Юрій Чорней, 54 роки. Історик за освітою. До мобілізації, останні 20 років, від 2002 р. журналіст за сферою діяльності. Автор документального роману «Вернон Кресс: життя під прикриттям». Військове звання старший лейтенант. Військову підготовку пройшов у 1990-1992 рр. на військовій кафедрі Чернівецького державного університету.
Запитання Павела Решки.
Як довго ви служите і на якому відрізку фронту?
Мобілізовний в Чернівцях у вересні 2023 року. Після двох місяців перепідготовки, наказом тодішнього Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, призначений заступником командира роти вогневої підтримки з морально-психологічного забезпечення. До бойової військової частини у складі 126-ї окремої бригади Територіальної оборони, яка воює на Південному фронті. У зоні бойових на лінії бойового зіткнення перебуваю з 1 грудня 2023 року. Позивний “Журналіст”.
126-у окрему бригаду Територіальної оборони сформовано в 2022 році переважно з добровольців – мешканців Одеси та Одеської області. У 2022 році військовослужбовці мого батальйону брали участь у боях на Правобережжі України. Зокрема, визволяли місто Херсон і поселення Херсонської області на правому березі річки Дніпро.
Влітку 2023 року батальйони 126-ї бригади, спільно з іншими підрозділами Силами спеціальних операцій Збройних сил України, здійснили вдалий штурм ділянки Лівого берега в районі населених пунктів Кринки – Козачі Лагері, контрольованої росіянами. Наступ ЗСУ виявився настільки неочікуваним і вдало проведеним, що тоді навіть вдалося взяти в полон командира однієї з російських військових частин. З осені 2023 року до нас приєдналися кілька бригад морської піхоти, які упродовж кількох місяців, за участі сил нашої 126-ї бригади, перебрали на себе ініціативу з утримання плацдарму у Кринках. Бойові дії здійснювалися шляхом ротації військовослужбовців ЗСУ на човнах через Дніпро і його притоки на Лівий берег.
Пік активності боїв на Лівобережжі – зима 2023 року – весна-літо 2024 року – це якраз час початку моєї військової служби, як офіцера ЗСУ. Територіально наші позиції розташовані приблизно за 100 кілометрів від Криму.
Яка ситуація на фронті? (Будь ласка, напишіть те, що можна, без розголошення таємниць).
Лінія бойового зіткнення із російськими окупантами на нашій ділянці фронту проходить по руслу річки Дніпро. Окрім правого берега, батальйони 126-ї бригади нині також контролюють та утримують кілька островів на Дніпрі.
Основними формами ведення бойових дій залишаються регулярна ротація та чергування військовослужбовців на спостережних та опорних пунктах на «нулі», взаємний артилерійський та мінометний обстріли ворожих позицій, скиди з дронів різних модифікацій та призначення. Більшість придніпровських сіл стерті з лиця землі росіянами: вулиця за вулицею, будинок за будинком. І більше нагадують місячний пейзаж, ніж мальовничі місця, де колись жили люди. Пересуватися по відкритій місцевості пішки чи на техніці у цих селах практично неможливо через перманенту загрозу обстрілів та скиди ворожих дронів, які буквально полюють за усім живим.
Ворог регулярно робить спроби штурмувати наші позиції, а російське політичне керівництво періодично підтверджує зазіхання на частину Херсонської області, контрольовану ЗСУ.
Можу констатувати, що нині ворог має чисельну перевагу у вогневій силі та дронах. Нам катастрофічно бракує мотивованих людей.
Пікап везе на СП/з СП черговий наряд. Чоловіки (ніякі не хлопці!, – всоте волаю до самого себе) їдуть у кузові. Один тримає у руках так звану антидронову рушницю. Швидкий рух автівки збурює повітря. Той, хто тримає рушницю, відчуває його опір. Немов іде під вітрилом. Раптом ворожий дрон, який невідомо звідки взявся, робить перший скид. За долі секунди команда зі зброєю, БК і речами, хіба що не у польоті, залишає машину у пошуках найближчого укриття. Деякий час ворожі дрони кружляють навколо, вистежуючи людей і принагідно добиваючи скидами покинуту машину.(Це до питання, для чого на фронті стільки машин, на які так скупо скидаються депутати).
Тим часом чоловіки запитують іншу машину. Вихід чергового наряду на СП/повернення чергового наряду з СП ніхто не скасовував. На те, щоб застрибнути до кузова нового пікапа, який навіть не зупиняється, не більше секунди. Усі лежать покотом, хто куди впав. На речах, під зброєю, один на одному. Останнього до кузова затягують вже на швидкості 100 км/год. І це ОДИН робочий виїзд на звичайне чергування!
