У мене нульова толерантність до совкових бабів. Стою у маршрутці і чую: “Закампассіруйтє мнє”.
Насторожуюсь. Відчуваю – щось насувається. У дверях – пенсіонерка досить похилого віку протягує транспортну картку.
Чоловік поруч зауважує: “Українською буде “завалідуйте””, на що жінка відповідає: “Я па украінскі не разгаваріваю, ані там панапрідумивают слов, нічєво нє панятна. Вот у нас всьо било панятна”.
Мене всередині починає розпирати. Мовчу з останніх сил.
Пенсіонерка сідає і починає обурюватись впровадженням транспортних карток (звісно, російською). Ну, її право. Але дуже очікувано тема переходить на ностальгію за “совком”.
“Вот раньше как било? Абразаваніє бєсплатноє, врачі – бєсплатниє. Мнє квартіру бєсплатно далі, кагда мужа сюда служить пєрєвєлі”.
…
Все, знімаюсь з запобіжника і висловлюю старій козі все, що я думаю про “бєсплатних врачєй”, які лікували зуби миш’яком і без анестезії, про радянські методи лікування, які сьогодні заборонені в усіх цивілізованих країнах, про каральну медицину… А потім запитую: “А ви знаєте, хто до вас жив у вашій “бєсплатній квартірє”? Не цікавились, їх розстріляли, чи згноїли у в’язниці?”
Пасажири великими очима спостерігають за нашим “діалогом”. Пенсіонерка намагається щось мені донести, а я стою і думаю: “Звідки у мене така ненависть до радянщини, якщо я її навіть не застала?” А потім розумію – то я не радянщину ненавиджу, то я ненавиджу носіїв тієї совкової культури, які за тридцять років не доклали і краплі зусиль, аби еволюціонувати в громадянина України. І стало так гірко від усвідомлення того, що навіть тут, у Чернівцях, таких “осіб” греблю гати. А що вже казати про східні області?..
Довго, ой довго триватиме війна, особливо з совковим менталітетом…
peredplata
