В Україні майже щодня відбуваються події, що викликають неприховану радість у Москві. Стрімке знищення і так кволих результатів Революції Гідності зустрічає відкрите схвалення “вірних путінців”, які вбачають у подібних діях реалізацію своєї найпотаємнішої мрії – ліквідації української незалежності й повне повернення України під московську владу. А від російських обивателів, вихованих телепропагандою, лунає: “Ну що, каструлеголові хохли, доскакалися на своєму Майдані?”
Реванш у дії
Почнемо з фактів. Провідний юрист часів Януковича сумнозвісний Портнов нині фактично повернувся на вихідні позиції й спрямовує судову систему України у потрібне своїй політичній силі русло. За рішенням суду з тюремної камери випущений той самий Єфремов, якого звинувачують в участі у створенні на Донбасі так званих “народних республік”. Наскільки “суворим” є домашній арешт в Україні, дуже добре відомо. Вчорашній “господар” Луганщини отримав можливість знову впливати на процеси у своєму регіоні, і цією можливістю скористається повністю.
В Україну один за одним повертаються діячі режиму, скинутого Революцією Гідності. Вже й адвокат Януковича заявив, що його клієнт готується до повернення. Але попередньо має бути скасований вирок суду, яким “проффесора” заочно визнали винним у державній зраді. Здається, тут у екс-президента проблем не виникне. Адже нині суди один за одним повертають на посади відсторонених після революції суддів і прокурорів, які незаконно переслідували учасників масових протестів проти антинародної влади. І не просто поновлюють, а ще й примушують державу виплатити компенсацію “невинно постраждалим” представникам кривосуддя, а це мільйони гривень з тих бюджетних коштів, що повинні були піти на підвищення зарплат і пенсій рядовим громадянам.
Та що там мільйони! За рішенням суду олігарх Коломойський отримає з бюджету мільярди гривень “компенсації” за націоналізацію “Приватбанку”. А це гроші знову ж з кишень рядових платників податків. На підході інші мільярдні виплати – цього разу на користь олігарха Ахметова, якому держава “компенсуватиме” втрати його бізнесу від бойових дій на Донбасі. Підкреслимо: українська держава, хоча війну там розв’язала Росія. І це перший симптом того, що нинішня київська влада збирається нашими грошима відбудовувати Донбас, а не примушувати агресора робити це його коштом, як це передбачає міжнародне право.
Нереформовані українські суди надають реваншу старих сил видимості повної легальності й легітимності. А кого ж вони збираються відправляти за грати? Зрозуміло, кого – тих, кого висунула Революція Гідності. Державне Бюро Розслідувань розпочало судову справу проти екс-спікера Верховної Ради Парубія, якого звинувачують у “створенні незаконних збройних формувань” і намагаються зробити винним у кривавих подіях 2 травня 2014 р. в Одесі. Попередня влада так і не довела до суду своє розслідування тих знакових подій, якими скористався Путін для удару на Донбасі, хоча і мала багато доказів російської участі в їхньому провокуванні. Але український суд відпустив заарештованих раніше громадян РФ, підозрюваних в організації одеської трагедії, а одеське міліцейське начальство, що тоді прикривало провокаторів, само втекло на території, контрольовані росіянами.
Відкриті в сучасній Україні також кримінальні справи проти екс-президента Петра Порошенка. Контрольовані олігархом Коломойським засоби масової інформації приділяють цим справам особливу увагу. Сам олігарх прагне помститися Порошенкові й за націоналізацію “Приватбанку”, і за те, що той не віддав йому у безроздільну власність Донбас з усіма значними ресурсами. До того ж розмови про кримінальні справи Порошенка в Україні дозволяють відволікати увагу громадськості від інших кримінальних справ – тих, що відкриті проти Коломойського у Сполучених Штатах.
Ознак реваншу старих сил значно більше, ніж ми тут згадали. Варто підкреслити: вони стали можливими тому, що попередня влада не виконала сподівань, які висловлювали рядові учасники революції на Майдані. Не було покінчено з владою олігархів, не створено умов для вільного розвитку малого та середнього бізнесу, не досягнуто підвищення життєвого рівня переважної більшості українців тощо. В Україні так і не реформовано судову систему, а відсутність справедливого суду дозволяє нині старим корупціонерам разом з молодими рейдерами робити з країною все, що їм заманеться. Минула влада не змогла спертися на зародки громадянського суспільства, що з’явилися на Майдані і потім розвилися у вигляді рухів добровольців і волонтерів. Навпаки, вона все робила. щоб загальмувати природній процес розвитку громадянського суспільства, тому у критичний момент і опинилася в справжньому вакуумі. А масовим розчаруванням скористалися старі сили, за спинами яких чітко проглядається знайома путінська фізіономія.
