Найстрашніше для журналістів під час війни – опинитись в окупації. Бо одразу існує загроза потрапити “на підвали” російських катівень, адже ця категорія українців однією з перших потерпає на окупованих територіях від незаконних ув’язнень. Так думає й журналістка, представниця Інституту масової інформації по Донецькій області та дописувачка іноземних медіа Юлія Гаркуша. Тож, опинившись спочатку в заблокованому, а потім в окупованому Маріуполі, вона робила все, щоб вижити разом з малолітнім сином, який має розлад аутичного спектру, та одночасно не потрапити в поле зору росіян, не брати російський паспорт та не отримувати російську гуманітарну допомогу. 

За цей час журналістка на власні очі побачила, як можна у 2022 році повернутись до життя кам’яного періоду: де немає електрики, газу, світла, тепла, опалення; де ризиковано виходити на вулицю в пошуках їжі та медикаментів; де відсутній будь-який зв’язок з навколишнім світом. Увесь цей час Юлія планувала втечу, проте здійснити це було досить складно з огляду на блокаду та інші обставини. Більше того, її мама знаходилась в іншій частині Маріуполя, куди було довгий час неможливо дістатись через артилерійські та ракетні обстріли.  

Зрештою журналістка змогла виїхати та завдяки допомозі правозахисних організацій та медіаспільноти облаштувати своє життя у Дніпрі. Про пережитий травматичний досвід, психологічну реабілітацію свою та дитини та адаптацію в новому місті Юлія Гаркуша розповіла в інтерв’ю ZMINA.

А ти готувалась до війни?

Ми в 2014 році з мамою домовилися, що якщо буде прилітати прямо на город, безпосередньо в наш приватний будинок, то вже треба буде їхати. Багатьом маріупольцям, які вирвалися і потім забирали своїх батьків з окупації на відстані, дуже був знайомий цей сценарій. Маму мені не довелося довго вмовляти, бо ми з нею домовилися ще в 2014 році.

У нас були складені речі, якісь документи. До того ж ми знали, що з міста виїхали всі міжнародні гуманітарні організації – ООН, ЮНІСЕФ та інші. Деякі мої знайомі виїхали за день до вторгнення. Я ж була впевнена, що поки місто захищатимуть, ми будемо триматися. Але це було неправильне рішення, бо ми застрягли в блокадному Маріуполі на місяці. Це можна назвати найжахливішими днями мого життя.

Єдиним зв’язком у нас був приймач на батарейках, який ми забрали у нашого друга-моряка

Яким було життя в блокадному місті?

Це коли тебе переносять в середньовіччя або навіть в кам’яний вік. І в тебе немає нічого: ані води, ані тепла, ані світла, ані зв’язку. Єдиним зв’язком у нас був приймач на батарейках, який ми забрали у нашого друга-моряка. Він по ньому слухав французький шансон, а ми намагались вловити українські новини. Так натрапили на “Хрещатик, 26” і “Українське радіо”. Ми його слухали десь 5–6 березня.

Блокада – це коли ти живеш в одному районі, але не знаєш, що відбувається в сусідньому. Ми, наприклад, не знали, що відбувається на лівому березі, там, де знаходилась “Азовсталь” і де був величезний приватний сектор.

Власне, по радіо я дізналась про те, що скинули бомбу на Драмтеатр. Про евакуаційні маршрути я не пригадую, чи чула, можливо. Але точно була інформація про те, що людей, які намагались виїхати, розвернули росіяни. Мінімум інформації ловили на середніх хвилях. Мобільний зв’язок у місті був лише в декількох точках — у центрі і в нашому Приморському районі. Але, скажу вам, що, по-перше, небезпечно було навіть ходити вулицями, а, по-друге, не завжди вдавалося вловити зв’язок, щоб подзвонити на вільну територію України. Тобто якийсь оператор працював, а якийсь ні. А радіо, справді, дуже корисна річ, тому всім раджу ним обзавестись.

Ще одним джерелом інформації був гуманітарний хаб “Халабуда”. Але мені до нього треба було пройти через все місто. Я до них ходила не лише за гуманітаркою, наприклад, підгузками, але й щоб дізнатися, що відбувається. У них був працюючий старлінк, і вони навіть могли дивитися телебачення. Але загалом люди просто знаходилися в інформаційному вакуумі. Новини можна було отримати по радіо, якщо хтось це почув, чи в гуманітарному хабі, чи якщо хтось волонтера встиг вхопити за руку, коли той привіз печиво та воду. І все. Ще можна було піти до обласного управління поліції, але одного дня я прийшла до них, а вони вже з’їхали.

Нам якось пощастило вижити

Як ти проживала ці місяці в блокаді й окупації?

Моя мама була на лівому березі Маріуполя в нашому приватному будинку, а ми з дитиною і другом завчасно орендували квартиру у Приморському районі. Я розраховувала, що встигну забрати маму, й до того ж мені було зручніше працювати з центру. Нам пощастило, бо ми жили на першому поверсі “сталінки” і це була доволі безпечна локація. Прилітало саме на верхні поверхи. Ну і нам якось пощастило вижити.

