Микола Карп”юк: “Українці – велика нація”

Один із лідерів УНА-УНСО, в”язень московських катівень Микола Карп”юк да інтерв”ю газеті ЧАС

  • Де Ви народилися?

– Народився 21 травня 1964 року в селі Великий Житин, Рівненського району, Рівненської області.

  • Розкажіть про, що Ви мріяли в дитинстві, в юності і ?

– Мріяв… Важко сказати про що я мріяв у дитинстві. Мабуть про те ж про що і всі діти. Точно вже не пам’ятаю. Після повернення з радянської армії почався пошук життєвих цінностей, розвіялась радянська пропаганда про те, що ми живемо в «найсвітлішій країні», «ми побудували рай», « і Україна в рамках радянського союзу є самостійною державою, для неї є колосальні перспективи». Я почав задумуватись над тим, що щось не так в нашій державі, щось не те відбувається. І вже починались гостро ставити питання перед собою, що Україна має стати самостійною державою. Виходячи навіть з того, що Конституцією СРСР передбачалося вихід будь-якої республіки із складу союзу. Тоді я почав глибинно цікавитись історією України, і критично ставитись до багатьох процесів, що відбувалися в Радянському союзі.

А в 30 я вже мрія про те, щоб українці стали великою нацією. Я зі своїми товаришами мріяв, щоб українці навчились бути нацією. Мріяли, щоб українці стали консолідованою спільнотою, щоб в них розвивалося братолюбство. І ось це була і є велика наша мрія.

– Мрії збуваються?

– Частково (посміхається) На сьогоднішній день українці показали, що вони навчились і вміють боротись за себе і свої права. І я на собі відчув, наскільки українці є солідарною нацією, наскільки у нас розвинене братолюбство. Коли відбував покарання в Московії, я отримував колосальну підтримку від України. Мені надійшло  багато листів від наших співвітчизників не тільки з України, а й з 17 країн світу, і це були такі листи!.. Усі насичені величезною енергією братолюбства. І тоді вже почав гордитися своїми співвітчизниками.

– Із чого ви починали свій шлях боротьби?

– Перші проблеми з радянським режимом почались у в 87-88-их роках. Я тоді ще був молодим хлопцем, у нашому в селі закрили будинок культури. А я з товаришами вночі взяли фанерні щити, на них фарбою написали «Вимагаємо відкриття клубу!» (сміється), порозвішували в центральних місцях села, які були достатньо помітні людям. Це стало широко відомим актом. Після того в мене було певне спілкування з дільничним інспектором, із співробітниками КГБ, застереження та зауваження зробили. Але покарання я не поніс.

  • А коли вперше опинилися в радянському суді?

– Це було десь у 90-му році. Мене оштрафували за проведення несанкціонованих мітингів.

  • З приводу чого були ті мітинги?
  • У 89-му році я вступив в УГС (Українська Гельсінська спілка – ред.). Далі, за направленням обласного керівництва УГС, пішов у СНУМ (Спілка незалежної української молоді – ред.). Це були молодіжні організації, котрі формувалися в областях України. Мене обрали головою обласної організації СНУМу на Рівненщині. Ми розпочали підготовку Всеукраїнського з’їзду, щоб створити Всеукраїнську організацію. І от будучи керівником СНУМу, я організовував різні акції. Ми проводили пікетування, мітинги. Багато таких мітингів нам не дозволяли проводити, але ми проводили їх не санкціоновано. А за тодішнім законодавством проведення трьох несанкціонованих мітингів несли за собою такий наслідок як порушення кримінальної справи по 206 статті, хуліганство на той час. У мене було декілька судових розглядів, які закінчувалися штрафами, потім була порушена кримінальна справа. Але її відправили в архів. У липні 1990 року відбувся Всесоюзний страйк, котрий зініціювали шахтарі. Не пам’ятаю вимог того страйку. Його підтримали тодішні наші національно-визвольні сили і поставили додаткову вимогу – проголошення незалежності України. Напередодні страйку було проведено збори осередку НРУ заводу, де я працював. Однак, на зборах прийняли рішення страйк не проводити, а обмежитися заявою про підтримку вимог шахтарів. Мене це тоді роздратувало. Я сказав своєму побратимові по УГС Михайлу Рощенюку, що перед початком роботи ранкової зміни стану на прохідній заводу з плакатом «Я страйкую». Він мене підтримав. Ми стали вранці обоє з плакатами. Це був шок для цілого заводу. Через годину нас оточили сотні робітників заводу. Ми провели мітинг. А згодом страйкували 75 відсотків працівників зміни (окрім робітників безперервного виробництва). У той же день був загальноміський мітинг. За домовленістю з керівництвом Руху я виступав останнім і закликав усіх піти до обласного управління КГБ. Там ми повісили на двері будівлі вінок з колючим дротом, як знак «шани» за знищення мільйонів наших співвітчизників. І таких акцій було доволі багато. За одні мені присуджували штрафи. А інші мали кримінальні провадження. Проте, вони не були доведені до суду, а канули в небуття.  
  • Разом з державою Радянський Союз.

