Після мого допису про те, як Буковель став символом іншої, паралельної охопленою війною України, один з менеджерів курорту запросив мене заїхати – побачити на власні очі, як вони допомагають ветеранам та чинним військовослужбовцям відновлюватись.
Нагода трапилась невдовзі. Заїхав. З людей в камуфляжі побачив тільки одного – обкраденого до ниточки військовослужбовця 110 бригади, якому – за його словами – щось підсипали в алкоголь, після чого він отямився без грошей і документів. Прийшлось підвезти до Франика та купити квиток на потяг до Дніпра (його бригада воює на Східному фронті). А також нагодувати, бо в ситому Буковелі він більше доби лише ковтав слину. Але то таке. В якомусь сенсі, сам винуватий, що розслабився і втратив пильність.
Також неприємно вразили тарифи на парковку, без жодних пільг для тих самих ветеранів. За менш ніж годину заплатив 135 грн. Посвідчення УБД, на відміну від усіх цивілізованих місць України, на Буковелі «не конає».
Але в мене, за гамбурзьким рахуноком, немає питань до тих, хто робить бізнес в цьому паралельному світі. Мають право. Принаймні юридичне. А мораль – завжди справа субʼєктивного вибору. Тому я не суддя ані Палиці, ані «пальченятам», які розбудовують цей паралельний світ для тих, кому поталанило.
Хоча тротуар біля вузенької траси, яка веде з Паляниці до курорту, таки могли б звести, бо розминутися з пішоходами їй бо важко навіть такому досвідченому водію, як я. Хоча знову ж таки, питання до бізнесменів чи до місцевої влади Паляниці – питання відкрите.
Також вражає абсолютна хаотичність забудови. Таке враження, що це не європейська країна 21 століття, а Дикий Захід другої половини 19-го. Втім знову питання не так до бізнесу, як до влади.
Але вразило і змусило замислитись мене інше. Безліч порожніх готелів. Які треба бодай гріти у цей квітневий снігопад. В той час, як українські громадяни досі живуть по підвалах Лиману, Покровська, Купʼянстка тощо, а чимало — й поготів повернулися на окуповані території. Бо нема за що орендувати житло і купувати їжу.
І ці порожні готелі стоять в Україні в той час, як українці роками жили (а подеколи досі живуть) в готелях, гестхаузах, санаторіях і навіть на круїзних лайнерах по всій Європі та в Обʼєднаному Королівстві. Коли західні уряди досі виплачують українським біженцям соцпакет, що подеколи перевищує середньостатистичну зарплату в Україні. А готелі в Буковелі стоять порожні, податки не сплачуються, зарплати відповідно також…
І все було б зрозуміло і логічно, якщо б влада всі гроші витрачала для фронту, для перемоги. Але ж ні. Мільярди доларів йдуть в нікуди. Точніше – у приватні кишені. Тільки Міністерство оборони України має на сьогодні прострочену дебіторську заборгованість у більш як 50 млрд. грн. Це наші з вами (та західні) гроші, які заплачені за зброю, одяг, харчі, снарягу, обладнання, які наші захисники вірогідно ніколи не отримають.
Або з останнього. Після звільнення Старого Салтова, що на Харківщині, у 2022 році влада відновила за 205 млн. грн. Старосалтівський ліцей. В 17 км від лінії фронту. Наче добра справа? Але в ньому так ніхто і не повчився після відновлення. А на днях по ньому прилетіли ворожі безпілотники — і ліцею знову немає. Проте хтось добре нагрів руки на цьому безглуздому проєкті.
Тому коли ви обурюєтесь, що Америка більше не хоче нам допомагати — я дивуюсь, як довго вона наливала кошти своїх платників податків у решето нашої проіржавілоі від корупції держави. І ще більше дивуюсь, чому наївні європейці досі фінансують нашу рекордну корупцію. Нехай вже краще допомагають українським біженцям у Європі. В порожні буковельські готелі українська влада їх все одно не поселить. Для тих, кому не поталанило, є свій «курорт» — підвал у пʼятиповерхівці Лиману.
Перефразовуючи відоме прислівʼя, кому Буковель, а кому прифронтовий підвал. А фронт може тільки позаздрити темпам та масштабу будівництва, яке вирує в Буковелі. Якщо б половину цих будівельних потужностей було перекинуто на Схід, «лінія Суровікіна» здалася б іграшковою барикадою проти української «лінії Зеленського». І питання тут знову не до Палиці та «пальченят», а до українських можновладців.
Тому я вкотре повторю: з цією владою Україна приречена на поразку та катастрофу. Питання тільки в тому, коли вона станеться. Але час прискорюється і ми все швидше несемося до прірви. На жаль…
Автор: Gennadiy Druzenko.
