Щоденно про злободенне Карантин. 26.03.2020 День дев’ятий

 

Вчора ввечері зателефонував Ростислав Демчук з Брюсселю.

Це мій друг ще з 70-х років минулого століття. Ми вчилися обоє в Чернівецькому університеті. Тоді ще це був ЧДУ без імені Юрія Федьковича.

З Ростиком сталася цікава історія. Його хотіли вигнати з універу за націоналізм. Не сподобалося тодішнім компартійним та КГБістським товаріщам вільнодумство юнака-студента факультету романо-германської філології. За кілька днів до вигнання Ростик зник.

Довгий час від нього не було жодної звістки. Десь наприкінці 80-х я почув його голос на радіо «Воскресіння». Потім він став одним із провідних українських журналістів радіо «Свобода». Вивчив кілька європейських мов. Вільно володів фламандською мовою. А її не могли освоїти маститі журналісти Європи й Америки. Тому у штаб-квартирі НАТО акредитовані акули пера світових ЗМІ з повагою ставилися до Ростика ( я його буду так називати, як у юності – П.К.)

Пам’ятаю, в кінці 90-х років минулого століття мені довелося побувати у штаб-квартирі НАТО. Після однієї з прес-конференцій з тодішнім Генеральним Секретарем Хав’єром Соланою я розмовляв з американськими журналістками.

– Добре, що у вас є такий друг, як Ростислав, – із захопленням говорила мені американська пані.- Він для нас тут (у штаб-квартирі НАТО серед журналістів світового пулу – П.К.) вважається авторитетом. А знаєте, що він чи не єдиний серед всіх журналістів, які працюють у штаб-квартирі НАТО, вільно спілкується фламандською мовою.

Мені було приємно чути такі відгуки про університетського друга. Хоча тоді я не надавав такого великого значення одній із мов Бельгії.

Ростик згодом мені пояснив, що самі фламандці схожі на українців. І вони відстоюють право на свою мову, яка активно витісняється французькою. На фламандських землях тисячоліттями панували різні загарбники, як і в Україні. А мову зберегли селяни. На знак поваги до нескорених фламандців Ростик вивчив їхню мову.

 Отож зателефонував він мені з тривогою.

Каже, що світ має велику проблему. І вона для всіх одна. Шкода, що влада України далі замовчує і применшує масштаби зараження коронавірусом людей. Зараз у маленькій Бельгії – у рази більше хворих, ніж у великій Україні. На жаль, багато смертей по всій Європі. Наша держава ще далеко не досягла того критичного піку, коли зазнають великої трагедії у багатьох українських родинах.

Ростик зараз дуже активний у соціальних мережах. Його статті та інформації читає увесь світ. Він старається зробити якнайбільше добра всім людям. А найперше – Україні. А в Україні насамперед – Буковині й Чернівцям.

Недавно, описуючи масштаби хвороби в Італії і порівнюючи її з Україною, Ростик запропонував у Чернівцях підготувати під інфекційну лікарню готель «Черемош». Він пояснив, що це приміщення має відповідні умови, а останніми роками майже не використовується за призначенням. Тому перепрофілювання під лікарню буде швидким і маловитратним.

Тільки-но він це написав, як наші «цинічні диванні інфекціоністи» налетіли на нього, мов шуліки.

«Не дамо чіпати наш готель «Черемош»,  –  волали вони.

Ніби ці злі «активісти-інфекціоністи» мають контрольний пакет акцій готелю. А вони просто заперечують для заперечення. Бо не їхня це пропозиція. Не їхнє відкриття, не їхня ідея. А все, що «не їхнє», того нема і не може бути…

Ось коли хвороба і коронавірус (не дай, Боже) зачепить когось із рідних тих «активістів» ФБ або їх самих, а у міських лікарнях не буде місця для них, тоді вони згадають Ростика, і їм буде соромно за свою поведінку.

 У Брюсселі зараз жорсткі умови карантину. Від своєї домівки не дозволено відходити на відстань більше 200 метрів. І то вийти можна тільки до аптеки чи продуктового магазину. Не можна ходити більше двох людей поряд. Якщо це родичі, то повинні підтвердити родинні стосунки відповідними документами.

