За однойменною повістю Михайла Коцюбинського.
“Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка, мастив кучері маслом, носив широкий черес і пишну кресаню.”
“Поки ми ся та й любили, сухі дуби цвіли, а як ми ся розлучили, сиренькі пов’яли…
— Не кажи так, Марічко, не кажи, любко… Тепер ми вже разом та й довіку укупі будем…
— Довіку? Ха-ха…
Іван здригнувся і став.”
“Надаремне Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки живою. За день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода. Несподівано заскочила повінь, люті габи збили Марічку з ніг, кинули потім на гоц і понесли поміж скелі в долину. Марічку несла ріка, а люди дивились, як крутять нею габи, чули крики й благання і не могли врятувати.
Іван не вірив. Се, певно, штуки Гутенюків. Дізнались про їхнє кохання й сховали Марічку.
А коли зо всіх боків чув лиш те саме, рішив шукати тіла”
“В одному селі знайшов-таки тіло. Його вже витягли на зарінок, але він не пізнав в ньому Марічки. Се не Марічка була, а якийсь мокрий лантух, синя кривава маса, стерта річним камінням, як у млині…”
peredplata
