Фільм «Будинок “Слово”. Нескінчений роман», який знову нагадав українцям про трагедію тих, хто намагався зберігати й розвивати власну культуру в умовах її перетворення на декорацію й резервацію, закінчується довгим переліком мешканців цього незвичного будинку. Багато хто з них закінчив свої дні в урочищі Сандармох, але були й ті, хто перетворився на поважних радянських літераторів, класиків повоєнної літератури, мешканців «головного» письменницького будинку в Києві, навіть членів уряду… Але не будемо забувати, що кожен з цих людей – і той, кого вбили, і той, хто вкоротив собі життя, і той, хто вижив – намагався творити і досягти успіху в умовах фактичної втрати державності.
Так, до цієї державності у кожного з них також було різне ставлення – хтось воював за неї, підтримував її віршами й статтями, а потім роками приховував ці факти своєї біографії, а хтось воював проти й загинув від рук «своїх». Це й була жахлива лотерея тоталітаризму – і не тільки для українців. Андрєй Вишинський, який власноруч підписував розпорядження про арешт Владіміра Лєніна у недовгу епоху Тимчасового уряду, в якості радянського прокурора вимагав смертної кари для найближчих соратників Лєніна – його секретаря та співавтора Ґріґорія Зінов’єва та Льва Камєнєва. Обох розстріляли, а Вишинський за два десятиріччя помер своєю смертю на посаді представника Радянського Союзу у Раді Безпеки ООН. Якщо такі парадокси простежуються навіть у верхівці комуністичної влади, що й казати про літературу!
Фільм про будинок «Слово», як на мене, говорить про найважливіше – всі все знали й розуміли, просто одні фізично не могли цього витерпіти, а інші намагались пристосуватися – і все одно гинули. Життя творчої людини у Радянському Союзі нагадувало у ті часи змагання із невідворотною загибеллю, існування у камері смертників. Один з героїв стрічки, Лесь Курбас, зображений у останніх кадрах фільму в оточенні слідчих НКВС. Однак насправді Курбас намагався врятуватися від репресій у Москві, його прихистив – але не надовго – засновник Московського державного єврейського театру Соломон Міхоелс. За двадцять років після цього НКВС знищить Міхоелса в імітованій дорожній пригоді, разом із ним загинув також агент держбезпеки театральний критик Владімір Ґолубов, який «наглядав» за режисером і допомагав організовувати його вбивство. Й це також було нормою, коли агенти й жертви їхніх власних доносів опинялися в одних камерах і йшли на один ешафот. Як у такій ситуації розʼєднати добро і зло, янгола і диявола? Що робити норвежцям, на очах яких навіть не співець, а засновник їхньої душі Кнут Гамсун виявився зрадником Батьківщини й оспівувачем Гітлера?
Я був у Норвегії тоді, коли вперше вирішили вшанувати памʼять Гамсуна. Дуже скромно. Поштова марка. Дискографія. Ніяких перейменувань вулиць, ніякої патоки. Навіть зараз життєпис Гамсуна – відкрита рана. Але Норвегія без його романів – не Норвегія. Точно так, як Україна – не Україна без віршів Тичини, Сосюри чи Бажана.
І для того, щоби зрозуміти це, доведеться змінити наше власне ставлення до культури як до гори Олімп, на верхівці якої безсмертні боги снідають нектаром та амброзією. Ні, у тому ж самому будинку «Слово» мешкали герої і негідники, пристосуванці і фанатики, генії й графомани. Комусь вдається змінити реальність навколо себе не тільки творами, але й вчинками – таким був, скажімо, Василь Стус. Хтось залишає по собі твори, які ми знаємо напамʼять, але краще б нам не згадувати про факти життя автора цих творів. А від когось залишається тільки взірцева біографія – і жодного рядка, жодної картини, жодної ноти. Злочинець може бути генієм – як Караваджо. Святий може бути нездарою, й ми ніколи не зрозуміємо, що його сучасники були в захваті від його порядності й самовідданості, а зовсім не від його віршів чи малюнків. Люди, які ціною компромісів з власною совістю зберігали українську культуру, заслуговують на нашу вдячність не менше, ніж ті, хто не йшов на жодний компроміс або підтримував українське життя за межами великої в’язниці під назвою УРСР.
Я написав ці рядки й вкотре замислився – може, дарма виправдовую аморальність, навіть осяяну великим талантом? Я виростав серед радянських письменників, я бачив, що вони все розуміють – але все одно борються за успіх, премії, письменницькі дачі й поїздки за кордон. І так, я не хотів прожити таке життя, я думав, що з в’язниці тікають або ж поринають у «внутрішню еміграцію», стають науковими працівниками, дослідниками давних часів – хай ніякої публічності, але й ніякої ганьби. І я чесно ще школярем писав листи дослідникам літератури на їдиш, памʼять про яку так хотів зберегти й думав: хай я все життя просиджу над книжками з квадратними літерами, але мені не доведеться плювати в люстро кожного божого дня.
Однак поки я вчився, почалася перебудова, і мені вже не потрібно було робити вибір. І я вже ніколи не дізнаюсь, яким могло би бути моє життя, якби довелося виживати, а не жити і грати у безконечну гру з парткомами, репертуарними комісіями і КДБ.
Тому коли я піднімаюсь по сходах старих письменницьких будинків, я мимоволі шукаю очима двері своєї квартири з іншого світу і бачу у вікні «воронок», який приїхав для мого арешту.
peredplata
