Ірина Фаріон – типова галичанка, яка виросла, живе і тішиться в україномовному середовищі. Говорити українською у Львові це норма, а не вчинок, звичка, а не подвиг, банальність, а не дещо оригінальне.
Інша справа бути україномовною в Донецьку, Луганську, Харкові, Запоріжжі, Одесі, Києві… Інша справа, коли всі навколо з дитинства говорять російською.
Інша справа, коли ти біла ворона, а не частина зграї. Коли ти Чубинський, Йогансен, Філіпович, Симоненко, Костенко, Стус. Коли тебе поза очі називають селюком і жлобом.
У Львові, Тернополі, Франківську, Луцьку це незрозуміло. Інші умови життя, інше мовне середовище, інші культурні обставини.
Тому закиди Фаріон на адресу наших захисників зрозумілі. Мовляв, російська – мова агресора і говорити нею, особливо під час війни, неприпустимо.
Але є але. Вони не сиділи за львівською партою, не ходили з гуцулами у Карпати по гриби і не освідчувалися у коханні солов’їною.
Але це не говорить про те, що вони люблять Україну менше. А судячи з їх ратного подвигу, люблять вони її значно більше!!!!!!!!
Тому підведу риску у цій невдячній темі.
Не слід вішати відповідальність за просрану національну політику на кращих із кращих синів України, які кладуть своє життя за те, щоб ми могли називатись українцями. Вони кровʼю своєю довели право бути зрозумілими.
Треба вимагати не від бійців ЗСУ, а від влади рішучих кроків з українізації зросійщених регіонів. Треба самим їхати і читати в окопах лекції про нашу величну історію, мову і традиції.
Треба робити мову модною, а не навʼязливою.
Треба, щоб не жебраки, а багатії і олігархи говорили державною.
Треба бути не суддями!!!, а мудрими проповідниками!
peredplata