І в Брюсселі в аптеках не вистачає захисних масок і одноразових рукавичок…

Ростик на весь світ зараз розповсюдив інформацію, на яку раніше мало або зовсім не звертали увагу.  В Україні її  не зачіпають і не помічають ні влада, ні політики, ані ЗМІ.

– Я був би радий, якби українцям зовсім не довелось із цим зіткнутися, – каже Ростислав Демчук. – А йдеться все-таки про смерть і про поховання померлих від коронавірусу.

Далі Ростик скерував мене до переказу статті його знайомого журналіста з Італії.

– Якщо ти у себе опублікуєш те, що я написав, то тоді вже ти будеш мати  проблеми, – каже він, – адже люди у нас,  в Україні, ще не можуть сприймати увесь той жах, який несе нам підступний вірус. Цинічні та нерозумні керівники від медицини у Чернівцях під фанфари приймають якісь недолугі й тупі грамоти від «Книги рекордів України» з приводу першого, хто вилікувався від коронавірусу. Це повна тупість. Я їх зрозумів, якби  був встановлений рекорд, коли останній хворий став здоровим, і протягом пандемії ніхто не помер у Чернівцях чи в Україні. Так цього нема. І хто зна, коли цьому настане кінець. Тим паче, що вже офіційно визнано 5 смертей від коронавірусу. А інфікованих вже мусять показувати сотні. Хоча їх в Україні тепер є тисячі.

А щодо проблеми, яку я переказав у дописі у ФБ, то було б добре, якби ти його опублікував повністю…

Що ж, спробую висвітлити проблему, яку нині ще не сприймає наша спільнотва. Дай, Боже, аби її й не було. А якщо таки станеться, то хоч трохи треба бути готовим до неї.

Отож, Ростислав Демчук пише:

Слово трунарам…

Трунар – незвична професія, але вона благородна, що не кажіть. Зокрема, в умовах масових смертей і захоронень

Коли помирає близька людина, попрощатися з нею – найважливіше для кожного з її рідних та близьких. Але коронавірус вкрав у багатьох людей навіть це.

Він позбавляє також мертвих можливості гідно відправитися в останню путь і ще більше очорнює горе живих, які не можуть у цей трагічний момент бути поруч з рідними та близькими.

“Пандемія вбиває двічі, – каже Андреа Черато, співробітник компанії ритуальних послуг в Мілані. – Спочатку вона змушує вмирати в ізоляції, далеко від рідних та улюблених, а потім поруч знову… нікого”.

Більшість жертв Covid-19 вмирають в ізольованих лікарняних боксах, куди не пускають ні рідних, ні друзів. Візити туди заборонені через високу ймовірність зараження.

Медики кажуть, що вірус не передається після смерті хворого, але він ще кілька годин може залишатися на його одязі. Тому тіла відразу герметично упаковують.

“Стільки сімей просять нас дозволити їм поглянути на померлого в останній раз. Але це заборонено”, – говорить Массімо Манкастроппа, трунар з Кремони, міста в Ломбардії.

Переодягнути покійного в його улюблений, або самий ошатний одяг, як це прийнято, неможливо. Всіх ховають в однакових, безликих лікарняних робах.

“Ми кладемо одяг, який передає нам сім’я, поверх тіла – так як ніби вони в неї одягнені”, – розповів трунар.

Далі не переповідатиму, дуже жорстоко…

Жорстоко? … Авжеж!

Світлина від Rostyslav Demchuk.

 

Я прошу не судити нас з Ростиком дуже суворо за висвітлену реальність. Ще раз наголошую: дай, Боже, щоб цього в нас не було.

Шкода, що 9-й день карантину виявився не дуже обнадійливим.

 Тримаймося разом. Допомагаймо один одному і нашим Ангелам-лікарям. Якось ми це все подолаємо.

Аби якнайшвидше!

(Далі буде)

Петро Кобевко

Новини Партнерів