Старший солдат 3-го Чернівецького батальйону окремої тактичної групи 80-ї окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ Збройних Сил України Віктор Петрович ПІЦУЛ народився 22 червня 1990 року в Чернівцях у родині робітників. Навчався у місцевій ЗОШ №18, після закінчення якої вступив до професійно-технічного училища, а згодом — до індустріального технікуму. Здобув фах електрика-монтера. У 2010-11 р.р. відслужив строкову службу та пішов працювати електриком у КП «Чернівціміськліфт». У зв’язку з подіями на сході України мобілізований до війська у квітні 2014 року. Загинув 17 червня цього ж року разом з побратимами в районі селища Металіст на околицях Луганська під час атаки терористами колони військовослужбовців із засідки. За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) (Указ президента України № 631/2014 від 2 серпня 2014 р.)
…Вони росли разом – два брати, дві гордості Світлани Пилипівни та Петра Дарійовича — старший Віктор та всього на рік молодший за нього Владислав. Їх навіть сприймали як двійнят, а знайомі щиро заздрили молодій родині Піцулів – мовляв, виростять одразу двох синів-соколів, а тоді вже відпочиватимуть. Хлопці й справді постійно були разом. Навчалися у одній школі, мали спільних друзів, вкупі проводили вільний час. Завше виявляли повагу до уподобань один одного.
Більше вихованням Віктора та Влада займався батько, і мати не заперечувала – вона часто й надовго затримувалася на роботі, у магазині, а синам треба було приділяти достатньо уваги, щоб виростити їх справжніми чоловіками. Петро Дарійович навчив хлопців найперше поважати та любити матір, бо вона дала їм життя. У родині Піцулів, за старою доброю українською традицією, діти з раннього дитинства зверталися до обох батьків на «Ви». Брати були спокійної вдачі, не зчиняли бійок, але вміли постояти за себе. Якщо й траплялися зрідка якісь негаразди, намагалися залагодити їх «у чоловічому колі», без участі пані Світлани — аби вона не нервувала. Чоловіки у цій сім’ї завше старались берегти здоров’я найріднішої людини.
Після закінчення школи їхні шляхи трохи розійшлися – Вітя почав «штурмувати» технічні навчальні заклади, а Владислав вирішив пов’язати своє життя з торгівлею.
Обидва разом відслужили строкову службу у ще мирний для України час. У військовій частині на Одещині гордилися хлопцями та казали, що двоє братів одночасно на службі – завжди рідкість, і за всю історію частини це був там четвертий такий випадок. З армії до рідних Чернівців хлопці повернулися змужнілими та ще більш самостійними. Одразу влаштувалися на роботу, аби легше було батькам.
…Події кінця 2013-го року застали братів зненацька. До Києва вони не їздили (працювали ж-бо), однак вихідними днями ходили на Майдан чернівецький. Віктор змінив на своєму мобільному ринг тон на гімн України, і дуже цим гордився. Відтоді всі, хто йому телефонував, чули спочатку «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…», а вже потім голос самого хлопця.
Як і вся молодь, вони сподівалися на кращі часи. Мріяли про цікаву роботу, достойну зарплату. Віктор познайомився з вродливою хотинчанкою Анею і покохав її всім серцем. Упродовж кількох місяців молоді люди будували плани на майбутнє, мріяли після повернення хлопця додому поїхати відпочити на море. Навіть не підозрюючи, що ці мрії, всупереч волі самих молодят, нещадно зруйнує… підступна війна.
Перша повістка надійшла братам 8 квітня 2014 року. Зараз батьки пригадують, що Владислав намагався відговорити Віктора від походу до військкомату – мовляв, піде лише він, бо не можуть же призивати з однієї сім’ї їх обох. Тим більше, що батько вже мав статус людини з обмеженими можливостями. Але старший брат на це не погоджувався, і чергового разу вони пішли удвох.
«У військові квитки синам одразу поставили штамп «мобілізований», – тремтячим голосом пригадує ті дні Петро Дарійович. – Ще тоді в душу і серце закрадалися якісь тривожні відчуття. Ними пройнялася і дружина. Вона часто плакала, бо ж, як і всі, стежила за подіями, що відбуваються в країні. Ми всі разом її заспокоювали та переконували, що це лише підготовка «на всяк випадок».
Спочатку й справді було спокійно – Вітя та Владик перебували у військовій частині Чернівців та їздили на навчання на полігон до Сторожинця. Провели ще вдома пасхальні свята та травневі вихідні. Аж раптом надійшла тривожна звістка про необхідність дострокового прибуття військовозобов’язаних на територію частини.
