Недавні події у Казахстані викликали шквал коментарів. Частина оглядачів схильна вбачати у них «китайський слід», адже повстання підняли казахські нафтовики, які добувають «чорне золото» для Китаю. Бурхливий розвиток китайської економіки постійно вимагає значних обсягів енергоносіїв. Власні джерела покривають менше половини їхнього споживання. А стратегічних запасів наф-ти цій країні вистачить лише на 10 днів роботи власної економіки. Звідси і намагання взяти під свій контроль нафтові джерела у сусідніх країнах, в тому числі й Казахстані.
Потребують китайці також інших ресурсів, які доводиться шукати по всьому світу. Особливу увагу вони звернули на Африку, де можна знайти сировину для більшості китайських підприємств. Пекін відразу пропонує правлячим елітам африканських держав цілий пакет зовні привабливих проектів, насамперед, у галузі будівництва. Мовляв, ви нам свої природні багатства, а ми вам побудуємо шляхи сполучення, житлові будинки, готелі, навіть резиденції уряду. І горе тим, хто спокусився такими пропозиціями! Недарма мудре китайське прислів’я гласить: «Коли тхір приходить поздоровити курей з Новим роком, нічого доброго не очікуй».
Реалізація проекту починається з того, що до африканської країни завозять китайських будівельників і для них споруджуються містечка з усією інфраструктурою – аж до дитячих садків і шкіл для їхніх дітей. Звичайно, викладання там відбувається китайською мовою. Споруджуються лікарні традиційної китайської медицини, кафе і ресторани з китайською кухнею. Для вирощування улюблених харчових продуктів китайці орендують землі.
Одночасно будують шосейні дороги та залізниці, що ведуть до портів, модернізують і самі порти, споруджуючи нові причали і пірси, під’їзні шляхи та склади. Звідти починають вивозити природні багатства країни, яка мала необережність пустити до себе пекінських «благодійників». Користуючись високим рівнем корупції в Африці, вони підкуповують місцевих чиновників. Найчас-тіше посланці Пекіну будують їм розкішні вілли, президентські палаци та величні парламентські споруди. Натомість отримують від продажних політиків концесії на видобуток металів, алмазів, нафти, газу та на вирубку тропічних лісів. Китайці діють швидко, вичавлюючи максимум. По них лишається жахлива бідність й невирішені соціальні проблеми. Завалюючи чужу країну своїм дешевим товаром, вони знищують місцеву промисловість, внаслідок чого різко зростає безро-біття серед африканців. Особливо це відчула найбагатша країна континенту – Південноафриканська Республіка. Ще гірша ситуація склалася у бідної Зімбабве. Там китайці повністю захопили найприбутковішу тютюнову галузь. Останнім часом прибирають до своїх рук і земельні ділянки, що після перемоги африканських партизанів у 1980-х рр. були конфісковані у білих фермерів.
Українцям варто задуматися над тим, що Пекін все активніше скуповує землі на різних континентах. Можна не сумніватися, що й на українські чорноземи там вже існують свої плани. А враховуючи рівень корупції у нашій країні, неважко уявити, як купуватимуть землі на підставних осіб з українськими паспортами. У тому ж Казахстані китайцям вже належать великі сільськогосподарські угіддя. З хіттю позирає Пекін й на аграрні ресурси Узбекистану, Таджикистану, Киргизстану. У Туркменії його більше цікавлять нафта і газ. Західні спеціалісти радять мешканцям постсовєтських держав Центральної Азії негайно братися за ретельне вивчення китайської мови: прихід сюди Китаю вони вважають неминучим.
Недарма держави регіону зближуються з Росією, щоб з її допомогою протистояти китайському наступу. Втім, росіяни й самі не застраховані від китайської навали. Пекін не захоплює чужі землі за допомогою зброї, він здійснює тиху економічну експансію. Його товари витискають з ринків різних країн продукцію інших виробників, його громадяни осідають на чужих територіях, пускаючи там своє коріння. Світ поступово китаїзується. Як правило, китайці не піддаються асиміляції. Вони мають власну старовинну культуру і дуже люблять свою мову, примушуючи й інших її вчити. А на Пекін працює все більше іноземних науковців та інженерів, у тому числі українських. Зокрема, знаменитий Інститут електро-зварки ім. Патона вже офіційно називається «українсько-китайським» і дає більше Китаю, ніж Україні.
Китайці йдуть. Вони рухаються в усіх напрямках. За останні кілька десятиліть китайські квартали і поселення, так звані «чайна-тауни», виникли у багатьох країнах світу. Маса китайців осідає на території Росії, звідки частина з них переселяється в Україну. Надзвичайно працьовиті, дисципліновані й невибагливі, вони мають значні переваги на ринку праці, бо вигоду господарю приносять велику. Тому працедавці намагаються наймати саме їх, а не місцевих любителів випити і розважитися на робочому місці.
До речі, на початку ХХ ст. в Україні вже працювали тисячі некваліфікованих китайських робітників. Революція розкидала їх світами, але пам’ять про них зберігається у деяких містах Причорномор’я, де найбідніші райони й дотепер називають «Шанхаями». Нова китайська хвиля зовсім інша. Її все частіше складають люди освічені й кваліфіковані. До їхньої навали треба готуватися, щоб не повторити сумної долі Зімбабве. Але нинішній рівень чиновницької корупції в Україні оптимізму не додає, як і загальна ситуація в країні. Українці вимирають, а на їхнє місце приходять зовсім інші люди. Якщо тенденція збережеться, то незабаром в Україні будуть вітати один одного з Новим роком так: «Во чжу Нінь сінь-нєнь кхуай-ле!».
peredplata