Потім ми вмовили батьків мого друга вивезти нас з міста, бо у них був автомобіль з бензином. Це було 19 березня, ми виїхали за місто. Там вже стояв блокпост з російськими військовими. Ми поїхали за місто на узбережжя, бо там у друга батьків був будинок, в якому ми і залишились ще на місяць. Там були нормальні комфортні умови і не бомбили. У цьому селищі була гаряча вода, газ, можна було купити їжу, бо там працював ринок на відміну від Маріуполя, де було все зруйновано. І ось тут починається історія з допомогою.

Поки немає окупації, працюватиму в Україні, за кордон їхати не хочеться зовсім

Хто та як допоміг тобі з родиною виїхати та підтримав тебе тоді?

Я знала, що мені вже перерахували значну суму в Інституті масової інформації, бо тоді активно нас підтримували “Репортери без кордонів”, Центр прав людини ZMINA. Я знала, що на моїй картці є чималі гроші, більше ста тисяч, плюс мені накидали іноземні колеги, з якими я раніше співпрацювала, зокрема з телеканалу “Настоящее время”. Мені знайшли водія для виїзду з окупації, але я не встигла йому передати точну адресу, бо росіяни відключили вежу зв’язку. Ми перечекали цей місяць, прожили його в цьому заміському будинку, ходили й просили подзвонити в різних людей, бо окупаційна влада зробила так, що українці вже не могли мати зв’язок з вільною Україною. Тобто всі сімки стали недійсними. А сімки свого зв’язку “Фенікс” вони роздавали лише через реєстрацію за паспортом. Це така собі фільтрація. Якось вони вирахували нас і прийшли зранку. Я встигла вигадати легенду, поки вони говорили з родичами на першому поверсі. Сказала, що в мене хвора дитина, вона не розмовляє, мовляв, подивіться на неї уважно, а сама я домогосподарка і вже давно ніде не працюю. І так, я з лівого берега, а там були страшні бої, то телефона не маю, він десь загубився під час обстрілів. Ну вони повірили в це і пішли.

Потім у мене ще був момент спілкування з росіянами. Довелося ходити до них на поклон, щоб попросити подзвонити з цього “Фенікса” і домовитись з водієм про евакуацію, а для цього сказати йому точну адресу. У підсумку в кінці квітня я поговорила з водієм, який мешкав у сусідньому селі. Він і почав нас вивозити. Потім ще був десь 21 блокпост на кожному виїзді і в’їзді в селища. Ми проїхали Донецьку область, потім окуповану частину Запорізької області і так опинились на підконтрольній Україні території. Єдине, що нам пощастило об’їхати велику фільтрацію, зокрема селище Мангуш. Але оскільки ми їхали з місцевим водієм, він усе це знав і добре склав маршрут. До того ж він мав декілька паспортів: російський, деенерівський і український. Показував на різних блокпостах, різні паспорти. Нам це зіграло на руку, було як в кіно.

Приїхали ми в Запоріжжя з грошима, які встигли Інститут масової інформації та інші правозахисні організації мені переказати. Тобто ми могли не турбуватися про оренду житла, і ця першочергова потреба була закрита. Як і потреба в їжі, одязі, оплаті комунальних послуг, купівлі ліків, бо за два місяці блокади й окупації стала почувати себе гірше. П’ю заспокійливі, а також інші ліки. Можете лише уявити, як це – місяць пити воду з джерел. При тому, що у Маріуполі завжди була проблема з водою. Тож в перші місяці ця фінансова допомога була дуже помічною. Я, до речі, не знаю, у якій ще професії так допомагають. Журналістська спільнота, мабуть, найпотужніша.

Ну і потім, коли вже наступали такі моменти, наприклад, як підвищення податків для ФОПів, коли мені дали інвалідність, через що я не могла працювати на 100%, коли треба було опікуватись дитиною з інвалідністю, фінансова допомога полегшила мені закриття певних основних потреб. Це все одній дуже непросто вивозити. І ось коли ти тягнеш і тягнеш, а потім настає такий вже критичний момент, що ти думаєш – ну все, кінець. То хтось в робочому чаті пише, як останній раз було, ZMINA приймає заявки на фінансову допомогу.  І тут, ура, можна жити далі. Тобто гроші, які мені зараз погодили, допоможуть без проблем орендувати житло 3–4 місяці, виплатити податковий борг і плюс допоможуть компенсувати кошти на реабілітацію дитини. Бо я його воджу не лише в державний реабілітаційний центр, доводиться водити ще й на платні заняття, які чомусь є трохи ефективнішими. І це величезний плюс, бо я не буду переживати, що моя дитина занедбана, а я нічого з цим не роблю, бо в мене нема на це грошей.

І тут ще одна дилема: чи виїжджати з країни за кордон. Взагалі, в мене не було таких планів. Робота в нас є, і це не проблема. І їхати не хочеться зовсім. Тому така допомога міжнародних донорів через наші громадські правозахисні і медійні організації, які працюють з журналістами, дуже корисна.

