«У дитячому проти-туберкульозному санаторії «Садгора» б’ють і погано годують пацієнтів», — стверджує родина чернівчанина Юрія Прокоп’єва, чиї діти не змогли витерпіти умов тамтешнього «лікування».
— Уже наступного дня перебування там донька Софія зателефонувала та попросила привезти їй щось попоїсти, — розповідав у редакції обурений батько Юрій Миколайович. – Я почав їздити через день та возити до санаторію харчі…
Чоловік намагався з’ясувати чи, бува, дитина не перебільшує, та вирішив поспостерігати за харчуванням малих у санаторії.
— …У їдальні побачив свою доньку, котра намагалася бодай щось виловити ложкою у тарілці з водою, що нагадувала гречаний відвар. Я заледве втримався, аби не влаштувати скандал, проте опанував себе та вийшов.
Батько ще не раз спостерігав за організацією харчування. Йому невтямки, як співробітники можуть так байдуже ставитися до ослаблених дітей. Чоловікові прикро було бачити, як за столом з однієї миски їли картопляне пюре і його Софійка, і інші діти, і лікар, і нянечки. Коли поскаржився лікарю, що дитина не дістає до миски, та відповіла, що у великій родині «вухами не хлопають».
До всього, діти Юрія почали хворіти. Важко зрозуміти батькові, що у садгірському санаторії це – звичне явище. І медики тутешні стверджують, що «хворіти необхідно, аби виробився імунітет…»
Коли діти зрозуміли, що з дому, куди попросилися на кілька днів, назад до санаторію не повернуться, навперебій почали розповідати про свої санаторні будні.
З-поміж всього, пацієнтів у закладі, з’ясовується, б’ють – лінійками, указками, книгами. А ще – ставлять на коліна. Софійка каже, що на колінах доводиться стояти у їдальні, у класі, навіть у спальні, іноді й проти ночі.
— Я рада, що мене з братиком забрали додому, але там ще є багато дітей, над якими знущаються…
Такі слова десятилітньої дитини не могли залишатися непочутими, і я відправилася до санаторію…
Головний лікар закладу Василь Ковалюк «шокований» почутим. Чоловік стверджує, що дуже довіряє співро-бітникам, і всього, на що скаржився наш читач, бути не могло. Він працює у санаторії з 2008 року і доклав багато зусиль, аби про заклад не було поганих, як раніше, чуток. Тут лікуються діти з хронічними неспецифічними легеневими захворюваннями та ті, у кого медики виявляють позитивну реакцію Манту.
— Наш заклад фінансується з обласного бюджету, у нас і лікування (окрім противірусних препаратів), і обстеження, і харчування – безкоштовні, — каже Василь Дмитрович. — Залучаємо, звісно, кошти спонсорів – нещодавно, наприклад, канадський «Ротарі-клуб» допоміг із закупівлею сучасного медичного обладнання. Потребує оновлення і навчально-матеріальна база для школи І-ІІ ступенів, котра тут функціонує, і ми наразі працюємо над цим питанням.
Керівник закладу стурбований тим, що батько, котрий звернувся за допомогою до редакції, не підійшов до нього особисто. Це й справді викликає, щонайменше, подив. Однак візитаційної книги у санаторію чомусь немає. Є «скринька довіри», та чи знають батьки і діти, де вона й для чого існує – невідомо, бо ніде нема про це жодної інформації…
…У їдальні на I поверсі адміністративного корпусу вирує передобідня підготовка. Затишна світла зала, акуратні столики з не зовсім свіжими скатертинами та клейонками. Оскільки Юрій Прокоп’єв нарікав на відсутність меню, звертаю на це увагу і я. Кидається у вічі напис на дверях: «Сторонім вхід суворо заборонено». Меню ж для батьків розміщене на інформаційному стенді у залі… Культурна людина не буде ломитися у двері, аби з’ясувати, що їдять її діти. Та й самим пацієнтам цікаво б знати, які страви для них готують кухарі. Отож чи не варто подбати про те, аби ця інформація була у доступному для всіх місці? Меню розписано на четвер, суботу, неділю, понеділок. На день мого відвідання санаторію (п’ятниця, 6 квітня) воно чомусь відсутнє.
— Забула, це у мене вперше, — пояснює при керівникові дієтсестра, – хоча на стан-дартному аркуші місце лише для 4 днів…
Прошу сказати, що діти снідали та що обідатимуть.
