– Українською, будь ласка!
– Я украінскою мовою іграю в тєатрє. Ви ізвінітє, я імєю право говоріть хоть на англійском язикє. Чуєте? (В залі лунають численні оплески і вигуки «браво!») Уважайтє мєня. Я много сдєлала для Украіни. Я нікуда нє уєзжала. Я здєсь. (Знову тривалі оплески). І я іграю в тєатрє спєктаклі на украінской мовє. (Оплески примножуються). Я хотєла єщьо сказать самоє главноє. Ми должни любіть друг друга і понімать: Україна одна, і єслі ми будєм враждовать і нєнавідєть по єрундє друг друга, то ми погібнєм.
Перше речення вигукнув журналіст Руслан Кошовенко на врученні премії імені Параджанова від Національної спілки кінематографістів за найкращі кінодебюти. Коли почув зі сцени російську. Друга огидна цитата належить Народній артистці України (1992 р.) та Росії (2004 р.), лауреатці Шевченківської премії Ларисі Кадочниковій.
Так, вона людина поважного віку. Я завжди казала, що пенсіонерам з радянською прошивкою варто дати спокій щодо мовного питання. За умови, що вони не претендують на жодну публічність і не порушують закону. Тобто не є викладачами, телеведучими, акторами, представниками влади.
Для мене загадка, чому людина, для якої слово – це професія, і котра запевняє, що грає вистави українською (а значить, володіє нею), так зневажати мову країни, де живе понад 60 років, називає її безглуздістю. Хоча не знаю, чи була ця актриса чесною. Бо в інтерв’ю за 2023 рік пишається, що після переходу на українську мову виступів залишається єдиною актрисою театру Лесі Українки, якій можна грати російською. Тобто фактично можна бути мовним злочинцем.
Якщо ж вважати видатною заслугою перед Україною російськомовні ролі в кіно 50-60 років тому, і що цей внесок вартує «преміювання» у вигляді дозволу нехтувати законом, пропоную усім учасникам бойових дій дозволити їздити за кермом зі швидкістю 180 км/год у населених пунктах. А спортсменам-чемпіонам – не платити податки. Нащо ті закони взагалі – нехай править хаос.
Втім, зневагу у мене викликають радше всі ті молоді кінематографісти (актори, режисери, сценаристи), які тричі вибухали оваціями. Якщо це і є наша сучасна й майбутня культура, то що вже казати про неповнолітніх ОПЗЖ-шних синків, котрі топчуть український прапор, за який не один наш знайомий втратив ногу, а ще більше – життя.
Вони знімають задля інтернет-слави на алеї Небесної сотні власне горлання пісні зі словами:
Я русскій, я іду до конца
Я русскій, моя кровь от отца, xєй
Я русскій, и мнє повезло
Я русскій всєму міру назло.
Махають незареєстрованою зброєю, публічно превентивно погрожують правоохоронцям, щоб ті й не думали відкрити на них кримінальну справу й хизуються наявністю в телефонній книзі номера «Андрюхи» Єрмака.
Це все один ланцюжок безкарності.
Ми в тилу маємо дві зброї. Це мова і розголос. Тільки коли ми не мовчимо, шкодуючи людей за літній чи малолітній вік, за те, де вони знімалися пів століття тому чи чиїми дітьми вони є, коли називаємо речі своїми іменами й вголос називаємо зло злом, є шанс переписати суспільний договір його толерування.
Бо не хочеться, щоб справжня зброя, котра зараз на передовій, опинилася тут й була повернута в бік юних мажорних сепаратистів та їхніх татусів-корупціонерів, що плодять русскій мір у Києві. Точніше, в глибині душі, навіть дуже хочеться, щоб наша країна очистилася від усієї цієї наволочі. Але якщо їх усіх дійсно карати за законами воєнного часу, цивілізований світ від нас відвернеться.
peredplata
