Саме розуміння того, що Україна ввійшла у черговий – і не обов’язково останній – рік великого протистояння з Росією вже може викликати депресію у тих, хто не вірив не тільки у велику війну, але й насамперед у довгу війну. Ми встигли переконати себе, що наша епоха – час коротких конфліктів, після яких, як правило, починаються перемовини. І що довгі конфлікти залишилися десь у минулому наших батьків і дідусів. Це тому, що під «довгим конфліктом» всі ми звично розуміли Другу світову війну – і не помічали, що і після її закінчення було чимало конфліктів, які тривали роками, насамперед завдяки своїй локалізації на обмеженій території. Вже після початку війни в України виявилося, що навіть війна на Близькому Сході, якщо вона не охоплює території відразу кількох держав, а точиться у невеликому ізольованому анклаві, також може продовжуватися місяцями й не мати жодної перспективи завершення.
Від усвідомлення того, що ми тепер у новому часі, українське суспільство звично рятується вірою в те, що все буде добре, що війна закінчиться перемогою вже цього року, що Росія скоро розвалиться, а Путін завтра помре. І так наше життя перетворюється на своєрідний рік бабака – бо я зовсім не виключаю, що й наступного року ми зустрінемося з черговою річницею й черговими очікуваннями. За великим рахунком, це абсолютно нормальний рецепт для тих, хто бажає абстрагуватися від реальності й сприймати життя таким, яким хотілося б його бачити. Але що робити тим, кого цікавить сама реальність?
Перше – усвідомити саму логіку довгого конфлікту. Мета Росії – знищення України як держави, і це тільки етап її спроби відродити Радянський Союз у кордонах 1991 року. Мета України – зберегти державність і вийти на власні кордони 1991 року. Як бачимо, цілі держав і народів є діаметрально протилежними, ніякої перспективи миру між ними не існує. Але існує перспектива перемир’я та тимчасового припинення війни у разі, якщо одна зі сторін (чи обидві) переконаються у недосяжності тактичних цілей найближчими роками. Росія має ресурси й натхнення на довгу війну, але очевидно не має сил для окупації й тим більше контролю над всією Україною. Україна може мати ресурси для опору і наступу, але невідомо, чи не забракне їх для звільнення всієї території. Отже, це і є перехід якщо не до миру, то до війни низької інтенсивності найближчими роками. Як війну низької інтенсивності, так і ймовірне перемирʼя слід використати як вікно можливостей для посилення обороноздатності, отримання справжніх гарантій безпеки й відновлення професійного керівництва державою.
Друге – не варто впадати в паніку у зв’язку зі зменшенням зацікавленості у війні з боку зовнішнього світу. Такою є динаміка зацікавленості всіх довгих війн. Потрібно навчитися зберігати цю увагу не шляхом промов і емоцій, а копіткою роботою у кабінетах. Війна в Україні з перших шпальт переходить у кулуари – і це нормально. Важливо, як представники Української держави будуть діяти у цих кулуарах, без софітів й мікрофонів. Але треба пам’ятати й наступне: зменшення зацікавленості означає, що світ впевнений у тому, що ми збережемося, хоча й не знає, у якому вигляді. Але вигляд залежить не тільки від світу, а насамперед від нас самих.
Третє – треба усвідомити, що рівень довіри до влади буде поступово зменшуватися, а політичне керівництво країни буде не те що допускати все більше помилок (рівень помилок нікуди й не зникав), – просто суспільство буде ці помилки активно помічати. Але рівень довіри до влади не має позначатися на легітимності інституцій, бо вони – запорука державного виживання. Як я вже казав, пауза у війні або її закінчення дасть шанс на тотальне перезавантаження влади, й тільки від українського суспільства залежатиме, чи воно цим шансом скористається.
Четверте – у війні потрібно вміти не стільки вірити, скільки виживати. Віра є вашим ворогом, коли диктує вам рішення, що призведуть до вашого самознищення чи знищення ворогом. Будьте реалістами, довіряйте фактам, не вірте гаслам й обіцянкам, хто б їх не давав. Завжди майте свій план «б», бо від успіху вашого особистого плану залежить виживання нації. Нація – це ж не чиновники у телевізорі, нація – це ви і ваші діти. Отже, усвідомте можливості військової служби чи змін у професійній діяльності. Отже, уважно стежте за безпековою ситуацією. Скажіть собі, чи ви маєте шанс вижити, якщо ваша місцевість – а таке може бути у війні – потрапить у зону тимчасової окупації. І чи маєте план евакуації й адаптації, якщо розумієте, що вижити вам і вашій сім’ї не вдасться. Якщо ваша місцевість потрапить у зону деокупації, ви можете опинитися в епіцентрі знищення населених пунктів росіянами – як це відбувається із Херсоном. Це не заклик залишати ваші рідні місця, а тільки рекомендації щодо необхідності вашої – саме вашої особистої – оцінки рівня небезпеки з боку країни, для якої немає «червоних ліній».
П’яте – не створюйте ілюзій щодо швидких змін у післявоєнній країні, щоб потім не вганяти себе в нову депресію. Якщо ви бажаєте бути тут і відновлювати Україну, варто підготуватися до дуже непростих років. Але треба пам’ятати, що шанси на економічний успіх у майбутньому є – вони полягають у гарантіях безпеки і самому процесі європейської інтеграції України. Ізраїль після миру з Єгиптом – коли стало ясно, що час великих війн добігає кінця, – змінився неймовірно. І хто сказав, що саме так не зможе змінитися Україна?
Так що я не буду повторювати хрестоматійну фразу, що якщо ми не зможемо змінити Україну для себе, то принаймні зробимо це для своїх дітей і онуків. У дітей і онуків будуть свої випробування, а може і свої війни – адже світ диктатур і імперіалізму нікуди не подінеться, як і наше виживання на кордонах цього світу. Але ми маємо хоча б спробувати побудувати країну, в якій нам буде затишно, а нашим дітям і онукам – безпечно.
https://zbruc.eu/node/117796?fbclid=IwAR2EPMnQTBg3kQm91cxA2NpXFt4p12OIpxpwuyAQafYY-AD6DZb2jJaXQPU
peredplata