Готується капітуляція?
Замість “лінія фронту” в українських ЗМІ постійно використовується термін “лінія розмежування”. Чому? А тому, що однобічне відведення військ від лінії фронту – це ознака капітуляції, зради. А від “лінії розмежування” – щось цілком прийнятне. На жаль, українці відходять, а противник займає цю територію замість того, щоб також відводити свої війська. Вірити йому неможливо – російська сторона бреше постійно і порушує будь-які домовленості. Українці намагаються притримуватися домовленості про припинення вогню, натомість з протилежного боку вогонь відкривається все частіше, і наших хлопців гине більше, ніж у періоди, коли обидві сторони стріляють без обмежень.
Українські воїни роками облаштовували свої позиції, будували теплі і сухі бліндажі, намагалися якомога зручніше влаштовуватися там, де тримають оборону. Але за наказом з Києва ці позиції довелося покинути і відійти у голий степ. І це восени, коли насуваються холоди і починаються осінні дощі! Росіяни ж та їхні найманці залишаються у відносно комфортних умовах, до того ж отримують значну перевагу у випадку переходу в наступ – їм не доведеться долати добре обладнану лінію української оборони, бо цю лінію ЗСУ покинули за наказом владних “мироворців”. А на території Ростовської області РФ нині концентруються значні російські військові сили – танки, бронетранспортери, бойові машини піхоти, самохідна артилерія. Для чого? Щоб “якнайшвидше перейти до миру”, чи все-таки для нанесення несподіваного удару по Донбасу?
На фронті там часом виникли проблеми з постачанням боєприпасів. Екс-президент Порошенко вимушений був за гроші своєї фірми “Рошен” закупити патрони для найсучасніших американських снайперських гвинтівок, які раніше передав армійцям – з армійських складів такі патрони на фронт не завезли. З іншими боєприпасами також ситуація не найкраща: потреби (якщо вірити військовим журналістам) задовольняються лише на 70 %. Навіть з харчуванням солдатів не все гаразд. Згорнуто перехід на норми харчування армій НАТО, до чого готувалися раніше. Пішли розмови, що навіть інструктори з країн Північноатлантичного альянсу не потрібні для ЗСУ…
Днями пролунала заява діячки партії “Слуга народу” про те, що Україна в НАТО вступати не буде. Це сказала не рядова членкіня правлячої партії, а представник Кабміну у Верховній Раді, голова парламентського комітету з державної безпеки і оборони Ірина Верещук. Мовляв, нас до НАТО не пустить Росія. Звичайно, що не пустить, і взагалі робитиме все, щоб ні України не залишилося на політичній карті Європи, ні української нації серед народів світу. Тож хіба ми повинні підігрувати тим. хто нас хоче знищити?
Капітуляція готується не лише на фронті. Армія захищає Україну, її територію, її культуру, ідентичність її народу. А на розмивання ідентичності все виразніше спрямовуються деякі дії правлячої сили. Скорочуються обсяги передач української музики на телебаченні, натомість зростають – російської попси. Все частіше російська мова з’являється у ЗМІ. Лунають заклики переглянути діючий закон пр мови, і звісно ж, не для того, щоб розширити сферу вжитку державної мови. Ще голосніше прибічники старих порядків закликають до перегляду заходів з декомунізації, а подекуди і явочним порядком починають повертати назви давно минулих часів тоталітаризму.
Влада змінила керівництво Інституту національної пам’яті, знявши з посади вдомого історика В’ятровича. А саме ця людина за п’ять років найбільше зробила для декомунізації України, зміцнення української національної ідентичності. Ненависть до В’ятровича зашкалює що у путінських пропагандистів за “поребриком”, що у представників старих сил в Україні. Чого доброго, нинішня влада поставить на чолі інституту когось на кшталт Табачника, що сумно “прославився” своєю антиукраїнською позицією. Оптимізму все це не вселяє. Проте і панікувати не слід. Проукраїнські сили гуртуються, і у нас є кому захищати українську Україну. На словах і влада підтримує українську ідентичність і обіцяє не капітулювати, а добиватися повернення окупованих територій. Побачимо, чи ці слова будуть підтверджені конкретними ділами.
peredplata
