БІБЛІОТЕКА, В ЯКІЙ НЕ ЛЮБЛЯТЬ… ЧИТАЧА
Побачивши такий заголовок, читач, напевне, здивується: хіба таке можливе?
Я й сам донедавна так думав. Поки в час недавніх відвідин Чернівців не зайшов до муніципальної бібліотеки ім. В. Добрянського, що на вулиці Українській, 22.
Бібліотека ця знакова й дорога для автора цих рядків із кількох причин.
По-перше, Чернівці для мене, східняка, і випускника журфаку Київського університету кінця 70-х років минулого століття є містом юності і професійного становлення як журналіста.
По-друге, ця книгозбірня знаходиться в приміщенні, де всі підрадянські часи містилася головна газета краю – «Радянська Буковина», а в роки незалежності – «Буковина». Тут мені пощастило провести вісім найкращих своїх років праці на посадах кореспондента і завідувача відділом. До речі, кабінети кореспондентів розміщувалися тоді на першім поверсі , які й займає нині бібліотека.
По-третє, особисто знав В. Добрянського як прекрасного вченого і захопливого книгозбирача, непотворна особиста збірка якого й склала основу цієї нової для краю бібліотеки. Тому з часу перетворення її в публічну регулярно поповнював цю збірку своїми черговими книгами. Кілька новинок у подарунок, що побачили світ після останніх відвідин Чернівці два роки тому, захопив і цього разу.
Отож, можна лиш уявити стан душі, коли переступив поріг цього воістину для мене Храму. Чітко зафіксував час, бо наближалася перша полуднева година, а вивішений на дверях графік сповіщав, що з 13 до 14.00 тут перерва. Та мав ще в запасі якихось пару хвилин. І цього було цілковито достатньо, щоб вручити подарунки.
Утім, чергова бібліотекарка зустріла мене недоброзичливо. Навіть не вислухала суті мого прибуття після привітання, офіційним тоном оголосила, що вже обідня перерва і бібліотека не обслуговує читачів о цій порі.
Далі – більше. На запитання, де й коли можна побачити чи зателефонувати завідувачці пані Лесі Ілярівні Щербанюк, господарка першого поверху на Українській, 22 просто приголомшила реплікою-порадою: вам слід було попередньо їй зателефонувати…
Не переповідатиму далі змісту нашої розмови. Тональність, лексика, менторська поведінка працівника культурної установи, яка отримує зарплату із бюджету міста, отож, із податків чернівчан, чим далі переконували мене в тому, що потрапив у совдепівщину, від якої ми тяжко хочемо позбутися.
Передумав дарувати такій бібліотеці свої книги. Чемно попросив лиш свою співрозмовницю повідомити про моє рішення директорці бібліотеки Л. І. Шербанюк.
Пройшов уже майже місяць від тієї прикрої розмови. Не передзвонили, не з’ясували суті непорозуміння, не вибачилися. Отож, надумав оприлюднити цю інформацію через газету «Час». Оскільки йдеться не про неординарну приватну розмову двох співбесідників десь на базарі чи вулиці, а в культурній установі, що формує імідж міста.
Принагідно хочу поставити два запитання владі міста Чернівців, у віданні якої ця бібліотека перебуває.
1.Чи припустима така поведінка бібліотекарки з відвідувачами цього закладу?
- Для кого – бібліотекаря чи відвідувача – є зручним такий графік роботи бібліотеки, що передбачає її закриття саме в обідню пору?
До речі, за кордоном, де мені часто доводиться працювати в бібліотечних чи архівних установах, нікому і в голову не приходить закривати о цій найбільш «піковій» порі двері такого цінного осередку інформації.
Що вже говорити про неповагу і зверхність до відвідувача, які я особисто відчув у Чернівцях?
Микола Тимошик, доктор філологічних наук, професор, журналіст, колишній працівник «Радянської Буковини» та головний редактор «Молодого буковинця»
м. Київ.
Від редакції. Незважаючи на те, що газета «Час» довіряє нашому колезі та шановному професорові, все ж таки попросили директорку бібліотеки Лесю Ілярівну Щербанюк прокоментувати ситуацію, яка виникла і описана тут.
Вона розповіла, що факт мав місце. Але, на її думку, одна із сторін згущує фарби та емоції. Ми не змогли і не мали морального права показати рукопис директорці. Тому погодилися на те, що після публікації вона зможе відповісти авторові на сторінках газети чи особисто.
peredplata
