Старший сержант (водій) 87-го окремого аеромобільного батальйону (військова частина А2582, Чернівці) 80-ї окремої аеромобільної бригади ІГОР ВЕНЕДИКТОВИЧ ФІЛІПЧУК народився 31 травня 1977 року у с. Грушівці Кельменецького району. У родині було троє дітей – хлопець ріс з сестрою та старшим братом. Закінчивши 9 класів Грушовецької школи, вступив до Кельменецького професійного ліцею, аби здобути фах тракториста. Згодом був призваний на строкову службу до Збройних Сил України, служив у «Десні». По поверненні до цивільного життя працював у колгоспі трактористом, згодом їздив на заробітки. Одружився. Разом з дружиною Тетяною виховував донечку 2001 р.н. та сина 2011 р.н. З початком військових дій на сході України мобілізований до війська весною 2014 року. Загинув 8 липня цього ж року під час артобстрілу в селищі Стукалова Балка Слов\’яносербського району Луганської області.
…Змалечку Ігореві батьки привчали всіх трьох дітей до самостійності та виховували, як кажуть односельці, у строгості та дисципліні. Воно й не дивно – хлопці в майбутньому мали стати справжніми чоловіками, а сестра – вправною господинею та берегинею домашнього вогнища. «Бувало, підемо на роботу, а діти й город попорають, і худобу доглянуть, і вечерю приготують…», – пригадують рідні.
У школі Ігор намагався бути старанним та прислухався до порад вчителів, які вміло використовував у повсякденному житті. З раннього віку його вабила техніка – хлопець міг подовгу розбирати, складати та знову розбирати старенькі велосипеди, мопеди, мотоцикли, машини, а особливо – трактори. Тому й не дивно, що обрав собі саме такий фах. Зі шкільних років Ігор мав багато друзів, до яких, як і до себе, був дуже вимогливим. В юності часто відвідував у клубі дискотеки. Бувало, хлопці почубляться, а він біжить їх розбороняти.
…Майбутню дружину Танюшу Ігор знав іще з дитинства – у сусідньому селі Нагорянах, звідки вона родом, мешкала бабуся хлопця. Тож це дівчисько, молодше за нього на 7 років, постійно бігало туди-сюди у хатніх дорученнях рідних. Сама ж Тетяна особливо запам’ятала юнака, будучи у 7 класі. Побачила, як хвацько він косив траву на бабусиному городі. Потаємна мрія про майбутнє саме з ним ще тоді запала у дівочу душу…
А потім вона поїхала навчатися до медичного коледжу. Ігор у колгоспі був напарником Тетяниного батька, також тракториста. Тож з рідними дівчини, які часто у розмовах її згадували, Ігор спілкувався постійно – і на роботі, і навіть у години дозвілля.
Якось молодим людям випало разом бути на іменинах. Цей третій різдвяний день Таня пам’ятатиме все життя – відтоді вони не розлучалися.
Приїжджаючи після навчання на вихідні дні додому, дівчина намагалася щоразу щось смачненьке спекти, аби пригостити коханого та аби він оцінив її старання. Ігор так до цього звик, що солодке печиво, пиріжки та тортики Таня мусила випікати постійно. Хлопець скучав, коли її не бачив, і чимшвидше біг на побачення, щойно кохана з’являлася в рідному домі. Він боявся втратити юну красуню, без котрої вже не уявляв свого життя. А коли Тетяна закінчила другий курс навчання, Ігор запропонував їй руку і серце.
Добре знаючи хлопця, батьки благословили союз молодят.
У 2001 році Таня народила донечку Оксанку. Ігор же сподівався, що першим буде син, і тому попервах скептично сприйняв вітання тещі з донькою. Згодом вже не міг натішитися малечею…
Аби якось реалізувати мрії на майбутнє, чоловік вирішив поїхати на заробітки до далекої Іспанії. Молода дружина залишила 10-місячну Оксанку зі своєю матір’ю і подалася за ним. А вже там, далеко від рідного дому, доглядаючи за зарплатню двох чужих діток, юна мати зрозуміла, що вже не може без своєї донечки. Вони повернулися в Україну. Ігор надалі їздив – то до Чехії, то до інших країн.
Через тяжку хворобу померла Танина мати, її незмінна помічниця і порадниця у житті. Переживати горе допомагала донечка і… маленький Давид, що з’явився на світ у 2011 році. Після народження сина батько ледь не плакав від щастя та старався якомога частіше приїдждати, аби привезти зароблене та провідати найдорожчих його серцю рідних.
Останнього разу він повернувся додому в жовтні 2013 року. Про силовий розгін студентської молоді на Майдані у Києві знав не з чуток. «Побачиш, буде в Україні щось грандіозне, не схоже ні на що…», — передбачав, переймаючись майбутнім своїх дітей, молодий батько, спілкуючись з дружиною. Вони разом дивилися новини, обговорювали їх. Разом зі всією Україною переживали, коли «янучари» почали стріляти у беззбройних людей…
Анексія Криму та початок бойових дій на Сході відгукнулися у душі Ігоря Філіпчука гучним набатом. Чоловік розумів, що доведеться йти захищати свою землю. І щойно у загони стали об’єднуватися добровольці, він також заговорив про це. Дружина не хотіла навіть слухати таке: «Чи ти тямиш, що кажеш? Як я маю бути з двома дітьми?»
