“Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко”, – так про Івана Миколайчука сказав Сергій Параджанов.
Всього 46 років життя відміряв Господь Іванові… 34 ролі, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи…
15 червня 1941 року народився наш незабутній, наш геніальний і неповторний Іван Миколайчук. Звання народного артиста він так і не одержав і вже посмертно отримав Державну Шевченківську премію. Правда, він і без того був ним.
І ще про нашого Івана Миколайчука дуже гарно та душевно написав Михайло Маслій:
Він прожив складне життя, в якому було трішечки свята, решта — суцільна мука. Система не давала йому жити, його душа померла раніше, ніж тіло. Вона була замордована…
Щорічно 15 червня згадуємо Івана Миколайчука. Найкращого актора нашого рідного кіно за всю його історію. Пошанованого владою лише званням заслуженого артиста…
Любові не купиш. Хто нині зрівняється з Іваном Миколайчуком? Великий Параджанов сказав про нього: “Я не знаю більш національного народного генія… До Івана був ще Олександр Довженко”.
Іван про Івана. Гаврилюк про Миколайчука: “Іван був заслуженим артистом України, а “доступ” на престижне Байкове мають лише народні. Чотири дні (?!) штурмували владу, щоб поховати Івана там. Його не поховали на престижній алеї героїв України, де туляться пліч–о–пліч партійні і радянські керівники, більшовики і демократи. Та поруч з багатьма із них він би й не хотів лежати. Іван там “сяє своєю відсутністю”.
Нині Миколайчук спокійно спочиває на окраїні Байкового, за сорок кроків від могили свого побратима Леоніда Бикова. Пам’ятник у цікавому скульптурному вирішенні, стилізований під хрест, із зображенням Івана Миколайчука з ягнятком в руках, знайде не кожен перехожий. Зі зворотного боку надгробку напис зі словами народної пісні:
Ой устань, козаче,
Устань, молоденький.
По діброві ходить–блудить
Твій кінь вороненький.
Нехай собі ходить,
Нехай собі блудить,
Прийде тая годинонька,
Що він мене збудить.
У кожного своя доля. І хто знає, чи мені поталанило більше. Іван Миколайчук пішов. Леонід Биков і Борислав Брондуков також. Вони все переживали в собі, не могли когось послати, вдарити. Але це десь мало вийти! Емоції у них не виходили, серце не витримувало.
Мене ж не можна ображати. Я даю здачі. Була ж така ясновидиця Михальда, яка говорила, що прийде такий час, коли живі будуть заздрити мертвим. Він давно настав.
Я вже тепер перестав поважати багатьох людей. Нині не один відробляє президентські нагороди–цяцьки. Їм непогано платять за це. Але як вони далі зможуть говорити, що люблять Україну, принаймні при мені? Мені соромно і боляче за своїх “друзів”.
Тепер можна купити все: звання професора, генерала, академіка. Це все дуже смішно. Ти ж із собою цього у могилу не забереш. І як справедливо казала геніальна Фаїна Раневська — усе це похоронні приналежності.
А як можна продати свої принципи, свою душу? Але такий вже українець. Мені боляче, що вони такі примітивні й недалекі люди. Юне покоління нічого іншого не бачить і думає, що це ідеал. Якщо там, зверху, такі дурні, чому ж я не можу також керувати? Тому треба бути тупим, дурним, у фуфайці й обов’язково смердіти.
Краще б цих спогадів не було, краще б не було про нього стільки фільмів і книг, а був сьогодні з нами сам Іван.
Щоб людину знищити, її треба не помічати. А таким, як Іван, достатньо було б лише слова “дякую”.
Він завжди любив повторювати: “Малий (так називав мене), серце розумного у сумному домі, а дурного — у веселому домі”.
Час від часу цитував геніального Григорія Сковороду: “Світ мене ловив, але не спіймав”…
peredplata
