Про 20 років непростого, але щасливого сімейного життя розповідає дружина загиблого Героя Сергія Ковальчука Тетяна
Молодший сержант 81-ї десантно-штурмової бригади Збройних Сил України Сергій Петрович КОВАЛЬЧУК народився 17 серпня 1973 року в смт. Кельменці Чернівецької області у простій робітничій сім’ї.
Навчався у місцевій загальноосвітній школі (зараз – ліцей). У 1989 році вступив до професійно-технічного училища та здобув фах тракториста. Заразом отримав і права водія всіх категорій транспортних засобів.
Працював на різних роботах, часто виїжджав на заробітки за межі України.
Строкову військову службу проходив у повітряно-десантних військах в Ізяславі.
У 1997 році одружився, разом з дружиною Тетяною виховував трьох донечок та синочка.
Мобілізований захищати Україну від російської навали під час четвертої хвилі часткової мобілізації у 2015 році.
Загинув під Авдіївкою, захищаючи промзону, 17 серпня 2016 року. Похований у райцентрі Кельменці. Залишилася старенька мати, дружина та четверо діток.
Сергій був середньою і дуже бажаною дитиною у простій працелюбній родині Ковальчуків. Разом з двома сестричками – старшою Світланою та молодшою Наталею – з малих років постійно долучався до домашніх справ. Був напрочуд слухняним хлопчиком, у спілкуванні з однолітками – доволі скромним, і ця риса характеру подеколи йому навіть заважала.
…З майбутньою дружиною хлопець познайомився завдяки своєму другові – дівчина, з якою той зустрічався, запропонувала своїй подружці разом погуляти, запросивши до компанії й Сергія. «Ми спочатку навіть не спілкувалися, – пригадує Тетяна. – А якось на дискотеці він запросив мене на повільний танець. Я першою почала розмову – сказала звідки, чим займаюся, яка у мене родина. Продовжив уже Сергій…»
Тетяна народилася та виросла у буковинському селі Дністрівка, тож тоді саме навчалася у райцентрі на курсах крою і шиття. Про серйозного і скромного хлопця вона розповіла батькам. Сергій також поділився зі своїми рідними радістю зустрічі з юною красунею та, звісно, планами на майбутнє. Після чотирьох місяців зустрічей і побачень молоді люди вирішили жити разом.
«І мої, і Сергієві батьки були не вельми грошовитими, тому сподіватися на допомогу було нізвідки: ми орендували житло, і що заробили, те мали. Але дуже кохали одне одного і були такими щасливими…»
У 1998 році на світ з’явилася перша донечка – Женя. Таке ім’я дав своїй кровиночці молодий татусь: згадалися розповіді покійного батька, котрий виріс без матері й пам’ятав лише, що вона була дуже вродливою і звали її Євгенією… Сергієві доводилося багато працювати. Аби забезпечувати родину, він часто змінював місце роботи, виїжджав навіть за межі України. Але подружжя жило «душа в душу», всі успіхи та невдачі ділило навпіл…
У 2001 році молодий чоловік виїхав за робочою візою до Австрії. Тетяна саме носила під серцем другу донечку. Сергій працював за кордоном, непогано заробляв. Коли вперше звідти повернувся, вони змогли придбати у Кельменцях власний будинок, який вирішили розширити та добудувати.
Народженню донечки Катрусі батьки також невимовно раділи. Правда, основний догляд за дітьми, як і, власне, всі домашні справи, доводилось виконувати саме Тетяні – через постійну зайнятість чоловік рідко бував удома. А коли приїжджав, найперше займався будівництвом. Самотужки. Не маючи фаху будівельника, радився з досвідченими майстрами, купував необхідні матеріали, вишукував рекомендації в мережі Інтернет, але не полишав задуму облаштувати оселю так, аби родині було просторо і затишно. Бо саме у далекій Австрії побачив, як можна і як треба жити…
У 2004 році доля подарувала подружжю синочка Петрика. Розчулений молодий татко тоді залишився вдома аж на цілий рік!
2008 року Тетяна народила наймолодшу донечку – Анюту. Багатодітна родина була дуже дружною, діти росли чемними та вихованими.