– Десь так. А  перший термін я отримав у 2001 році за акцію «Україна без Кучми». Мене запитують, чи не шкодую я за тим, що довелося відбувати покарання за участь у цій акції. Не шкодую! Тодішнє керівництво України взяло курс на повернення назад «у світле минуле», у «совок». Ідеологом цього курсу був Віктор Медведчук (голова адміністрації президента). Власне, завдяки широкомасштабній акції «Україна без Кучми», нам вдалося зупинити цей процес. Так, довелося відсидіти. Але ми показали приклад боротьби для співвітчизників. І українці подолали у собі рабський страх, вийшовши на Майдан 2004 року.

  • Яка у Вас освіта?

– Середня. Я закінчив 10 класів Великожитинської середньої школи. Хоча я був самим успішним учнем по багатьом предметам і в атестаті в мене лише одна четвірка з російської мови, все решта  – п’ять, але після завершення школи я зробив неправильний крок. Я поїхав поступати у військовий інститут на юридичний факультет. Коли приїхав, побачив, що там в основному діти  генералів, серед яких мені нічого робити. Тому написав рапорт, повернувся додому, але поступати кудись уже було пізно. А наступної весни у 82-му році мене призвали до армії. Після армії я  – вже доросла людина – мусив сам на себе заробляти, тому пішов працювати.

  • Тобто, Ви як Мустафа Джемільов, теж без вищої освіти?
  • Десь так.
  • Коли Ви одружились?
  • 20 років тому. 19 листопада 2000 року.
  • Розкажіть про дружину, як ви зустрілися?

–  У свій час я очолював Рівненську організацію УНА-УНСО. Ми створили благодійний фонд «Нашим нащадкам», щоб забезпечувати різноманітні системи виховання дітей і юнацтва. Олена (моя дружина) працювала у фонді бухгалтером. Спілкувались по роботі. Потім вона звільнилася. Я не припиняв з нею спілкування. Згодом ми покохали один одного, одружилися. А відразу після того почалась акція «Україна без Кучми», в результаті якої я відсидів два роки і один місяць. Вона мене чекала, їздила в слідчий ізолятор, приїжджала на зону, возила тяжеленні передачі. А потім їй довелося чекати мене із довгого московського полону, самій виховувати нашого сина – Тараса. Я Олені безкінечно вдячний за сина і за її стійкість.

  • Повертаємося в 90-ті роки. УНА-УНСО. Як вона створювалася, ваша роль і Придністровський конфлікт…

– В ході підготовки до того Всеукраїнського з’їзду СНУМу ми прийшли до висновку, що необхідно створювати структуру, організацію орденського типу, якою в свій час була ОУН. У листопаді 90-го року нами було створено УНС (Українська націоналістична спілка – ред.). Це була малочисельна організація орденського типу, де людина, вступаючи, складала відповідну присягу. УНС стала ядром того, з чого потім виросла УНА-УНСО. 30 червня – 1 липня 1990 року за ініціативи покійного уже Анатолія Лупиноса, мого побратима та одночасно вчителя, були скликані установчі збори, або, як ми тоді називали, сесія Української Міжпартійної Асамблеї. Ідея полягала в тому, щоб провести реєстрацію громадян УНР (Української Народної Республіки – ред.). Зібрати три мільйони заяв на відновлення громадянства УНР  і скликати Всеукраїнські національні збори, які проголосять відновлення УНР. Об’єдналося багато структур, а СНУМ в цій міжпартійній асамблеї став найбільш активною частиною. Ми були молоді, мали достатньо енергії і практично нічого не боялися на той час. Тому СНУМ став ядром. Ми зібрали більше трьох мільйонів підписів, почали підготовку до Всеукраїнських національних зборів, і в цей момент відбулося ГКЧП.