На початку вторгнення ми бачили черги до ТЦК, тепер же бачимо людей, які ховаються від мобілізації. Чому так відбувається і як це впливає на вашу боєздатність?
Українське суспільство загалом не склало іспит на громадянську зрілість. Скласти такий іспит зовсім не означає, що під час війни всі масово мали записатися у добровольці. Аж ніяк! Іншою мала бути суспільна позиція (громадська думка) щодо підтримки мобілізації, не толерування ухилянтів.
Внутрішнє усвідомлення можливої власної участі у бойових діях насправді дуже важливе. Це воно визначає всю подальшу поведінку людини. Чи буде вона переховуватися, не виходячи з дому, намагатися відкупитися, втекти за кордон, купити інвалідність, шукати штучні лазівки для бронювання…
Водночас внутрішня готовність, на мою думку, аж ніяк не означає, що кожен обов’язково повинен зголошуватися до війська добровільно. Чи кожен справді потрапить на фронт. Це лише ключовий маркер, який засвідчує загальну налаштованість чоловіків і жінок певної країни до її захисту. І таких у нас, схоже, менше половини. І вони вже закінчуються. Буквально фізично.
Чи ви та ваші товариші розумієте людей, які не хочуть воювати, тікають за кордон, дезертирують? Чи маєте до них претензії?
Дружина чомусь запитала мене, як я думаю, як ставитимуся, і як почуватимуся в оточенні ухилянтів, після демобілізації і повернення з війни. Звісно, якщо не загину. Я відповів, що точно так само, як ставлюся зараз, буду ніяковіти. Після війни буде те саме, бо ветерани опиняться у меншості.
Тому єдине, що на нас чекає – це підсвідоме, а часом і цілком свідоме – намагання більшості применшити зроблену нами роботу. Така вже людська природа: щоб виправдати власну неучасть у захисті країни, применшувати вклад тих, хто не злякався піти на війну.
Власне, це вже відбувається просто у нас на очах. І на особистому рівні, і на громадському. Інформаційний простір забитий повідомленнями про нібито порушення якихось уявних прав ухилянтів; порадами, як ухилитися від мобілізації, отримати бронювання, і німа тиша щодо захисту прав мобілізованих, ветеранів війни тощо.
Звісно, формально, за традицією, яку українська влада змавпувала з радянської практики, учасників українсько-російської війни формально шануватимуть. Щобільше, я свідомий того, що частина окремих свідомих громадян робитиме це цілком щиро, але загальна низька температура по палаті проглядається уже зараз.
Якщо послухати усіляких тилових “еспертів”, від багатьох із яких хочеться блювати, то таким як я воїнам на передовій взагалі немає заміни. Я – надлюдина! Володію винятковими здібностями і бойовим досвідом, який більше ніхто не здатен здобути. (Хоча мій власний досвід прямо це заперечує. На фронт я прибув лише з двома місяцями формальної підготовки та вислугою 00 років, 00 місяців, 01 днів).
Однак згідно з офіційною версією замінити мене на першій лінії просто ніким. Фронт обвалиться, як сказав мені під час відпустки котрийсь із надійно заброньованих. А я, дурень, замолоду ще вважав себе непридатним до військової кар’єри, служби в міліції чи СБУ. Не вірив у власні сили. Думав, що літери і слова – єдине моє покликання. Аж ніяк! Не просто армія – війна моє ремесло, ось де моє справжнє місце
Щоправда трохи прикро, звісно, коли тобі з усіх медійних майданчиків прямим текстом говорять, що майбутнє нації – це чоловіки до 25 років, а лише удвічі з хвостиком старший за цих биків-запліднювачів ти, згідно з трактування державних мужів, – вже відпрацьоване лайно.
Тому якщо вже не повагу від суспільства і влади, як офіційно розхідний матеріал, яким не шкода пожертвувати, маю тепер іншу радість: нарешті бодай десь у житті відчув себе незамінним.
Так як щодня чинять тисячі ухилянтів, звісно, не повинно бути. Але я думаю, що це однаково нічого не міняє у потребі комусь бути тут на лінії фронту. Врешті, в історії завжди так було. Пристосуванці – пристосовуються, а звичайні люди роблять справу. Росія на нас напала і це доконаний факт. Поступатися їй ми не плануємо. З ухилянтами чи без них.
Надто багато з моїх ідеалів початку 90-х, часу повалення тоталітарних режимів у Центральній Європі та розвалу радянської імперії зла, Україна так і не досягла. І це несподівано робить нашу оборонну війну змаганням за майбутнє. На противагу дикунству і варварству, у яке нас намагається відкинути підлий ворог. Зрештою навіть глобалізованому світу, яким заправляють транснаціональні компанії, як найбільш вірогідному сценарію майбутнього існування людства, не завадить легке щеплення загальнолюдськими людськими цінностями і чеснотами.
