..В українській мові є таке слово – «герць». Ні російською, ні якоюсь іншою мовою це слово в принципі не перекладається. Іменник з таким значенням є тільки у нас. Цей факт дуже багато говорить про українців загалом і про нашу історію зокрема.
Герць — це щось подібне до коктейлю з розвідки боєм і масового самогубства: змішати, але не збовтувати. Герць придумали запорізькі козаки, і вони були єдиними, хто його використав у війні. Герць – це нахабна смерть в людській історії. Або — якщо Удача, Калі та Богородиця залишаться тобою задоволені — найкращий момент у житті українського воїна.
Перед початком бою, коли війська вже вишикувались, кілька козаків групувалися і йшли вперед, у бік супротивника, прямо в зону досяжності кулі. Там, під кулями та гарматними ядрами, вони зупинялися. Починався герць, танець зі смертю.
Козаки знущалися з ворога. Вони сміялися, кричали, вигукували образливі фрази, пританцьовували під кулями, намагаючись вивести супротивника з себе. Нерідко це вдавалося, і розлючені московити чи поляки, чи турки, чи татари зривалися зі своїх позицій, ламаючи ряди, аби стерти, заткнути, знищити нахабних українських виродків.
І наривалися на шалений вогонь козацьких мушкетів.
А якщо командувач противників таки стримував свої війська, завдання герця все одно було виконано. Козаки, що регочуть, знущаються, веселяться під градом куль, що вмирають, але не припиняють смертельного танцю, здавались ворогам напівбогами або напівдемонами. Кривавий танець приносив свої плоди.
Із герцю поверталися не всі. Завжди не всі, але завжди зі славою. Часто ніхто не повертався.
Але герць не припинявся.
Нині стародавній страшний герць знову повернувся. Вся Україна стоїть віч-на-віч із ворогом, обличчям до нього. Ззаду не вірні товариші, і не стрій мушкетів, а незрозуміло хто, які часто не мають навіть сміливості назвати себе нашими союзниками — хоча розуміють, що їхня черга наступна.
Але ми танцюємо. І знущаємось з ворога. І кричимо йому «До зустрічі на руїнах Кремля, суки!..».
Старий добрий український герць. Тільки у нас є це слово. Тільки ми завжди веселимось, дивлячись у прірву, чекаючи, що безодня усміхнеться нам у відповідь, коли зрозуміє, що ми кличемо її на танець.
Текст Юрія Гудименка
peredplata
