Серед ймовірних мотивів, якими керувався Володимир Зеленський, коли ухвалював рішення щодо відставки головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, називають «надмірну популярність» генерала, яка вже перевищила популярність самого президента. Що ж, серед причин такого невиправданого під час війни марнославства називають акторські навички самого Зеленського, який звик до оплесків і хворобливо ставиться до падіння власної популярності – ось, мовляв, що буває, коли виборці вручають свою долю в руки непрофесійного політика!

Але ж, якщо згадати, у нас так було завжди – фактично з першого дня після проголошення незалежності. Пригадую, як зовсім молодим журналістом я запитував у Леоніда Кравчука, чому він обирає радників серед людей, які не можуть дати йому порад. Класичні наради у першого президента відбувалися за відомим сценарієм, коли найкращий варіант рішення озвучувався саме головою держави. Це бажання бачити себе у головній ролі, а інших тільки в епізодах призвело до конфліктів із головою Верховної Ради Іваном Плющем і найпопулярнішим прем’єром часів Кравчука Леонідом Кучмою. А згодом вже Кучма звільнив першого призначеного ним прем’єра Євгена Марчука за… «створення власного політичного іміджу». Про конфлікти спадкоємця Кучми Віктора Ющенка з Юлією Тимошенко я нагадувати не буду – тут кожен хотів бути прем’єром у театральному сенсі цього слова. Петро Порошенко присвятив першу частину свого президентства знищенню Арсенія Яценюка. Здавалося б, Володимир Зеленський з його фантастичною популярністю спромігся створити справжню «еліту анонімів», але війна логічно вивела на перший план постать очільника ЗСУ. І цей конфлікт закономірно нагадав нам боротьбу президентів з премʼєрами.

Мені можуть сказати, що така зацікавленість у головній ролі – нормальна ознака президентської держави. Ну, по-перше, у нас все ж таки не президентська республіка. По-друге, у президентських республіках лідери завжди не позбуваються яскравих особистостей, а шукають їх для посилення власного авторитету. Ось подивіться на Емманюеля Макрона, який ставиться до своєї популярності так само хворобливо, як Володимир Зеленський до своєї. Макрон щойно призначив своїм прем’єром молодого Габріеля Атталя – не тому, що він сірий, а тому що яскравий. Кожний із прем’єрів Макрона – особистість, а не людина, не здатна відбутися без президентської підтримки. Західна політика – конкуренція особистостей і ідей. Якби американські президенти дотримувалися українського підходу, ми б не дорахувалися багатьох зірок політики і дипломатії, які змінили світ. Але у нас популярність соратника означає тільки одне – перспективу власних можливостей. І з цієї точки зору Україна схожа не на Францію чи Сполучені Штати, а на Росію або Білорусь. Як тільки посилився режим путінських, росіяни відразу ж опинилися в епосі фрадкових, зубкових і мішустіних. Поруч із Путіним не може бути нікого, окрім самого Путіна і ще Медведєва. Прізвища соратників Лукашенка не згадає сам Лукашенко. Авторитаризм – він такий.

Ми переконуємо себе, що президент має повне право змінювати військове керівництво країни. Звичайно, має, а за наявності парламентської більшості має всі можливості змін в уряді та силових структурах. Але керування державою – не тільки права, але й обов’язок забезпечити ефективне управління. Цей обов’язок полягає не тільки у реалізації прав, а й у поясненні суспільству мотивів власних кадрових рішень. Ми не можемо вічно жити у недолугому світі, де президент змінює головнокомандувача ЗСУ чи очільника уряду просто тому, що заздрить їхній популярності чи вважає занадто самостійними в ухваленні управлінських рішень. Не можемо, тому що перетворення країни на театр одного актора завжди негативно позначається на самому керуванні державою, не може сприяти обранню правильного варіанта розв’язання проблеми, демотивує і дезорієнтує суспільство. А ще сприяє тому, що усунутого керівника сприйматимуть як жертву недавнього кумира, коли надмірна любов охолоне. От і виходить, що в результаті ми обираємо жертв.

Ну і це, поза сумнівів, типова авторитарна і радянська модель з вождем на верхівці піраміди й сірими анонімами по боках монумента. А «маленький Радянський Союз» – якщо перефразувати відому фразу Валерія Залужного – ніколи не виграє у «великого Радянського Союзу».

Переможе тільки Україна особистостей.