Донкіхотство – не українська традиція. Тому повірити у щирість чиїхось намірів, у те, що можна йти у владу і бути у владі не заради власного зиску – це не про наше суспільство. Вочевидь, ця ментальна хиба є причиною почасти неоднозначної оцінки діяльності лікаря-інфекціоніста, депутата Чернівецької обласної ради, відомого волонтера Ольги КОБЕВКО, хоча особисто знаю прецеденти, коли після активного несприйняття їй починали віддавати належне, зважаючи на послідовність Ольги Петрівни з поліпшення стану закладів охорони здоров’я, соціального захисту медичних працівників, її постійну допомогу військовим, роз’яснювальну просвітницьку роботу із населенням щодо СOVID-19. Власне, з останнього – з коронавірусу, який, на жаль, наразі нікуди не подівся, і почали нашу розмову.
– Слідом за Європою в Україні розпочинається чергова хвиля СOVID-19. З Вашої точки зору бодай тепер наша медицина до неї готова?
– Ситуація, звісно, не така як два роки тому, хоча й тоді можна було все своєчасно підготувати. Це була взагалі не проблема, зважаючи, що порівняно з іншими країнами ми вступили у пандемію дуже пізно, відтак мали золотий запас часу. Проте керівництво це зігнорувало, як сьогодні ігнорує інші інфекції. Однак, на відміну від перших місяців COVID-19, працювати тепер значно легше. Коли сьогодні хворий поступає у відділення, його підключають до кисню і людина починає дихати, це зовсім інша ситуація та значно більші шанси на життя.
– Тобто, готовність вже практично на 100%?
– Аж ніяк. За час після попередньої хвилі можна було багато чого зробити, зокрема якщо брати підрозділ, у якому працюю. Це і ремонти, і підготовка персоналу, бо середнього знову катастрофічно не вистачає. У січні-лютому, коли пацієнтів дедалі меншало, відбулася оптимізація штату, багато працівників виїхали за кордон із початком вторгнення і тепер все це дається взнаки. Причому, припускаю, не тільки у нашому закладі. Ще одна проблема, пов’язана з війною, це непідготовленість укриттів до прийому важких пацієнтів, оскільки хворі на COVID-19 не повинні пересікатися з іншими хворими через загрозу їх інфікування. Цей момент зовсім не продумано, хоча запас часу у п’ять місяців був більш ніж достатній.
Як і раніше лікарі-інфекціоністи не мають інформації про результати вірусологічних досліджень по кожному пацієнту. Знаємо лише, що наразі маємо справу з новою комбінацією «Омікрону» і з «Дельтою», а ось у кого з хворих який штам, що конче потрібно нам для практики, – ні. Наявність же такої інформації могла б дати можливість краще розуміти подальший розвиток захворювання, порівнювати пацієнтів, вчитися, удосконалювати тактику лікування.
– Бити на сполох щодо COVID-19 Ви почали не тільки першою в області, а, мабуть, першою в Україні. Чому?
– Крім фаху інфекціоніста, є також дипломованим інженером-біотехнологом, відтак цікавить все нове зі сфери мікробіології. COVID-19 зацікавилася, дізнавшись про його появу у світі, слідкувала за статистикою, за першими випадками захворювання у кожній країні, вивчала їх в міру можливого. Дзвонила всім своїм друзям, які працюють за кордоном, на окремих листочках переписувала від них схеми лікування. У лютому 2020-го разом із колегою придбали собі пульсоксиметри, які зазвичай в інфекційній службі не використовуються. Тоді ж, у лютому, зробила перший допис про незабезпеченість медиків засобами індивідуального захисту, бо на той час мали тільки тканинні протичумні костюми і марлеві пов’язки.
– А для киснезабезпечення хворих лише кисневі подушки?
– Не було навіть їх: з початком епідемії вже у нас в області першу кисневу подушку передала у відділення завдяки своїй волонтерській діяльності.
– Реакція на критику не забарилася?
– За те, що посміла порушити «незручне» питання неготовності до пандемії, мала шалений пресинг, через який часом навіть не хотілося йти на роботу. Мені погрожували звільненням, дорікали, що ніякого вірусу насправді немає, все це фейк і нічого, мовляв, поширювати дезінформацію. Причому, так казали не тільки на рівні області. Дехто із маститих медиків Києва зневажливо зауважував, що «лікарі з провінції безпідставно наганяють паніку», хоча пізніше вони ж повторювали мої меседжі про необхідність забезпечення закладів киснем, про потребу у схемах лікування тощо.
Шкода, що між озвучуванням проблеми і її вирішенням проходило багато часу. Про потребу у кисні, до прикладу, почала писати ще на початку лютого 2020 р., а з’явився він у нашій лікарні тільки у листопаді, тобто було згаяно дев’ять місяців. На жаль, у медицині досі живе принцип, що хороший той керівник, який мовчить, а це тільки примножує проблеми.