 У ході діяльності Української міжпартійної асамблеї для нас стало зрозуміло, що потрібно формувати якусь парамілітарну структуру, оскільки Україна своїх Збройних сил не має. Станом на весну 91-го року вже була напрацьована певна концепція, як має виглядати дана структура. Але не було якогось такого моменту, який дав би поштовх для її широкого розгортання. І от 19 серпня 1991 року… Проголошення в Москві ГКЧП… Ми по телефонному зв’язку з тодішнім керівництвом Української Міжпартійної Асамблеї відразу прийняли рішення приступити до формування загонів УНСО (Українська Народна Самооборона). Перший загін УНСО був сформований у Рівному. Я став його командиром. Після проголошення незалежності України 8 вересня 1991 року на сесії Української Міжпартійної Асамблеї ми прийняли рішення переформатовати її у політичну партію під назвою Українська Національна Асамблея. Зрештою ми називали себе УНА, а ось назву УНА-УНСО, бо тоді якраз відбувалося широке розгортання структури по лінії УНСО, нам дали журналісти. Але ми сприйняли це нормально.

1992 рік, війна в Придністров’ї, котра велася на наших кордонах, змусила нас звернути увагу на цю ситуацію. І рішенням керівництва організації у березні 92-го року я був відправлений в Тираспіль. Очолив групу наших членів організацій, які провели переговори з місцевим керівництвом. Ми стали на позиції біля Дубосар. Згодом ми там зареєстрували УНСО ПМР як громадську організацію. Я був начальником штабу УНСО ПМР, і ми, власне, знаходились там до закінчення війни та введення миротворчих сил у серпні 1992 року. Чому ми туди поїхали, чому  вирішили воювати? По-перше, в Придністров’ї більшість населення є українським. Там багато українських сіл, заснованих козацтвом. Це –наші етнографічні землі. По-друге, ми усвідомлювали, що необхідно із Придністров’я вибивати московську політичну силу, Росію, яка у нас в запіллі формує військовий потенціал. Коли ми в’їхали в Придністров’я, скрізь майоріли лише російські прапори, а коли повертались – над кожною сільрадою висів жовто-блакитний! Це ота робота, яка була нами проведена, зроблена ефективно. Позиції України ми дуже сильно укріпили, Придністров’я зорієнтувалось на Київ, і цю ситуацію нам вдалося утримати до 1997 року, а далі було необхідно, щоб наша держава ефективно там працювала. На жаль, вона цього не зробила, і на сьогоднішній день ми маємо кремлівське запілля в тилу.

  • Грузія…

– У1993 році, коли розпочався  військовий конфлікт в Абхазії, були проведені переговори з Грузією, і грузини нас запросили надати їм допомогу у цій війні. Ми проаналізували ситуацію. Було прийнято рішення про відправку туди наших підрозділів. Першим командиром був Валерій Бобрович. Він був поранений і на зміну йому  я приїхав командувати корпусом УНСО «АРГО». Але через два тижні я так само був поранений, і далі там були інші командири. Чому ми поїхали в Грузію? Тому що у нас в той момент досить гостро виникала проблема Криму. Проросійські структури вели політику на сепарацію Криму.  Ми прекрасно розуміли: якщо Росія справиться з Грузією, повалить Грузію, закріпиться на Кавказі, то наступною буде Україна. Отож, ми там воювали за Україну.

  • Чому Помаранчева революція закінчилась розчаруванням?

– Якраз у жовтні 2004 року я був умовно-достроково звільнений від відбування покарання за акцію «Україна без Кучми», і почалась революція (сміється). Я в той час перебував на Рівненщині. Моя дружина побачила, що я не знаходжу собі місця, приходить і говорить: «Миколо, я бачу, що ти уже увесь у Києві, я тебе не тримаю, я знаю, що тобі необхідно там бути. Їдь». Я їй подякував за розуміння, і ми з групою моїх побратимів сіли в автомобіль і поїхали у Київ. Тоді ще було проблематично їхати автобусами, їх зупиняли на трасі численні міліцейські пости. На Майдані ми одразу сформували штаб УНСО. На той час УНСО була ще трохи розрізненою організацією. Після подій акції «Україна без Кучми», майже все керівництво організації було заарештоване. Почали об’єднувати УНСО, створили штаб і активно включилися в діяльність майдану. Скажу так –  ми не були впевнені, що майдан одразу забезпечить розвиток України, що прийде Ющенко і почнеться розвиток України. Звичайно, ми були не такі наївні, щоб цього не розуміти, але це був національний зрив, це було колосальне національне піднесення і єднання українців, і ми були з ними від початку до кінця… Але бачите, конфлікт команд Ющенка і Тимошенко, врешті-решт привів до того, до чого привів.

