Щороку тисячі закоханих одружуються. Ціну кохання вони пізнають вже вкінці вечора –коли власник ресторану виставляє подружжю рахунок. День весілля –найщасливіший в житті, це день, про який молодята колись розповідатимуть своїм нащадкам. Проте не все так складається. Як ми собі гадаємо. На зміну коханню приходять монотонні будні, і очі коханого здаються вже не такими синіми, а фігура коханої –не такою вже й ідеальною.
Дякувати Богові, закон врахував це, і подбав про таку важливу, хоч і небажану, частину життя як розлучення. Здається, все просто –подав заяву, суд вирішив, штамп поставив і –здрастуй воле! Але не все так легко. Часто, аби вирішити питання розлучення чи подібні тому, високоповажний суд вимагає багато часу. У цьому студентка Леся ще раз переконалась, коли її ненька поїхали до району вибивати своїм малим і нечемним дітям бодай якихось грошових виплат зі страшною назвою – аліменти. В райсуді всі послуги (офіційно, звісно) є безкоштовними. Тож жодної квитанції чи чека Лесина ненька не отримали, лише обіцянку – «Зроблю, що зможу…» У глибоку суть цієї фрази неня проникли вже в залі суду, куди заздалегідь були завбачливо запрошені поважним папірцем. Спочатку все велося непогано – адвокат Нюра виступала, цитувала якийсь із кодексів, апелювала до моральності… Проте, коли суддя почала ставити додаткові запитання та наполягати на зменшенні розмірів аліментів, Нюра не протестувала. Мабуть, послуга протесту не входить в пакет адвокатських послуг, вартість в 250 гривень. А що входить? Леся досі не знає.
Але продовжимо. За законом, якщо одна зі сторін в суді не зявилася, суд зобов’язаний надіслати їй рішення за місцем проживання. Такою стороною виявився Лесин неньо. По житті заклопотаний, він і тут не зміг знайти часу побачитися тепер уже з колишньою дружиною. Сумно.
Але найсумніше те, що рішення про аліменти винесено 28 лютого 2011 року, а Леся з братиком жодних грошей вдома ще не бачили, хоч пройшов рік. Справа в тому, що для виконання рішення його треба спочатку доставити до одержувача. Або отримати з місця проживання відповідь, що дана особа тут не мешкає. А Лесин татко і не мешкає, зібрав собі манатки і шукай вітру в полі. Офіційно ніде не працює, нерухомості не має. Виконавчий відділ розводить руками: знайти його не можуть, на дзвінки відповідає, нібито нічого нікому не зобов’язаний. Платити не хоче. Є в нього, правда, невеличка земельна ділянка. Єдине, що може зробити держава у такому випадку, кажуть у районному виконавчому відділі, – це дати заборону на продаж ділянки. А згодом, коли борг неплатника зросте, продати землю з аукціону і повернути гроші отримувачам аліментів (Лесі та братику). Якщо ж виручка з продажу землі буде більшою за борг, то різницю повернуть неплатникові. Тож виставляти землю на аукціон радять трохи пізніше, аби сповна гроші повернути. Проте, поки дочекаєшся цього «пізніше», українське законодавство тричі зміниться, і все: пиши – пропало. Ще пропонують відкрити кримінальну справу, але тоді татуня просто закриють, і аліментів виплачувати не будуть. Теж пропало.
От і говоримо про судову справедливість, верховенство закону, відповідальність винуватого. А де ж та відповідальність? Леся з братом досі її не відчули. Якщо в когось не так, то скажіть де?
Оксана Баланюк
peredplata
