Будь-які двосторонні переговори, тим більше на рівні лідерів держав, – ніколи не експромт. За ними завжди стоїть тривала виснажлива марудна робота команд з обох боків – дипломатів, протоколістів, передових груп. Вивіряється кожне слово, кожна літера і кома, абзац, відмінок, підмет-присудок-закінчення — як в аптеці.
Дипломатичний протокол – свята святих і основа основ такого процесу, в ньому не допускається нічого випадкового і рандомного, завжди враховуються ризики і ставляться надійні підпорки. Кожен жест, кожне слово, кожна інтонація завжди мають значення. Публічні переговори ніколи не починають, якщо нема впевненості бодай в примарному, удаваному успіху.
Я як журналіст ще з початку 2000-х спостерігала за багатьма десятками зустрічей на рівні голів держав: так, ще з часів Кучми. В гіршому випадку, навіть якщо переговори терпіли фіаско, недружньо налаштовані візаві, виходячи до преси, все одно «тримали обличчя», обмінювалися бодай прохолодними рукостисканнями, робили протокольні заяви для преси і зникали з очей медійників.
«Чорною міткою» в дипломатичному протоколі може вважатися що завгодно. Один з найяскравіших прикладів памʼятають олдскули: знаменита «французська розсадка» на саміті НАТО в Празі 2002 року стала холодним душем для Кучми. Філігранною мовою дипломатичного протоколу тодішньому українському президенту, якого тоді підозрювали у співпраці з Хусейном, дали зрозуміти, що він став ізгоєм принаймні для частини західного світу. Таблички, розставлені за столом переговорів, надрукували не англійською, як зазвичай, а іншою офіційною мовою НАТО – французькою, аби Кучма не опинився сусідом Тоні Блера та Джорджа Буша. В підсумку по праву руку від українського лідера сидів турецький президент Ахмед Сезер. По ліву не було нікого. Тому що “Україна” – останнє слово у списку країн-учасниць, складеному французькою.
Отже сьогоднішня зустріч точно не передбачала такого сумного фіналу. Те, що висловлювання Зеленського і Трампа перед десятками телекамер світу почалися як анонс хеппі-енду, а потім несподівано скотилися аж до риторики «холодної війни» і стилю “argumentum ad hominem”, – дуже поганий сигнал. Він насамперед про те, що обидві сторони в якийсь момент злетіли з катушок.
В такій версії «мирного врегулювання» програли всі. Після першої словесної сутички здавалося, що це дно, але після появи відео зі словами «Stuped President» хтось постукав з дна.
Є теорія, що в будь-якій сварці завжди винуваті обидві сторони, але винити в цьому провалі одного Зеленського – все одно, що казати, що Україна спровокувала Путіна на повномасштабне вторгнення.
В чому Україна сьогодні більш за інших зазнала поразки – ми, на відміну від Штатів, не мали права на помилку. Як мінімум – тому, що ставки різні. Ми є стороною конфлікта, внаслідок якого гинуть люди, руйнуються міста і втрачаються території, а для Трампа «перемирʼя» – щось на кшталт чергової пригоди або чергового бізнес-проєкту.
На цьому фото – сум, відчай, журба, бентега і безнадія посла України в США Оксани Маркарової під час пекельної баталії в Білому Домі, яка ще невідомо чим обернеться.
Дипломати не мають права на емоції, це також передбачає дипломатичний протокол. Але це той випадок, в якому нічого не через край, коли все покотилося догори ногами.
peredplata