 

  • Як ви сприйняли Євромайдан 2013 року?

 

– Від початку, коли студенти вийшли на майдан в 2013 році, ми розмістили там групу наших УНСОвців з тим, щоб надавати допомогу молоді. Так само на майдан вийшли представники організації «Тризуб» імені Степана Бандери, котру очолював Ярош, і оскільки ми були з ними у дуже гарних стосунках, виникла ідея, що варто було б усі праві структури, усі праві організації тримати на майдані в єдиному кулаці. Хтось тоді і придумав цю назву «Правий сектор». Спочатку кожен діяв самостійно. Ми, УНСО, своєю структурою, «Тризуб» своєю, керівництво окремо. Я, наприклад, з Андрієм Тарасенко, постійно узгоджував якісь дії, якісь диспозиції. Потім сталося побиття студентів і розпочався колосальний Майдан. Ми, звісно, від початку приймали участь у цьому процесі.

 

  • Коли Ви зрозуміли, що Янукович програє?
  • 30 листопада 2013 року, коли прийшов на Михайлівську площу. По дорозі  побачив автомобілі із українськими прапорцями і євро-прапорцями,  вони сигналили на увесь Київ. Я зрозумів, що розпочинається справжній Майдан. На наступний день вже був штурм Банкової, стало зрозуміло, що Янукович не буде президентом.

 

  • Чи можна було уникнути так багато жертв?
  • Можливо, але не в останню чергу політичне керівництво Майдану також несе відповідальність за всі жертви.

 

  • Якщо б Росія не напала, ідеали майдану перемогли би?
  • Справа в тому, що Майдан поставив три чіткі вимоги: відставка уряду, що було здійснено, відставка Януковича, що було здійснено і відставка Верховної ради, чого не було виконано.

 

  • І люстрація…
  • Так. І коли розпочалося засідання Верховної ради, на якій почали формувати нове держкерівництво, Турчинова призначили виконуючим обов’язки президента і таке інше, Майдан пішов до Верховної ради: у нас вимога – розпуск Верховної ради. Я не знаю, чим би це закінчилося, якби не удар Росії у спину і не початок окупації Криму. Коли це розпочалася, всі зупинилися і сказали: зі своїми розберемося пізніше, а зараз треба захищати державу.

 

  • Чи правильно було те, що все ж таки більшість майданівців та людей з активною громадянською позицією пішли на війну, а не дотиснули реформи?
  • Я Вам ось що скажу: виходячи з певного часу, що вже пройшов, можна чітко сказати, на останньому Майдані нація не сформувала нової політичної еліти, яка мала б прийти до влади. Ми пробували це зробити, але Службою зовнішньої розвідки Росії за допомогою декількох представників тодішньої української влади була проведена дуже успішна операція по розвалу «Правого сектору». Мене заманили в Москву начебто на переговори з Путіним, де заарештували, Сашка Білого – ліквідували, а Яроша почали звинувачувати у тому, що буцімто це – його вина. Таким чином, у новостворювану національну силу – «Правий сектор» – було закинуто «черв’ячка» внутрішньої недовіри і розколу.

–         Що можете сказати про Сашка Білого?