Але обставини не дали шансу на вибір. Весною 2014 року з сільради надійшло повідомлення, що чоловіка викликають до військкомату. Разом з ним – і Тетяниного брата, і їхнього кума. Спочатку друзі думали, що це – першоквітневий жарт. На жаль, їхнє припущення виявилось помилковим…
Пройшли медкомісію, а 8-го квітня Ігорю зателефонували, аби зібрав найнеобхідніше і їхав до військкомату. З ним – брат Тані. Хлопці з Кельменців прибули до Чернівців, до колишнього 300-го полку. Впродовж місяця навчалися на полігоні. На Великдень командири відпустили їх додому, побути з сім’ями дозволили і на травневі свята. А 3 травня удосвіта Ігор «по тривозі» покинув рідну домівку. Таня ж тоді навіть не відчула, що бачить коханого востаннє…
Кілька днів Ігор Філіпчук ще возив військовим «Уралом» своїх побратимів на полігон. Часто дзвонив дружині та дітям. А одного разу повідомив, що вони виїжджають до Полтави, потім – на полігон до Рівного. Таня відчула недобре. Чоловік, як міг, заспокоював її. Тішила себе надією, що щось конкретніше скажуть її брат або кум, котрі були з Ігорем, але й ті мовчали. Згодом у селі в селі з’явилась новина, що хлопці захищають Україну від російських терористів під Луганськом…
З повідомлень чоловіка Таня знала, що він лише доставляє на передову боєприпаси, що служить у роті матеріально-технічного забезпечення. Молила Бога, аби беріг чоловіка, та переймалася, аби вони з побратимами не були голодні. Тішилася, коли дізналася, що хлопці самі готують їсти, а подеколи й на риболовлю ходять. Тому неабияк раділа, коли чула голоси чоловіка, брата.
Якось чергового разу Ігор повіз на передову боєприпаси і не зразу поїхав звідти. Довго розмовляти по телефону також не став – мовляв, у нас все нормально, спокійно. Збираємося їхати…
З 7-го на 8 липня 2014 року молода жінка ніяк не могла заснути: все крутилася в постелі, чомусь тиснуло серце. Дивилася на годинник, з нетерпінням очікуючи ранку, щоб подзвонити Ігорю. І лише почувши у слухавці його рідний голос та звичне «все добре», заспокоїлася. Наступного дзвінка того дня ЗВІДТИ вже не було, а вона не наважувалася набрати Ігорів номер сама. Тож у другій половині дня забрала із садочка Давидика і пішла з ним за покупками до магазину. І враз побачила, що прямо до неї йде місцева фельдшерка з чемоданчиком «невідкладки». Таня ще не знала, що у той саме час до неї додому виїхали представники військкомату. Не здогадувалась про найжахливішу в своєму житті правду, яку за мить почула.
Фельдшерка сказала, що хоче пройтися з Тетяною, бо йде на її вулицю. Жінка відчула, як сильно затріпотіло серце, ноги стали неначе ватні. Вона міцно тримала за руку маленького синочка і, тремтячи, мов осикове листя, заледве йшла дорогою додому. Біля воріт будинку побачила чужу машину, теперішнього і колишнього голів сільради та ще якогось чоловіка, котрого бачила уперше. З усіх сил опираючись тривожним передчуттям, запитала, що трапилося. «Присядьте біля нас, бо є погана новина для вас… Він загинув…». Земля попливла під ногами. В очах потемніло. «Це неправда! — закричала Таня. – Не може цього бути! Він вранці казав, що все добре!» Тремтячими руками машинально набирала номер чоловіка, але зв’язку не було.
Додзвонилася братові, благала: «Скажи, що ЦЕ неправда!» Відповідь вразила, мов грім серед ясного неба: «Сестричко, це правда… Пробач…»
Уже опісля родина дізналася, що Ігор загинув від ворожого осколка під час мінометного обстрілу в Слов’яносербському районі, в селі Стукалова Балка. Був без каски, без бронежилета…»
«Вантажем-200» він повертався додому, у кельменецьке село Нагоряни, де провів з сім’єю найщасливіші роки свого свідомого життя. Спочатку його відвезли до рідного дому в Грушівці, до батька з матір’ю. Супроводжував шваґра і бойового побратима вірний товариш – брат Тані. Віддавав йому останню честь…
Ховали бійця в Нагорянах 12 липня. Саме цього літнього дня 14 років тому Ігор прислав до коханої сватів. Він почувався тоді найщасливішим в світі, як і його обраниця. А тепер ішов від неї назавжди, залишаючи найнещаснішою…
Таня поклялася, що ніколи не зрадить їхнім спільним з коханим чоловіком планам виростити діток гарними й порядними людьми. Гідними пам’яті батька-героя…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