Уже за кілька днів батьки дізналися, що їхніх синів разом з іншими мобілізованими посеред ночі кудись везуть. Куди – ніхто не знав. Згодом батько почув неочікуване повідомлення: «Це Луганськ, тату. — Маму заспокойте, аби не плакала». Там, на Сході, братів уперше за все їхнє життя розлучили. Це вже потім з’ясовуватиметься, чи мало право так вчинити військове командування. Однак, ймовірно, так розпорядився сам Господь, аби живим залишився хоча б один з братів. Тоді ж хлопці опинилися навіть у різних ротах — Вітя потрапив у мобільну, а Владислав – у роту спецпризначення.
Віктор та Влад не турбували батьків. Лише попервах Петро Дарійович вислав їм нове обмундирування та декілька разів передавав продукти. Потім хлопці заявляли, що все у них є та запевняли, що все добре. Єдине, що просили подеколи – це поповнити їм рахунки на мобільних телефонах, аби мати можливість підтримувати зв’язок з рідними. Пізніше батьки дізнаються, що забезпечення військових ТАМ було різним. Навіть сухпайки відрізнялися своїм вмістом…
…Остання телефонна розмова відбулася напередодні тієї страшної ночі. Світлана якраз заступила на робочу зміну в магазині й зателефонувала Віті, аби дізнатись, як справи. «Трохи працюємо, трохи відпочиваємо, — заспокоював неньку старший син. «А вода у вас є?», — запитала Світлана, позаяк чула, що нашим військовим не вистачає води для пиття. «Та трохи є», — почула у відповідь. Якби вона тоді знала, що хлопцям насправді часто доводилося пити навіть з калюж, та що вода ця була з домішками пального…
Далі дзвінки припинилися. 17 червня батьки місця собі не знаходили. Так і не дочекавшись звісточки, попри застереження синів, аби зайвого разу їх не турбувати (мовляв, цим можуть скористатися російські терористи), почали телефонувати самі. Ні один, ні другий син не відповідали… Почалася паніка – Чернівцями поповзли чутки про загибель групи наших військових. У військкоматі також не одразу сказали батькам про втрату одного з синів. Як лишень Петру Дарійовичу вдалось додзвонитися до молодшого, почув від нього коротку й страшну новину: «Віті немає… Подумайте, як сказати про це мамі…»
Батько не хоче пригадувати тих жахливих миттєвостей їхнього з дружиною життя. Задихаючись від хвилювання, тремтячим голосом каже, що не розуміє, як усе це витримав, як від розпуки не зупинилося любляче батьківське серце.
Коли літаком доправили тіла загиблих, пан Петро попросив військових показати йому сина. Те, що він побачив, не розповідає нікому. Але ця картина вже ніколи не зітреться з його пам’яті. Він впізнав свою дитину хіба що за особливою прикметою…
«Мені розповідали Вітіні побратими, що колона БТРів з бійцями вирушила на підмогу «айдарівцям», але чомусь вони поїхали неправильним шляхом. На Веселій горі, поблизу гольф-клубу, наших військових «зустріли» російські терористи – їх було три з половиною тисячі, всі озброєні «до зубів»… Відбувся жорстокий бій…» Один БТР потрапив у полон, бійці другого, у якому перебував і Віктор Піцул, відбивалися до останнього набою. Доля третьої бойової машини батькові невідома… Ще побратими розповіли батькам Віктора, що вороги вимагали величезний викуп за тіла загиблих хлопців. Йшлося про 5 тисяч доларів за кожного. А коли зрозуміли, що нічого не отримають, спалили їх. Тепер на политій кров’ю, випаленій дощенту землі, на якій такою страшною смертю полягли наші Герої, ще довго не ростиме геть нічого… І скільки тоді загинуло синів України – стане відомо хіба що згодом. До слова, всі побратими Віті стверджували, що саме у цьому бою потрапила в полон і Надя Савченко.
Проводжали Віктора в останню путь 22 червня 2014 року, за неймовірним збігом обставин, саме в день його народження. Герой похований на центральному міському кладовищі у Чернівцях. Поруч з бойовими побратимами, з якими ділив будні військового життя. Владислав боляче сприймає втрату та каже, що війна забрала його важливу половину, і тепер хлопець постійно відчуває такий болючий дискомфорт… Родина провідує старшого сина та брата. Світлана Пилипівна не бачила тіла в домовині, тож постійно чекає повернення Віті додому. За її вказівкою, у квартирі все досі залишається так, як було тоді, коли вони жили вчотирьох…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
