Гріхи парафіяльності

Може й невідповідне слово в українській мові. Маю на увазі вузький місцевий патріотизм – чи географічний, чи організаційний, не на користь загального добра.

Я радився з моєю дружини перед тим, коли почав писати цю статтю. Вона порадила мені не користуватися іменами грішників, бо мені 72 роки, і хто його знає, крім Бога, коли Він покличе, а на моєму похороні не буде людей, навіть давніх друзів. Тому на користь мого похорону я обмежуюся до загальних оповідань, але правдивих.

Кажуть, що сорочка ближча, як кожух. Це засадничо тваринна а також людська прикмета чи вада. Моя свята покійна мати, коли приїхала перший раз після проголошення незалежності України в Київ, була настільки розчарована малоросійством, а зокрема московською мовою на кожному кроці, що сказала: «Нехай буде Україна по Збруч».

Коли я закінчив правничі студії та почав серйозно застановлятися й займатися правом, зокрема тоді з ідеалістичним світоглядом, я зорієнтувався, що моя церковна парафія з її майном належить не людям чи парафіянам, а монашому чину, який, до речі, проповідує чесноту убогості. Ще в 40-х роках минулого століття парох, який невипадково був членом того чину, за благословенням місцевого владики теж того чину, просто й зухвало, нікого з парафії не питавшись, переписав усі маєтки на чин. Миряни парафії мають небагато прав, хіба нагоду жертвувати. Кажуть, що сьогоднішній парох зовсім диктатор. Я зрозумів у моїй юридичній молодості, що треба повернути власність народові, але це вимагало вести судовий процес проти монашого чину. Моя мати мені заборонила, і я був змушеним сісти і погодитися з волею моєї матері.

Одначе це все другорядне. Сьогодні більші справи. Український народ бореться не тільки за свою державність, але, мабуть, і за своє існування. Безперечно, обов’язком кожної людини українського почування є допомогти у цій боротьбі. Правда, багато так званих патріотів сидять мовчки.

Москва вистрілює ракетами і вбивчими дронами по цілій Україні, але найбільш потерпілими є Крим і п’ять областей – Луганська, Донецька, Запорізька, Херсонська та Харківська. На Західній Україні, по моєму досвіді, акції, підготовки накриття чи гуманітарки, чи збірки на комунікаційні засоби, а то й дрони, які проводяться, передаються на схід переважно, але є випадки, де фонди чи навіть зброя зникають. І це фонди, які попадають, здавалося б, у патріотичні руки. Але саму назву треба приховати.

Крім того, чимало організацій, а також церковних парафій, зокрема в діаспорі, відкрило окремі воєнні фонди. На жаль, відчислення є дуже рідкісне, й гірше того – є організації чи інституції, котрі на тілах своїх членів чи симпатиків збирають фонди без призначення або доробилися настільки зі своїх збірок, що сьогодні влаштували високі платні своїм так званим лідерам.

Я служу секретарем в Українському народному домі у Ню Йорку. Членство складається зокрема з акціонерів юридичних осіб. На одних зборах представник одного акціонерного товариства, починаючи від слів про тяжкі часи війни, запропонував, щоби Дім виплачував річно чисті прибутки акціонерам. Він, правда, був настільки чесним, що не казав, що ці гроші підуть на оборону.

В іншому випадку фактично доброзичливий представник іншого товариства знов на тему війни запропонував, щоби Дім дав фонди на допомогу родинам потерпілих членів того товариства, тобто на інших потерпілих нам не залежить.

На мою пропозицію, і це не вперше, Управа Дому вирішила зложити пожертву для закупу дронів через фонд моєї організації, яка була фактично посередником для передачі цих дронів. Таким чином Дім не тільки допомагає у війні, але зможе стягнути собі ці гроші з податків як розхід. Хтось із присутніх зробив заувагу, що, мовляв, це конфлікт інтересів, бо я очолюю цю Фундацію.

Проаналізуймо це. Гроші приходять з Народного Дому, Фундація купує дрони та передає на фронт і дає звіт, що витратила на самі дрони фонди. Все прозоро. І, до речі, в багатьох випадках Фундація на цьому тратить власні гроші, бо при передачі фондів чи в Україну, чи в Польщу інколи бувають комісійні витрати. Але це дурниця.

Чому я про це пишу. Бо рік тому я був учасником зібрання, де звітувала одна світова установа про допомогу у війні і говорила виключно про допомогу потерпіли родинам своїх членів. Про других українців навіть не згадувала. Читав я в нашій пресі повідомлення про імпрезу, тобто збірку на інституцію в пам’ять загиблих у війні її вихідців. Бо саме на початку цієї страшної війни, 24 лютого 2022 року, я був учасником демонстрації у Ню Йорку, організованої однією організацією, яка при цьому збирали пожертви, і я відгукнувся також. Щойно потім, я не бачив звіту, тільки на паперах податкових, несподівано лідери цієї установи почали заробляти річно близько сто тисяч доларів, яких вони в минулому не мали. Я сказав собі, що не давав, щоб якась “Оксана” могла отримати високу платню.

Я не зможу бути дипломатичним настільки, що не пригадаю собі та не передам читачам один урок з релігійних церковних реколекцій, які переводив давно, тоді ще не єпископ, а просто отець колись зі США, а потім з Івано-Франківська. Він сказав, що коли ти є свідком гріха і мовчиш, у тебе теж гріх. Тому, щоб оминути іще один гріх на моїй душі, треба було це написати. Ці слова одного дуже Мудрого священника залишаться зі мною до смерті.