Я достеменно знаю, що жодне людське життя, покладене за таку країну і такий світ, не було марним. Незалежно від справжніх намірів, дій, удач чи прорахунків політиків. Так як це вже не раз було в людській історії. І незалежно від кінцевого висліду нинішньої боротьби. За будь-яких результатів війни, подвиг героїв слугуватиме майбутнім перетворенням. Або підставою для чергового відродження.
Знову і знову. Поки є люди, для яких поняття честі – не порожні слова.
Чого найбільше не вистачає: техніки, боєприпасів, солдатів?
Суспільної сили духу! За всю свою багатовікову історію Україна ще ніколи не мала такої потужної армії, яку має зараз. Ніколи накази і бойові розпорядження не віддавалися одразу мільйону людей зі зброєю українською мовою. Це та потуга, якої так бракувало Києву 22 січня 1919 року, щоб захистити себе від кривавої східної орди, нещасних люмпенів і фальшивих партнерів. Але яка є тепер у нас! Тільки внутрішні чвари здатні ослабити нашу міць і зруйнувати з середини. Як там у відомій “Думі” гетьмана Мазепи? “През незгоду всі пропали. Самі себе звоювали”.
Після майже трьох років повномасштабної війни США, головний союзник України, розпочали переговори з Росією. Яка ваша думка щодо цього? Чи вважаєте це раціональним кроком чи зрадою?
Холодний душ від американського віце-президента, вилитий на голови європейських політиків, зробив для розуміння важливості існування України для старої Європи більше, ніж десять років нашого спротиву російській агресії. І навіть століття боротьби за незалежність. Нарешті до європейців не на словах, а на ділі починає доходити: від того, з якого боку цивілізаційного кордону знаходиться Україна, залежить майбутнє не України, а їхнє власне.
Це те, чого не зрозуміла Антанта після українських визвольних змагань 1917-1921 рр. Збільшених за рахунок українських територій Великої Румунії і Великої Польщі виявилося недостатньо, аби убезпечити Європу від двох тоталітарних режимів – більшовицького і нацистського. Наслідком відсутності України на європейській політичній карті між двома світовими війнами стала катастрофа 1939 року. А наслідком Другої світової – черговий поділ світу в 1945 році в українській Ялті. Можливо, у тому числі й через те, що у Другій світовій війні, не маючи власної держави з волі тогочасної Європи, більшість українців вимушено воювали за геополітичні інтереси Сталіна.
Проте розуміти – це одне, а спроможність діяти – інше. Побачимо, як на нову риторику американців відреагує старий континент. У будь-якому разі, пристібайте паски безпеки: Європа входить у зону високої турбулентності. Пропетляти “зайцем” на спині українців ні в кого не вийде. Все тільки починається!
Щодо нинішньої позиції США, то особисто мені вона не до кінця зрозуміла. У будь-якому разі, перші роки війни США залишалися головним партнером (на жаль, не союзником) України у протистоянні російським окупантам. Тому особисто я вдячний американцям за те, що останні три роки вони були поряд із нами.
Стан української економіки та політичної системи, на жаль, такий, що без цієї допомоги нам було би дуже складно успішно протидіяти ворогу. Хоча від побратимів не раз чув, що ця допомога партнерів весь час запізнювалася і була недостатньою. Якби до тієї кількості мотивованих людей, які у 2022-му та частково 2023-му роках, прийшли добровольцями в ЗСУ, додалися необхідні зброя та технології, ситуація на фронті зараз була би зовсім іншою.
А щодо решти, то американська література завжди була мені ближча за російську. Хоча нині я віддаю перевагу авторам з Центральної Європи і Балкан.
Повномасштабна війна триває вже три роки, бойові дії йдуть переважно на території України. Чи, на вашу думку, Україна в нинішній ситуації повинна погодитися на поступки та підписати “несправедливий мир”? Які поступки могли б бути прийнятними? Яка альтернатива?
Констатація неможливості повернення до кордонів 1991 року і юридичне визнання анексії – різні речі. Можна констатувати, що співвідношення сил зараз таке, що повернутися до кордонів 1991 року немає фізичної можливості. Але це аж ніяк не є синонімом визнання анексії. Щось на кшталт окупації СРСР прибалтійських країн чи Курильських островів. Повернути незалежність державам Прибалтики у 1945 році союзники не захотіли, але й законності окупації не визнавали. Якщо міністр оборони США це має на увазі, тоді не проблема. Колись і Хорватія не одразу відвоювала у Сербії захоплені території.
Запитував Павел Решка
peredplata