Розмірене життя порушили буремні події 2013-го, що розгорнулися на Київському Майдані. Сергій на той час вже працював у рідних Кельменцях на приватному підприємстві. Повертаючись з роботи, цілими вечорами сидів біля екрана телевізора: «Таню, там люди вмирають…», – казав дружині. Вона ж пос-тійно просила чоловіка відпочити, поспати – мовляв, завтра ж на роботу йти. Але… поділяла його тривоги. «Не можна сидіти, склавши руки, – роздумував Сергій. – Якщо усі просто чекатимуть, нічого не зміниться. Що буде з нашими дітьми? Як вони житимуть?». Не вгавав стежити за новинами, намагаючись розібратися, котрі з повідомлень є правдою, а котрі – ні, та зрозуміти, що ж насправді відбувається в країні. Коли розпочалася часткова мобілізація і захищати Україну від навали терористів вирушили молоді хлопці, Сергій сказав, що й він мусить йти воювати. «Я не буду ховатися за спинами таких молодих дітей. Я – батько, у мене також є діти. Не чекатиму нізащо, щоб ворог при-йшов і до моєї хати…»
Тетяна його розуміла. Почуття загостреної справедливості було притаманне чоловікові ще з дитинства, так він виховував і всіх їхніх діток – жити без обману і лише по правді. Тож навалу на українську територію сприйняв як особисту образу…
Спливав січень 2015 року. Під час четвертої хвилі часткової мобілізації отримав повістку й Сергій. Рідні відмовляли його йти на війну. Плакала та просила залишитися вдома мати. Дружина обмовилася, що віднесе до військового комісара довідку про те, що у нього на утриманні перебуває четверо дітей. «Нікуди нічого не неси», – рішуче сказав чоловік, і вона скорилася: «Ми двадцять літ прожили разом, і я завжди підтримувала його думки та вчинки. Тому й тоді не змогла не послухатися – бо це було б неповагою, навіть своєрідною зрадою стосунків, які були між нами всі ці роки…» Тим більше, що військова справа давно подобалася Сергієві. Але не стала професією, позаяк мусив дбати про те, як прогодувати сім’ю та шукати вагомого заробітку. До того ж, в країні скорочували армію, озброєння, ліквідовували призов на строкову службу…
Спочатку Сергій Ковальчук проходив військову перепідготовку у «Десні», потім – у Житомирі. Захоплено розповідав по телефону про свої будні, як уперше стрибнув з парашутом. Просив дружину ні про що не турбуватися – мовляв, у всьому допомагають волонтери. Так було насправді – військові отримували одяг, спальні мішки, генератори для обігріву та багато іншої техніки, вкрай необхідної в особливих умовах.
У зоні проведення АТО Сергій служив розвідником. До рідних на зв’язок виходив щодня, а коли відправлявся на бойові завдання, на передову, просив 3-4 дні йому не телефонувати. Щоразу по поверненні до місця дислокації «віддзвонювався»: живий-здоровий…
…На Великдень батько сімейства зміг приїхати до Києва, примчала до столиці й Тетяна з дітьми. Зустріч була незабутньою… Сергій радісно повідомив, що у нього все виходить добре. Поділився сподіваннями, що війна невдовзі скінчиться, але полишати військову службу він не планує і має намір навіть здобути вищу освіту в цій сфері. Та зробить усе від нього залежне, аби попри статус родини військового дітям та коханій було комфортно.
Тож по закінченні терміну служби уклав контракт ще на півроку. Таня ж, стомлена тривалою розлукою із чоловіком та постійними хвилюваннями, думала навіть переїхати з донечками та синочком поближче до місця його служби. Аби він міг бачити їх, а вони – його. Але це були лише плани.
До закінчення контракту залишалося всього нічого – 15 вересня 2016 року. Жінка не витримала і 25 липня поїхала до чоловіка. Вони тоді провели разом 11 щасливих днів… Позитивно налаштована, 8 серпня Тетяна повернулася додому – у Петрика був день народження, тож ніяк не можна було засмучувати дитину своєю відсутністю.
11-го коханий написав СМС, що поїде в промзону в Авдіївку замість одного молодого бійця, у якого виникли на службі якісь складнощі. Там, мовляв, відбуде два з половиною тижні й повернеться в тил.
17 серпня 2016 року Сергій святкував свій день народження. «Зранку всім телефонував – мамі, сестрам, друзям, приймав поздоровлення аж до полудня, – пригадує Тетяна. – Та повідомив, що йде трохи відпочити. Ми мали відзначати батькові іменини удома, як це було за-звичай, навіть коли його не було з нами. Але того дня я чомусь не знаходила собі місця, не могла піднятися з ліжка. Одне слово, день чомусь видався тяжким…»
Увечері їй подзвонив командир Сергія: «Прийміть співчуття, Тетяно Петрівно». Не вдумуючись у почуті слова, вона поклала слухавку. А за мить набрала номер телефону й перепитала, що мав на увазі військовий. «Ваш чоловік загинув при виконанні бойового завдання…» Жінка просила, благала все перевірити. «Це точна інформація. На жаль…» Тетяна заголосила, повибігали вражені трагічною звісткою діти…
У відчаї молода жінка дзвонила всім рідним: чоловіковій сестрі, своїй мамі. Ніхто не вірив: уточніть, з’ясуйте…
А вже наступного дня з військкомату принесли оту страшну довідку. Ледь тримаючись на ногах, вона прочитала, що чоловік загинув під час мінометного обстрілу. Отримав численні травми різних частин тіла. Його буквально прошило осколками…
З Новодністровська аж до Кельменців, незважаючи на вранішній час, земляки-буковинці зустрічали Героя живим коридором, стоячи навколішки. Хоронили Сергія Ковальчука з військовими почестями. Море людей, військових побратимів. Море квітів… Військовий був одягнений у парадний стрій, який дуже любив. Тетяна знайшла в собі сили психологічно підготувати до участі в траурній церемонії дітей: все пояснила, щоб вони не боялися, адже це – їхній татко. І він – Герой, бо загинув, захищаючи спокій та Україну. Тепер оберігатиме їх всіх з небес, як найсильніший ангел-охоронець…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