– Це мій друг. З Сашком Білим ми знайомі десь з 1984 року, ми з ним дружили, коли іще не займались політичними справами. Але коли почала формуватися УНА-УНСО, він був першим хто вступив в лави організації. Це був великий патріот,  людина, в якихось моментах дуже категорична, різка, з сильним характером, але ось ця його різкість походила від гострого відчуття справедливості. Він завжди намагався відстоювати справедливість і робив це надзвичайно різко, конкретно і чітко. Дуже шкода, що в ситуації Майдану, ЗМІ показали його в такому неприглядному вигляді. Що ось він там прийшов, грузить цих прокурорів, смикає за галстук, а яка причина його поведінки – ніхто ж нікому не розказав, не пояснив. Показали тільки цю картинку, котра вкрай негативно була сприйнята зовнішнім світом. Але насправді виникла така ситуація. На той момент міліція не представляла собою ту державну установу, яка може забезпечити порядок на вулицях. Сашко Білий був обраний громадськістю Рівненщини комендантом Рівненської області, і він домовився з керівником Рівненської міської міліції про те, що хлопці з УНСО, з «Правого сектору» будуть патрулювати вулиці разом із міліцією. Тому що сама міліція боялася це робити. Більше того, за домовленістю з начальником міліції нашим хлопцям офіційно видали зброю. І Сашку вдалося разом з хлопцями забезпечити порядок на вулицях. І ось виникає ситуація. Якийсь там злочинець, зґвалтував і вбив жінку, його заарештувала міліція. Вбивствами на той час займалася прокуратура. По завершенні третьої доби, заарештованому потрібно було пред’являти обвинувачення та прийняти рішення про його утримання в СІЗО під арештом, а прокуратура саботувала цю справу, не хотіла виносити її на розгляд в суд. Тому під прокуратурою зібралися люди з сокирами, вилами, ще з якимось реманентом господарським, і вони були готові повбивати всіх прокурорів і влаштувати розправу, спалити прокуратуру. Приїхав Сашко. Заспокоїв людей і пішов розбиратися з прокурорами. Він таки заставив їх зайнятися цією справою. Зрештою цей прокурор, котрого він хапав за галстук, наскільки мені відомо, відбуває покарання за взятку.

 

  • З приводу вашого ув’язнення в Москві та перемовин, на які ви їхали. Ви ж не могли самі вирішити, що будете переговорником. Хто безпосередньо прийняв рішення, що їдете саме Ви?
  • Тоді виконуючим обов’язки Київської обласної організації «Правого сектора» був мій друг В’ячеслав Фурса. В нього були тісні стосунки з людиною, котра себе називала генерал-лейтенантом ФСБ у відставці. 12 чи 13 березня мені дзвонить Фурса і каже, що цей його знайомий нібито служив разом із Путіним і досі підтримує з ним контакт, у них  була телефонна розмова, наче Путін хоче провести діалог з керівництвом «Правого сектора». Нас тоді це не дивувало, бо на той час існував великий інтерес до «Правого сектору» з боку міжнародної спільноти. Було проведено дуже багато зустрічей з послами різних країн Європи і Світу. В мене не було часу проаналізувати ситуацію, на наступний день померла бабця моєї дружини, ми поїхали на похорон, повернулися 15 березня пізно ввечері. Наступного дня 16 березня відбувається засідання керівництва «Правого сектора», де ми обговорювали і цю поїздку в тому числі. Ми довго вирішували, чи їхати чи не їхати, чи немає тут «заманухи», але в цей час контакт з Росії наполягав, що це попередня зустріч і від неї  залежить, чи буде зустріч Путіна із Ярошем, але вже не на території Росії, а на території якоїсь з європейських держав. Для нас у той час початок якогось діалогу з Кремлем означав, що можна зупинити війну, яку з дня на день Росія могла розпочати. Проаналізувавши те, що злочинів на території Росії за мною немає, було прийняте рішення, що поїду я. Найбільше, що мені загрожує, це депортація з Росії. Не знав я на той час, що собою представляє Росія, не усвідомлював наскільки розвинута система беззаконня. Поїхали ми 17 числа разом з Фурсою і його водієм на автомобілі. На кордоні почалися непорозуміння, приїхали ФСБешники і нас заарештували, дали адмінарешт нібито за порушення перетину кордону. Дали по 15 діб. Звідти мене відправили вже у Владикавказ.

