Тепер пролита вбивцями кров ляже своїм тягарем ще й на тих, кого буде звільнено коштом їхнього непокарання.
Оксана Забужко. Фото: соцмережі.
“Хуцпа 80-го левела – це говорити про “усвідомлення цінності людського життя”, віддаючи замовникові вбивства – непокараних убивць. Тобто, це вже не брехня в звичайному розумінні – а якась порнографія духа в особливо жорсткій формі”, – пише українська письменниця Оксана Забужко на своїй сторінці у соцмережі “Фейсбук”, передають Патріоти України, та продовжує:
“Усвідомлення цінности людського життя з’являється в людстві там і тоді, де з’являється табу на вбивство. Навіть в архаїчному родоплемінному соціумі за вбивство належиться суд не тільки тому, що родичі жертви жадають помсти, – а насамперед тому, що таким чином суспільство демонструє всім сущим і прийдешнім, що воно “свідоме цінности людського життя”: свідоме того, що “кров людська – не водиця, проливати не годиться” (с) (і кожен цивілізований народ має в своїй мові збережені аналоги цій формулі.)
Вбивця ж, звільнений без суду, – ознака домінування зовсім інших цінностей, відверте рекрутське запрошення для нових охочих: “Убивайте, шлях вільний!” (в нашому випадку – “За х@хлов ничего не будет!”)
(Ба більше – тепер пролита вбивцями кров ляже своїм тягарем ще й на тих, кого буде звільнено коштом їхнього непокарання: така-от класично-мафіозна “пов’язка кров’ю”. Тому що карма, як відомо, – сука, а кров – таки не водиця, і за переступ “основного закону метафізики” обов’язково приходить відплата, рано чи пізно. “Вимінюючи” в терориста наловлених бранців на непокараних злочинців, злочин тим самим аж ніяк не анулюють – це фізично неможливо! – а тільки “розмазують” на більшу кількість народу: переводять невинних – у мимовільні співучасники.)
Ну а все разом – це акт колективного, всією країною, ставання навколішки перед державою-терористом, схиляння голови і покірне визнання ГУЛАГівського принципу: “Кто сильный, тот и прав”. Welcome to hell.
Тому те, що відбувається зараз – це фактично плебісцит: поділ на тих, хто згоден на ГУЛАГ, бо сподівається влаштуватись при кухні, – і тих, хто каже: “Ні, покидьки, йдіть туди самі”.
Ось так усе насправді просто. І середини тут – ні, немає…”.
peredplata