– Натомість Ви ніколи не мовчали, хоча не були керівником і навіть у часи, коли ще не мали депутатського імунітету.
– Не можу інакше. Боротися почала з 2009 року, коли після пандемії так званого «свинячого» грипу H1N1 на заклад було виділено шалені кошти. Сподівалися, що у нашому відділенні нарешті проведуть ремонт, замінять сантехніку, проте на покращення умов підрозділу, де на плечі падала штукатурка, у вбиральнях постійно рвала вода, а на ліжках розвалювалися матраци ще 70-х років не виділили жодної копійки. Це було вкрай образливо і несправедливо.
– Пам’ятаю, про все це Ви відверто говорили і під час прес-конференції у Чернівцях екс-міністра Квіташвілі, який тоді ж уперше озвучив тезу про недоцільність інфекційної служби, хоча життя її повністю спростувало.
– Пандемія справді змінила ставлення до інфекціоністів і служби в цілому. Вона беззаперечно довела свою потрібність і спроможність. Якщо й потребує якихось змін, то хіба що осучаснення, на кшталт європейської. Інфекційна служба існує в усьому світі, у тому числі – у найбільш економічно розвинутих країнах, але там вона інакша. У нас є ще багато зайвого, успадкованого від радянських часів. Потрібні раціональні зміни, зокрема переформатування роботи лікарів для зменшення бюрократичної складової, щоб вони могли більше уваги приділяти пацієнтам. Бо, наприклад, із введенням електронного документообігу паперовий ніде не подівся і у результаті все це займає іще більше часу.
– Крім покращення забезпечення медиків ЗІЗ, а закладів – киснем, ліками та іншим необхідним, не менш активно Ви добивалися належних медпрацівникам «ковідних» доплат, на які часом «бракувало» грошей або їх виплачували із затримкою чи не в повному обсязі. Ви обстоювали інтереси всіх, а чи хтось підтримав Вас?
– За час пандемії змінилося кілька міністрів охорони здоров’я, з кожним мала відкриту бесіду на прямих ефірах і з кожним говорила про одну й ту саму проблему, не кажучи вже про місцевий рівень. Чогось справді вдалося добитися, що ж до підтримки, то її не мала. Погрози на мою адресу були настільки великі, що всі боялися і відверто казали, що відкрито на моєму боці не виступлять. Було навіть таке, коли до головного лікаря викликали не тільки лікарів, а й медсестер і санітарок лише за те, що вони лайкали мій пост у фейсбуці. Сиділа людина і спеціально це контролювала.
Медикам потрібно перестати боятися, а викорінити цей задавнений страх важко. Він штучно породжений у давні радянські часи, коли було змінено ставлення до медика. Його зумисне робили бідним, голодним, затурканим і залежним, щоб не мав ні часу, ні бажання про щось поміркувати. Адже медики – це інтелігенція, це еліта, думаючі люди, які мають авторитет і дійсно можуть щось змінити. Щоб цього не сталося, їх тримали у шорах, що дається взнаки досі. Я на своєму прикладі показала, що можна інакше, можна не боятися. Так, мала багато погроз про звільнення, причому не від однієї влади, але всю цю владу я пережила (усміхається, – авт.) і залишилася медиком.
Нікого не силую йти моїм шляхом, це ж не рух і не релігія, а просто, на мою думку, адекватне ставлення до системи медицини і прагнення змін. Якщо цього хочеш, то зробиш, якщо ні, то можна латентно сидіти на своїй посаді, приймати хворих, все життя терпіти і боятися. Покладаю надію на молодих. Дехто з колег із інших областей писали, що також уже починають вголос говорити про проблеми.
– Змінювати систему допомагає те, що Ви самі тепер влада, друге скликання поспіль будучи депутатом обласної ради?
– Звичайний депутат – дуже слабенька влада, проте намагаюся зробити для медицини і медиків все від мене залежне, бо у цьому сенсі є егоїстом. Розумію, що апріорі неможливо скерувати всі бюджетні кошти на медичну галузь, та прагну зробити це за максимумом, від чого агресують колеги по сесійній залі із інших сфер. Багато вдалося зробити, тому такий егоїзм до медицини себе виправдав.
– Але коли починали роботу у складі депутатської комісії з охорони здоров’я, її діяльність супроводжували скандали. Комісію звинувачували, що вона йде проти колег і воює з медиками.
– Так могли казати лише керівники установ, для яких ми були загрозою. Майже всі члени комісії були медиками за освітою і коли заходили у якийсь заклад та брали до рук документи, одразу розуміли, скільки є прихованих вакансій, скільки мертвих душ. Тобто, воювали не з медиками, а зі схемами. Пересічні медичні працівники це розуміли і нас підтримували. Було багато зроблено для покращення стану медустанов, правда, до певного часу. Внаслідок «упокорення» посадами окремих представників комісії, тактика її роботи кардинально змінилася. Ми вже не ходили по закладах, не проводили засідання, де порушували гострі питання, а формально збиралися буквально за день до сесії. Ніколи не була конформістом, тому, з огляду на таку «діяльність» достроково склала депутатські повноваження у першому скликанні.