 

  • Тортури застосовували під час допитів?
  • Так. У Владикавказі мені пред’явили звинувачення, наче я приймав участь у чеченській війні у 1994-1995 роках. Мене одразу запроторили у слідчий ізолятор. А ввечері 21-го приїхав ОМОН. Мене закинули в автозак, зав’язали пакетом очі і кудись довго везли. Причому очі зав’язали таким чином, що порушили кровообіг голови, тому я втратив відчуття часу. Мене відвезли від ІВС (ізолятор тимчасового тримання). Там мені руки-ноги зв’язали мотузками, роззули, до пальця правої ноги прикріпили одну клему, другу клему прикріпили до середнього пальця правої руки і почали пускати електричний струм, аби я зізнався, що приймав участь у військових діях у Чечні 1994-1995 роках. Я не зізнавався. Мене привезли в кімнату для допитів – це металева клітка метр на метр. Там мене утримували п’ять діб, не даючи спати. Кожен вечір вивозили на тортури струмом, а потім кидали назад у клітку. Перед виїздом на тортури мені замотували целофановим пакетом очі, закріплювали скотчем, щоб я не міг бачити своїх катів. На п’яту ніч старший групи катів, котрий представився Максимом, говорить: «Николай, мы сегодня ничего с тобой делать не будем, мы устали от тебя. Ты, наверное, какой-то мазохист. Мы разработали план похищения твоего сына, по дороге в школу его заберут, привезут сюда и будут делать все тоже, что и с тобой, а ты будешь смотреть». І він розповів мені детальний план викрадення, з назвами вулиць, будинків. Я їм сказав, щоб не чіпали мою сім’ю, і що готовий підписати все, що необхідно.

 

  • Перебуваючи у російських в’язницях, вірили, що можна повернутися назад?
  • Ні,. Півтора року мене утримували в повній ізоляції. Лише в кінці лютого 2015 року мені дозволили відправити лист сім’ї, на котрий я отримав відповідь від своєї дружини. А через кілька днів після того, як я відправив той лист, мене викликав один із заступників начальника СІЗО (я вже знаходився в слідчому ізоляторі ФСБ у місті Владикавказ). Він показав мені пошукову картку Червоного хреста на якій було написано моєю дружиною два речення: «Коля, де ти? Ти живий?» Тоді я зрозумів, чому мені дозволили написати лист. Вони були змушені відповісти на запит Червоного хреста . Тільки 12 вересня 2015 року я зустрівся з консулом і адвокатом, почалося листування. Мене перевезли із Челябінська, де тримали, щоб заховати від консулів, у Грозний – на судовий процес. Тоді була надія, що свобода можлива. Але весною 2017 року, коли я уже знаходився у Володимирській тюрмі, я остаточно впевнився в думці, що Кремль не допустить мого звільнення.

 

  • Вас дивувало, що між Україною і Росією іде повномасштабна війна і що Україна вистояла?
  • Від початку квітня 2014 року зі мною регулярно вели «розмови» офіцери ФСБ. Їх там називають «фейсами», бо вони не представляються, не називають ні імені, ні звання, тільки задають питання. Від них я дізнався, що у нас розпочалася війна. Почув від них багато пропагандистської брехні  про «звірства» українців. Я мовчав. Не вірив їм, але не міг зрозуміти, навіщо вони брешуть. Складалося таке враження, що вони цю брехню вигадували, самі себе переконували в тому, що воно так є насправді, а потім нав’язували  це іншим. Один із «фейсів» представився генерал-лейтенантом. Він заявив, що моя доля в його руках. І от цей генерал  тричі розказував план, як вони поділять Україну. Говорив: «Николай, вот вы думаете, что нам нужен ваш Донбасс? Да он нам вообще не нужен. Это же стагнационный регион. Туда нужно вкладывать очень много денег. Нам нужен Юг – Одесса, Херсон, Николаев. И вообще, у нас сейчас разработан план, что мы забираем себе всю левобережную Украину, а  остальную часть отдаем Европе. Вот поляки хотят – пусть забирают. Только Киев не решили, себе оставить или им отдать». Цей генерал хвалився мені, як вони створили Донецьку народну республіку, Луганську народну республіку. А далі мали відбутися подібні процеси у Запоріжжі, Харкові, Одесі, Дніпрі. Він запевняв, що все це у них під контролем. Розказував про сепаратистський рух у Бесарабії, котрий ними розпочато, а також у Закарпатті. І навіть ведеться робота по проголошенню ЗУНР у Львові. З цим генералом я востаннє зустрівся на початку вересня 2014 року. У розмові очікував, коли він знову почне розповідати про поділ України. Але він взагалі нічого не казав на тему війни, і я спитав, що там на Донбасі: «Да что там. Слишком затянулась эта война, сейчас мы пошли на мирные переговоры». Тоді я зрозумів, що Росія програла. І от тоді, після розмови з цим генералом, я був у дуже піднесеному, радісному настрої, бо Україна здобула перемогу. Я зрозумів, що нічого в них не вийде, бо Україна перемогла своєю єдністю. Я прийшов до себе в камеру, помолився Отцю Святому, подякував за Україну.

