Оксана почувалася дуже щасливою, мов сама мала стати невдовзі під вінець, хоч їй уже далеко за сорок, відбулося стільки подій…
Проте нині їй не хочеться згадувати минулого. Головне – її Вірочка, її улюблена доця виходить заміж. І вона нічого не пошкодує для дитини, все, чого та забажає, купить їй на весілля.
Тільки вчора приїхала з Італії, весілля через місяць, але вона вирішила не зволікати, вже нині порадувати дитину весільними покупками. І хоч на годиннику лише восьма ранку, вони з дочкою поспішають на ринок. Правда, одним ринком тут не обійтися – планують зайти ще у кілька весільних салонів.
Оксана тішилася, що свати у неї добрі. Вчора розмовляла з ними по телефону, казали, що самі все зроблять, замовлять на весільну гостину, тільки грішми щоб допомогла. «Авжеж, – просила Оксана, – замовляйте все, чого душа забажає, я заплачу, мені для єдиної доньки нічого не шкода. Головне, щоб ви на себе взяли всі організаційні моменти, бо вас двоє, а я одна… Дивіться лише, аби вдосталь було наїдків, напитків, овочів та фруктів – осінь багата на них». «Так, так, – погодилася сваха, – не дарма ж вважається, що осінь – весільна пора».
Від тієї фрази в Оксани аж дух перехопило. Згадала, як саме ці слова говорив їй колись коханий Андрій і його мама. Правда, про весілля мріяли лише в думках, бо батько Андрія колись покинув родину і сім’я жила дуже скромно. Але Андрієва мама заспокоювала Оксану: «Нічого, якось воно буде, позичимо грошей, а потім поволі віддамо. Головне, що ви любите одне одного. І я бачу, що будете щасливі»…
Оксанині ж батьки були невдоволені. Вони мали єдину доньку, добрі посади, чимале придане для неї, а тому вважали, що вона варта кращої долі.
«Осінь – пора весіль? Хто це вигадав? Тобі зарано ще про таке думати. Вивчишся в інституті, тоді в аспірантуру підеш, за якогось професора вийдеш чи доцента і заживеш нормально. Нема чого з тією любов’ю біду розводити», – казала Оксані мати.
Відтак відправили на навчання Оксану до Києва, згодом купили їй там квартиру. З часом і наречений знайшовся. Як потім з’ясувалося, одружився він Оксанкою з вигоди. Її ж батьки не поскупилися – зробили весілля на славу. Правда, нареченою Оксана була не восени, а навесні. Як нині пам’ятає, гарно тоді було – тепло, сонячно, цвіли тюльпани і сади. Весело грали музики. А вона чомусь згадувала його, Андрія…
З часом усе забулося. Наpодилася Віруся. Була квартира і в квартирі.
Обоє працювали викладачами у вузі. Новенькою машиною їздили зі столиці до батьків у село. Але щастя тривало недовго.
Постаріли батьки, не могли, як раніше, підтримувати їх. До того ж, на роботі все частіше виникали перебої із зарплатою, чоловік став зазирати у чарчину, не обминав і чyжих жiнок, а невдовзі пішов із сім’ї, керуючись, як і колись, все тим же розрахунком.
Після cкaндaлів, поділу майна Оксана змушена була повернутися до батьків у село. Мрії про красиве життя закінчилися, почалася дeпpecія. Батьки радили їй їхати в Італію: «Всі їдуть і ти їдь, тебе тут нічого не тримає, а Вірочку ми самі виховаємо. А так і світа побачиш, і копійку заробиш – для дитини, для себе, для нас. Може, й долю свою зустрінеш там…»
І Оксана поїхала. Аж не віриться – десять років вона вже за кордоном. Багато змінилося за той час – купила доньці квартиру в місті, машину, вивчила в мeдичному університеті. Жаль тільки, що батьки не дочекалися весілля внучки… От нині з Вірою обійде базар та магазини, а завтра попросить її Сергійка, аби завіз на цвuнтaр.
Сергій зі звичайної, небагатої родини, але то нічого, вважає Оксана, аби лише щасливі були, аби любили одне одного, а вона їм усім допоможе. Бо по собі знає – треба виходити заміж за того, кого любиш.
І ось вони на ринку. Оксанині ноги аж гудуть від походеньок і голова розболілася від людського гамору. І те купує дочці, і інше. Дійшла черга і до головного – плаття. Пішли за ним у салон «Андріана».
– Гарна назва салону «Андріана», – сказала Оксана, коли вони увійшли у середину і побачили розкішні білі, рожеві, бежеві весільні плаття.
– Вибирайте для дочки найкраще, – привітно порадив продавець магазину. – Осінь – пора весіль…
– Знову ця фраза, – подумала Оксана. – І голос начебто знайoмий. Не помилилася, перед нею стояв Андрій…
У той час до них вийшла господиня салону і запросила Вірочку до примірки. Оксана ж дивилася на Андрія, а він на неї… Здавалося, що й не було стількох років розлуки.
– Чому салон називається «Андріана», на твою честь? – запитала, опанувавши себе.
– Ні, на честь моєї дочки Андріаночки, – відповів Андрій.
– Це я так назвала нашу дочку, – гукнула, виглядаючи із-за ширми, його дружина. У нас чудова сім’я. Ми і бізнес цей створили, щоб тішити молодят напередодні їх свята. Андрій мій дуже добрий, я його дуже люблю, тому коли наpодилася дочка, запропонувала назвати її Андріанкою. Особливо це сподобалося моїй свекрусі. Вона в усьому підтримує нас. Часом люди кажуть, що невістка – це чужа кicтка. Але у нас не так. Я у свекрухи єдина і дорога невістка. А вона за роки спільного життя стала мені рідною мамою. Дуже втішилася, коли ми почали наш сімейний бізнес, а весільний салон назвали «Андріана». Правда ж, гарно?
– Романтично, – тільки й спромоглася сказати Оксана.
Не пам’ятала, як оглядала плаття, котрі міряла дочка, як витягнула гроші і заплатила за одне з них, як їх із побажаннями щастя для молодих випроводжав Андрій з дружиною. Тільки у машині не стрималася, розплакалася.
– Матусю, що сталося? – поцікавилася Віра.
– Здається, у мене гаманець на ринку витягли з сумочки, – збрехала.
– Так, гроші на плаття були окремо, не в гаманці.
– Не переживай, матусю, головне, що ми купили чудове плаття, – щебетала Віра, намагаючись розрадити матір.
– А що багато грошей там було?
– Не багато, але чомусь стало їх так шкода…
автор – Галина ВАНДЗЕЛЯК.
peredplata
