Іван Миколайчук

1941 рік. За тиждень до початку війни, 15 червня, у с. Чорторія Чернівецької області прийшов у світ Іван Миколайчук. Мати – красуня, училася в гімназії, мала голос, талант, але дуже рано зав’язала світ заміжжям, обкидалася дітьми. Жилося нелегко: у сім‘ї було десятеро малих, пережили війну. Іван Миколайчук був четвертою дитиною в родині, тому йому доводилося доглядати дрібнят. От він і лазив на горище, благав лелек, щоб не приносили більше малят.
Навколо краса Карпат, а поряд із селом божевільня.
Зеленоокий Іванко вирізнявся талантами, тому відрядили батьки його до музичного училища, хоч не знав жодного нотного знака. Його прийняли до класу бояну: грав на інструменті одного хлопця, кожного дня Іван їздив додому. 15-літнім поступив до студії драм. театру. Потому 19-літній юнак потрапив на роботу до Чернівецького драматичного, де запізнався із молодшою на два роки Марічкою Карп’юк. Між ними промайнула така іскра, що більше не розлучалися.
29 липня 1962 р. вони побралися, дід-ворожбит сказав, що житиме Іван 25 років. Іва та Миць жили у коридорі гуртожитку, це був їхній медовий місяць. І Миколайчук поспішав жити.
Восени 1964 р. Ленін познайомив Івана Миколайчука з п’ятнадцятирічним Володимиром Івасюком. Справа в тім, що у Кицманській школі відбувся вечір танців. О 9 години вечора усі розійшлися. Вчителі пішли додому, школярі зібралися у парку, для годиться “приговорили” пляшку вина і задумали натягти кашкета на гіпсового Ілліча, щоб дощ не намочив. Та постать “вічноживого” виявилася не закріпленою, він захитався і – розбився. На ранок бюст дєдушкі Лєніна двірники знайшли біля смітника. Можете уявити, який зчинився скандал. Виникла “Справа Володимира Івасюка”. Висміяний, обстрижений юнак 15 діб перекопував міські клумби, тоді він почав палити. Володю Івасюка разом із батьками затягали по інстанціям; хлопця обіцяли виключити з школи, з комсомолу. Іван зрозумів, що треба хлопця виручати і всюди, де міг тільки пройтися, замовив за нього слово, сказав: «Не псуйте хлопцеві кар’єри музиканта. Він абсолютно нічого дурного не хотів, просто випадок такий із кожним може статись». Хоч золотої медалі Влодко не отримав (була “4” з історії та суспільствознавства), зате подружився з сім’єю Миколайчуків.
Вони переїхали до Києва, Іван працював на кіностудії, а вечорами учився в театральному інституті. На другому курсі керівник Борис Івченко наполіг, аби Івана спробували на головну роль у фільмі “Тіні забутих предків”. За старою радянською традицією в усіх українських фільмах головну роль мав виконувати великорос, представник із Москви. То була політика! І на роль Івана було запрошено Геннадія Юхтіна, тому Параджанов навіть не бажав глянути на якогось там Миколайчука. Він не з‘явився на знімальний майданчик, а зйомки наказав зімітувати, щоб не сваритися з Івченком.
І сталося диво – Іллєнко догнав Параджанова з криком: “Сергію Йосиповичу! Верніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття!” Параджанов подивився гру. Коли ж він вигукнув: “Геніально!” – всі зрозуміли, що Іван – Іван Палійчук, а не запрошений на роль Юхтін. Тому під час знайомства Миколайчука з Юхтіним стався такий діалог:
– Геннадій.
– Іван.
– А я вже не Іван.
Параджанов навіть вивчав гру Івана, бо той грав, наче жив. Сергій Йосипович казав, що, аби його воля, заборонив би Миколайчуку зніматися, бо так зіграти можна тільки раз.
Коли одночасно знімали “Тіні забутих предків” і “Сон” Іван захворів, тоді Івченко сказав: “Через цього хлопця стоїть дві знімальні групи, вся кіностудія?” Він виклопотав однокімнатну квартиру для Миколайчука на вул. Жилянській, з вікна якої було видно Видубецький монастир, розлогі схили Дніпра. Тут подовгу жили Брондуков, Гаврилюк, Льоша Кондратенко, Осика та залишили автографи на шпалерах. Найдорожчим другом був Іван Гаврилюк. Миколайчук був душею компанії: любив вино, дівчат, був майстром високої розкішної художньої лжі. Вони навіть влаштовували конкурси, хто найкраще збреше.
“Тіні забутих предків» потрапили на фестиваль до Аргентини. Миколайчука запрошували на роботу до Голлівуду. Ліна Костенко добре знала Івана, бо її чоловік Василь Цвіркунов був директором кіностудії ім. Довженка. Вона писала: ”Його обличчя знали вже мільйони, а він косив траву”.

Якось так сталося, що всі запропоновані ролі одягали Миколайчука у мундир: “Гадюка”, “Комісари”, “Повернення Батерфляй”. ”У 30 років він виспівав “Білого птаха з чорною ознакою”. На жаль, україномовний варіант стрічки є тільки в Австралії. Наступного року була “Пропала грамота” за сценарієм Івана Драча, який дозволив: “Нехай Іван робить все, що хоче!”.
1974 р. уряд заборонив націоналістичне кіно. З роботи зняли Цвіркунова.
Коли Іван Миколайчук знімався у Болгарії, у гримерну до нього зайшов Жан-Поль Бельмондо. Він висловив своє захоплення картиною, яку бачив у Парижі. Їм запропонували перекладача, але актори, які грають життя, розмовляли і розумілися.
1980 р. Іван Миколайчук поставив фільм “Вавілон ХХ” за романом Василя Земляка “Лебедина зграя”. Картину майже наполовину порізали, Іван страшенно нервував, відстоював кожний епізод. Часто повторював, що треба вмерти, щоб тебе зрозуміли. Потім була робота над фільмом “Така пізня, така тепла осінь!” Мріяв Іван зняти фільм “Небилиці про Івана.” Останній фільм “На вістрі меча” знімав в Одесі, лежачи в лікарні. Уже не міг говорити тримав у руці дзвіночок.

29 липня Іван і Марічка святкували 25 років подружнього життя.
На срібному ювілеї смертельно хворий Миколайчук згадав діда-ворожбита. Він помирав на руках коханої. Обидві Музи були на похоронах. Чарівник кіно хотів, щоб під час похорону йшов дощ – добра прикмета, дощ у дорогу – на добро.