До речі, ФСБешники завжди прагнуть бути врівноваженими, не дозволяють собі проявляти емоції. Вони просто «грузять». Однак, як би вони не намагалися контролювати себе, але СБУ викликає у них ненависть, лють. І вони не в силах  стримати ці свої емоції. А найголовнішим подразником для них  було ім’я – Василь Грицак (тодішній Голова СБУ). Грицака я знаю з початку 90-их років, коли він був ще старшим лейтенантом. І ось вони побачили у моєму телефоні його номер. Як же «фейси» скаженіли від цього імені! Навіть вищезгаданий генерал ФСБ лютував при згадці Василя Грицака. Мене тоді це дуже тішило. Інколи я навмисно згадував Грицака, щоб вивести «фейсів» із стану рівноваги.

 

  • Які ідеї можуть перемогти в політичному житті українців? Зараз є політичний брак ідей, бо з одного боку старі пики всім набридли, нові не виправдали надії. Що може нарешті  об’єднати українців?
  • Якщо коротко, то це українська національна ідея, яка визначається одним простим реченням: життя і постійний розвиток української нації. Зараз іде складний процес зміни поколінь у політиці і у владі України. Він розпочався у минулому році. На зміну моєму поколінню, людям, котрі керували цією державою майже 30 років, приходить молоде покоління 80-90-х років. Вони мені дуже імпонують, бо це вільні люди вільної країни. У них немає «совка», який є у мені і в моєму поколінні, бо я ж виховувався у «совковій» системі. Вони самодостатні, дуже освічені. Уміють ставити перед собою цілі і мають енергію, аби їх досягти. На жаль, до сьогодні вони не стали яскравими політиками, через те, що просто не знають, як діють механізми управління державою. Вони ще не навчилися відчувати усіх процесів життєдіяльності суспільного, національного організму. Адже у нас немає інститутів виховання політиків. Але процес зміни поколінь розпочався. І він є перспективним для України.

 

  • Що треба робити?
  • Формувати нову українську національну політичну еліту.

 

  • Що це означає і чому саме національну? Що у Вашому розумінні національна еліта?
  • В моєму розумінні, українці – велика нація. Нація відрізняється від народу тим, що вона має свою державу і виступає як політичний суб’єкт. Україна є республікою. Згідно з цим влада у країні належить народу, як це зазначено в статті 5 Конституції України. Завдяки двом грандіозним Майданам українці себе усвідомили народом-сувереном, тобто єдиним джерелом і носієм влади. Кожен громадянин у республіці – це спів-владар, спів-суверен цієї країни. І ось це той момент, який треба чітко окреслити і донести до суспільства. Потрібне усвідомлення нашими співвітчизниками, що якщо ти спів-владар, то ти і спів-відповідальний, на тобі є персональна відповідальність за стан справ в Україні. Тим самим можна мобілізувати активну частину нації, об’єднати її в єдину суспільну силу, єдиний політичний моноліт і забезпечити прохід до влади справжньої політичної еліти. З  цього почнеться розвиток України. Будь-яке людське об’єднання має перед собою якусь мету. Ось ми, українці, об’єднались в єдину державу для чого? Має бути мета цієї держави. За моїм визначенням, мета держави – це постійний духовний, культурний, матеріальний розвиток України, українського народу і кожного громадянина.
  • Що зараз мають робити ті, кому Україна не байдужа?
  • В даний момент перед Україно стоїть дуже важливе питання: сформувати нову справжню політичну еліту. На час, коли ми отримали незалежність, Україна довгий час не була державою, в нас не було політичної культури, політичних традицій і національної політичної еліти. Були створені різні молодіжні, дитячі організації, щось в цьому напрямку намагалися робити ми – УНА-УНСО, але давайте говорити відверто: на сьогоднішній день є політичний істеблішмент, котрий не відповідає покликанню національної політичної еліти, тому питанням виживання для України є формування, виховання політичної еліти. А також створення інституцій виховання політичної еліти.

Новини Партнерів