Як це бути в окупації з дитиною, яка має аутичний розлад і потребує особливої уваги?

Мені пощастило, з іншого боку, що він невербальний поки що. Хоча він не зовсім мовчить, але він не розуміє, що відбувається, або ж робить вигляд, що не розуміє мову. Йому 9 років, а на момент окупації було 5. У нього розлад аутичного спектру. У блокаді, на щастя, він не звертав взагалі уваги на вибухи, на авіацію. Хоча бомбили 24 години 7 днів на тиждень з усіх сторін. Авіація дуже швидко почала працювати. Це було жахіття. Багатоповерхові будинки складались відразу. Але дитина в своєму стані аутичному не звертала уваги ані на вибухи, ані на обстріли з моря з кораблів.

Але дуже проблематичним виявилося для нього у певні моменти сходити в туалет. Він просто перестав проситися. Багато дітей, наскільки я знаю, ті, хто переживав такі події або були в бомбосховищах, почали забувати всі навички, яким навчились. Також були проблеми з гігієною, проблеми з ліками. Я боялася, що якщо через воду, яку ми п’ємо, в дитини почнеться діарея, зупинити її буде нічим. У нас був запас компотів, бо моє хобі — це кулінарія. Тож нам пощастило, в мене був великий запас їжі. Ми і самі готували, й іншим людям роздавали. Але в якийсь момент їжа закінчилася. Десь 17–18 березня я зрозуміла, що їжа закінчується, й тому треба йти в гуманітарні центри, які вже облаштували в окупованому місті росіяни, й по суті здавати свої паспортні дані і ризикувати опинитися в їхній базі або ж треба виїжджати. Нам пощастило виїхати.

Ще знаєте, варто розуміти, що кожен день ти міг загинути. Ось така ще була проблема в окупації. Причому допомоги чекати було нізвідки, бо місто вже було напівокуповане.

Зараз, коли ти переїхала в Дніпро, як справляєшся з дитиною? Як поєднуєш догляд за нею і роботу?

Коли працюєш вдома, то можна поєднувати багато чого. Тим більше я порахувала, що вже десять років у фрілансі. Я вже не зможу працювати в офісі, навіть якщо захочу. Тому що я звикла до вільного графіка. Головне, дотримуватися дедлайнів, тоді все працює.

Наскільки тобі зараз комфортно у Дніпрі? Як вас прийняло місто? Чи швидко адаптувались?

Коли ти переселенець, тебе тут нічого не тримає. Тому, що говорити про якусь адаптацію, навіть не знаю. Просто живеш і живеш. У випадку, якщо буде загроза окупації міста, ми поїдемо, але наразі я поки що не бачу ніяких подій, які б цьому передували. Також маю сказати, що ми дуже втомилися від цих переїздів. І знов кудись рухатися не дуже хочеться. Поки що відчувати в Україні себе в безпеці ніде не можна. Тобто тут вже теорія вірогідності.

На твою думку, чому важливо, щоб міжнародні організації підтримували журналістів з прифронтових територій і загалом колег, які потребують допомоги під час війни?

По-перше, тому що існує криза кадрів. А, по-друге, якщо європейські донори не вийдуть на ринок зі своїми пропозиціями для локальних і регіональних медіа, вони просто зникнуть. Трішки більші, можливо, і лишаться на плаву, хоча їм також зараз важко. Можна сказати, що 90% фінансування – це було фінансування іноземних донорських організацій США. І не тому, що сайти не хочуть і не можуть заробляти, а тому, що ринку реклами просто немає, тим більше в Донецькій області, яка є підконтрольною Україні. От на яку аудиторію рекламодавці мають розраховувати, якщо одне місто окуповане, інше – майже знищене. На Донеччині немає спокійних міст, містечок. Там або небезпечно, або дуже небезпечно, тому ні про які заробітки мова не йде.

Які в тебе настрої щодо журналістської роботи?

Найважче – це читати новини з окупації, перетравлювати їх і писати про це потім тексти, щоб люди не сильно жахалися тому, що там відбувається. Або читати про людей, які стали зрадниками, колаборантами, бо є докази, що вони розповсюджують свою правду серед людей. Я 10 років працювала на місцевому телебаченні і знаю, що частина людей, які були провідними журналістами, повернулись в окупацію і почали співпрацювати з окупантами. Але треба розуміти, що буває й гірше, і тому треба триматися. 

https://zmina.info/articles/dva-misyaczi-zhyttya-v-blokadnomu-mariupoli-yak-zhurnalistka-imi-yuliya-garkusha-vyyizhdzhala-z-okupacziyi/?utm_medium=paid&utm_source=fb&utm_id=6909175334816&utm_content=6909175341616&utm_term=6909175338416&utm_campaign=6909175334816&fbclid=IwY2xjawLtaQVleHRuA2FlbQEwAGFkaWQAAAZIqvVtaAEe3yN71SLQQgt4Ati0jGIG7DbzrleEFovDOLDYlFyAUcySYOm1KsNR6XiYx28_aem_gtaWCYreA_zIerKXEw1Dtw