Жінка плутає чай з лимоном, котрий нібито подавали на сніданок, та какао з молоком — його подавали згідно з меню-розкладкою…
Вражає набір на другий сніданок – тут, з’ясовується, діти їдять яблука та запивають… березовим соком. Дієтсестра стверджує, що сік березовий та свіже яблуко «дружать» між собою – що ж, їй видніше…
Обурення викликає від-сутність бодай якогось шматочка мила в умивальнику – дітвора, йдучи на обід, без нагляду дорослих сяк-так змочує руки водою, хтось сушить електричним пристроєм-рушничком, а хтось просто витирає мокрі руки об джинси… І це – протитуберкульозний санаторій!
Діти кажуть, що овочевий суп смачний, та зовні про це не скажеш. Видно, й справді зголодніли… До того ж, у «Садгорі» пацієнти харчуються з металевого посуду, що нагадує «неіржавійку». Зрозуміло, що це – підробка, справжня неіржавійка ж надто дорога…
У багатьох горняток відсутні «вушка», тому, скоріш за все, коли у них наливають гарячі напої, дітям непереливки їх втримати… Моє запитання з приводу посуду майже риторичне – малеча, мовляв, б’є фаянсові тарілки й горнятка, та і спе-ціальна шафа для прожарювання мусить використовуватися – специфіка закладу…
Дивуюся, адже діти лише їдять з цього посуду, а справи з ним мають все-таки дорослі…
Контрольна порція (до речі, лише 2-ї страви), зважена похапцем, залишається біля ваги поодаль від роздаткового вікна – працівниці, що отримують їжу та розносять по інших корпусах, навряд чи її бачать…
— Вони всі вже давно тут працюють і знають, яка має бути порція, — захищає усталений «порядок» дієтсестра. — А санстанція нам дозволяє так робити…
Тоді невідомо, для чого взагалі потрібен такий «контроль»?
Співробітники, з’ясовується, у санаторії не харчуються – дорого. Керівництво теж. Як можна повірити в це – запитання далебі не з легких. До того ж, Юрій Прокоп’єв стверджує, що сам бачив, як лікар та нянечки їли разом з дітьми.
На моє запитання керівник санаторію ображається, мовляв, «ні-ні-ні»! Наказу, правда, на (не)харчування працівників, котрі впродовж 12-24 годин доглядають тут дітей, готують їм їжу, відповідають за її безпеку для дитячого здоров’я та й, власне, годують, у керівника нема. Тому хто повірить, що співробітники й справді не харчуються? Але ж є цивілізований вихід із ситуації… І полягає він не у наріканні, що затверджені норми, розраховані на одного пацієнта, надто малі (тому діти, ймовірно, й не наїдаються), а для співробітників, мовляв, треба готувати окремо.
Перевіряти правдивість нарікань дітей Прокоп’євих з приводу рукоприкладства не виходить: все одно при дорослих правди не почую, та й вірити в таке, по правді кажучи, зовсім не хочеться.
— Хлопчик такий дійсно завчасно покинув санаторій, — пояснює позаштатний обласний дитячий фтизіатр, зав-відділенням Валерій Гамаль. – Він тут захворів на ГРЗ, а батько якийсь дивакуватий: почав висувати претензії, що дитина, мовляв, поступила здоровою, а у нас хворіє. – Це ж не страшно: чим більше дитина хворіє, тим швидше у неї виробляється імунітет… (Значить, тут всі так думають?)
А ще Валерій Миколайович нагадує головному лікарю, що він ставив його до відома з приводу вибуття цієї дитини із закладу.
Пригадались слова ображеного батька: і сина, і донечку від застуди він лікував уже вдома. У доньки до ГРЗ з температурою додався ще й отит…
Не знаю, чому медики обласного дитячого протитуберкульозного санаторію «Садгора» впевнені, що захворіти тут – означає зміцнити імунітет. Особисто я так не вважаю. Бо санаторні умови перебування мусять винятково зміцнювати, покращувати здоров’я, а не навпаки.
Стосовно ж неабиякої довіри до своїх підлеглих, хочу порадити головному лікарю санаторію після чотирьох років його перебування на цій посаді все-таки хоч іноді свою довіру перевіряти.
Бо, з’ясовується, поряд з 60% пацієнтів з неблагонадійних родин тут проходять лікування діти, батькам яких вони зовсім не байдужі.
І вважати абсолютно всіх, хто помічає недоліки, а чи й відверто реагує на зловживання, неадекватними ніхто права не має…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