– А Вас система не намагалася «купити», не пропонували посади?
– Пропонували і не один раз, але не заради посад ішла у депутати. З першого дня декларувала, що моя мета – це зміна системи у медицині, поліпшення матеріально-технічного забезпечення закладів (внаслідок чого кращають умови для пацієнтів) і соціального захисту медпрацівників: такий собі конгломерат, коли працюєш для всіх.
Розуміла, що пропонуючи посаду керівника якогось закладу, у такий спосіб мені просто хочуть заткнути рота. І навіть якщо зможу щось змінити в окремо взятій установі, до інших буде зась. Та доки не вийдемо із радянщини, не змінимо підхід влади до існування та функціонування медичних закладів, я не відступлюся. Це добре знає депутатський корпус, у кулуарах якого, знаю, говорять, що з якимись корупційними питаннями до Кобевко навіть не підходьте: з нею або по-чесному, або ніяк.
Кажуть, поганий той політик, який не мріє про кар’єру, однак такі люди як я нагорі не бувають. У медицині кожен, хто говорить щось відкрито, одразу присікається, а прогресивні ідеї намагаються знівелювати. Так було і залишається досі. До прикладу, проєкт про конкурсний відбір керівників медичних установ подала до обласної ради ще за два роки до відповідного указу Супрун. Однак тодішній голова І. Мунтян свавільно змінив його під себе, додавши пункт, що погодження на голосування виноситься лише коли він одноосібно може продовжити керівникові контракт.
– По суті, так і не набувши підтримки серед колег, хоча все робите для цілої медичної спільноти, не було бажання все кинути?
– Траплялося. Опускалися руки і говорила собі, що буду жити звичайним побутовим життям, ніякої активності і більше ні слова, проте маю стимули, які не дають так вчинити. В один із подібних днів, приміром, колишній пацієнт, якому колись врятувала життя, несподівано привіз мені слоїк малини, бо пам’ятає і вдячний. Це мимоволі додає снаги, що ось є люди, заради яких варто боротися, вони не дають зневіритися і кинути все на пів дорозі.
– Ревний патріот медицини, Ви є справжнім патріотом і у прямому сенсі. Як зайнялися волонтерською допомогою військовим?
– Це стало продовженням участі у Майданах. Під час Помаранчевої революції блокувала облдержадміністрацію, вечорами працювала медиком у наметовому містечку на Центральній площі Чернівців, хоча у той час була вагітною із загрозою, а у 2013-2014 рр. стала учасницею Революції Гідності.
Коли почалися воєнні дії на Сході, перші місяці працювала суто волонтером, збирала допомогу військовим (ліки, амуніцію, харчі), а десь із липня 2014-го почала виїздити на фронт. Потреба у цьому виникла через гострий брак медиків. Неодноразово мала ситуацію, коли відправляла на передову медикаменти, а там навіть не було нікого, хто знав, у яких випадках і як їх застосовувати. Перша поїздка на «нуль» була у Рубіжне, а потім протягом пів року виїздила на фронт фактично двічі на місяць. Бувало всіляке, нерідко потрапляли під обстріли, в інші екстраординарні ситуації, тому якомога довше свої поїздки приховувала від мами, про них знав лише тато.
На війні стали у пригоді отримані на спеціальних курсах знання тактичної медицини НАТО та досвід роботи у відділенні судинної хірургії, де працювала після медучилища. Фронт потребує парамедиків: спеціалістів, які вміють стабілізувати стан і надати екстрену допомогу. Неодноразово працювала парамедиком на «першій» лінії та у польових шпиталях. А якось в Авдіївці мала ситуацію, коли протягом місяця вночі надавала допомогу пораненим, а вдень працювала інфекціоністом у місцевій поліклініці, бо їхня лікарка втекла у ДНР.
– З одного боку, зараз повномасштабне вторгнення, з іншого – триває пандемія. І там, і там Ви потрібні: де бачите своє місце?
– Порівняно з 2014-м, сьогодні на фронті краща ситуація з медиками. Їх не вистачало лише після деокупації Київщини, куди виїздила в Ірпінь і Бучу надавати допомогу вже не військовим, а цивільним. До речі, як увесь час перед цим, їздила за рахунок власної відпустки та відгулів.
Наразі, працюючи з хворими на COVID-19, як і раніше, займаюся волонтерською роботою, навчаю охочих навичкам парамедика. Приємно, коли згодом приходять із фронту вісточки, що завдяки отриманим знанням врятовано не одне життя. Намагаюся бути корисною скрізь.
Джерело: газета «Профспілковий вісник медиків Буковини»
peredplata
