Наче то вчора було. Коли ти, Василю, накинувши на плече фотокамеру, з якою ніколи не розлучався, казав: «А гайда давай, поки годить верем’ям, махнемо на якийсь перевал Карпат, або ж у моє Вікно. Так вони мене манять та кличуть до себе, що гейби уперше… »
Було. Та вже ніколи не збудеться те, чим жив і творив у повсякденних трудах Василь Іванович Бабух на Господом дарованому йому путі. Цими днями, коли натруджену землю вже рясно устиляє опалий лист, спливає друга осінь як на Небеса вознеслася його світла душа. Талановитого журналіста, поета, майстра художніх світлин і просто хорошої людини. Котрий творив і робив усе так, як міг зробити тільки він, Василь Бабух.
Чи то після навідин гірської гаті, звідкіля мужні бокораші віками сплавляли по Білому Черемошу найціннішу в світі деревину, чи по поверненню з Чорного Потоку, де на одному з виділів упродовж Великодніх празників цвіте рідкісний червонокнижний горецвіт, все ним побачене та осмислене, одразу лягало в кадр, а для майбутньої збірки – душевний поетичний рядок.
Попри творче подвижництво Василь Іванович, пам’ятається, мав по життю тверду позицію щодо оцінки традицій та звичаїв. З властивою делікатністю повсякчас застерігав не видавати бажане за дійсне. Наприклад, як у використанні трембіти, яка з давніх давен трембітала лише по душах гуцулів, що у вічність відійшли. Знав, що казав.
Тужать, Василю, по тобі твої солов’ї. Які, що ти уповів у чудовій книжині «Солов’ї в неволі не співають», спонукають нас, живущих, поминати твою світлу душу. За Добро в ім’я Добра.
…А на далеких полонинках, де ти, Василю, не раз бував і досі цвіте та не відцвітає застуджена першими холодами осені одинока чічка арніка. Вона по тобі, наш друже, горює…
За дорученням Чернівецького та Заставнінського братства побратим по перу Іван Агатій
peredplata
