Коли світ святкуватиме Різдво за григоріанським календарем, переважна більшість його мешканців і не помітить, що 25 грудня 2021 року виповниться 30 років з того моменту, коли з історичної арени остаточно зникла найбільша за територією держава на всій нашій планеті – Союз Совєтських Соціалістичних Республік. Хоча згадки про покійний СССР в сучасному українському суспільстві можна почути дуже часто. Одні люди радіють його зникненню, інші – навпаки, сумують за покійним. Причому про “щасливе радянське життя” можна почути навіть від молодих людей, народжених вже у незалежній Україні. Молодь повторює те, що казали вдома їхні батьки, або розповідали дідусі й бабусі. У будь-які часи і в будь-якій країні є ті, котрі вірять, що колись життя звичайного люду було значно кращим, ніж зараз. Найбільше їх з’являється в періоди економічних криз і соціальних потрясінь, а в сучасній Україні такі періоди повторюються один за одним.
СССР проіснував майже 70 років, і за ці часи у ньому бувало різне – Голодомори і жахливі хвилі репресій, війни і відбудова зруйнованого, нарешті – відносна стабільність і зростання життєвого рівня більшості населення. Тож і спомини про минуле у людей досить помітно різняться. Якщо ціла родина потрапила під лещата репресій, то у її нащадків згадки про СССР залишилися різко негативні. Натомість зовсім інше пам’ятають ті, чиїм предкам вдалося вибитися із соціальних низів у привілейовані верстви населення і скористатися різними благами, недоступними для пересічних громадян.
Особливістю системи, створеної Леніним і Сталіним, було те, що її кістяком була суворо централізована партія, чия ідеологія стала загальнообов’язковою, і будь-який відступ від неї негайно карався спецслужбами, які контролювали всі сфери життя. У цій тоталітарній системі громадяни мусили ототожнювати себе з державою, і людська особистість цінності не мала. “У нас незамінних людей немає”, – таку звичну фразу полюбляло партійне начальство. А Сталін відверто говорив, що людина – лише “гвинтик державної машини”. Таких “гвинтиків” виховували школа і вся величезна машина офіційної пропаганди. Щоб не формувалися самостійно мислячі особистості, їх з самого раннього дитинства заганяли у стійло контрольованих партією організацій. Майже всі спочатку потрапляли у жовтенята, потім у піонери, переважна більшість – у комсомольці. А у комуністи вже відбір був набагато жорсткішим: з партбілетом кар’єру у будь-якій сфері життя робили значно швидше, ніж без нього.
Звичайно, перетворити мільйони людей на сіру масу, що бездумно виконує будь-які розпорядження начальства, не здатна жодна тоталітарна система. Всі спроби “виховати нову людину комуністичного суспільства” потерпіли повне фіаско: людська природа опиралася такому насильству. І все ж дечого кремлівські інквізитори досягли. Дотепер чимало колишніх громадян СССР ніяк не можуть звикнути до того, що необхідно відділяти приватне життя від держави. Адже в минулі часи партія і держава, якою вона керувала безроздільно, намагалися лізти до кожної хати, в кожну душу. Відтоді й дотепер наївні люди не можуть відділити одні речі від інших.
Наприклад, найчастіше можна почути: “В СССР люди були кращими, добрішими, вони допомагали один одному, а не те, що зараз”. Коли це говорить сорокарічний, він забуває, що в СССР він був ще дитиною, і турботу про нього на себе брали батьки. А спілкувався він переважно з такими ж дітьми, як сам. В дитинстві і дружать по-справжньому, і спілкується дитина, як правило, зі своїми ровесниками з родин приблизно з однаковим рівнем доходів. До того, вища номенклатура жила дуже втаємничено, їхні розкішні дачі ховалися від чужих очей за височенними глухими парканами. Нинішні ж скоробагатьки, навпаки, хизуються своїми статками і не приховують власного презирства до “жебраків” і “лохів”. Суспільство різко розкололося на бідняків і багатіїв, але і в минулі часи воно було далеко не однорідним. Влада лише довгий час вміло маскувала цю нерівність, розповідаючи казки про “аскетизм вождів”.
Розповідають також про те, що раніше не було безхатченків і пенсіонери не шукали їжі у сміттєвих баках. Проте і в ті часи були так звані “бічі” – в основному, хронічні алкоголіки, які шукали щастя у портових містах. А влітку відправлялися на Кавказ. Є в Грузії вузлова залізнична станція Самтредіа, звідки курсують електрички в різні боки. “Бічі” жебрали по цих поїздах, там їх знаходили деякі місцеві мешканці й агітували трохи попрацювати в господарстві, обіцяючи платити чачею – міцною самогонкою. Так ці люди без документів, нікому не потрібні, потрапляли у справжнє рабство. З них витискали останні сили, а потім знищували – все одно ніхто таких шукати не буде. Лише в останні роки існування СССР про цю проблему рабства згадали в ЗМІ…
Про багато соціальних проблем тоді офіційно не говорилося. Влада постійно підкреслювала, що в СССР “немає безробіття”, хоча знайти роботу в маленьких містах було дуже непросто. Існували сезонні робітники – наприклад, влітку видавали напрокат човни на пляжі, а взимку працювали в котельні тепломережі. Сезонною була і робота на цукрових заводах та деяких інших підприємствах з переробки сільськогосподарської продукції. У реальному житті не так все було чудово, як стверджувала пропаганда. Колгоспники довго не мали можливості перебратися до міста, тому що у них не було паспортів. А система прописки перешкоджала навіть володарям паспорту оселятися там, де вони бажають, і влаштовуватися на роботу туди, де вони хочуть. Доводилося долати чимало штучних перешкод, і нерідко “ключиком” до такого подолання був хабар. Корупція в Україні – явище не сьогоднішнього дня, вона тягнеться з давніх часів.
Система гнила довго, і не варто говорити, що “Горбачов зруйнував СССР”. Нині нерідко ідеалізують брежнєвські часи – буцімто тоді все було чудово. Проте економісти кажуть, що втрати економіки в останні роки “застою” виявилися більшими, ніж в роки війни з гітлерівською Німеччиною. Союз безнадійно відстав від передових держав у науково-технічному відношенні, його економіка виявилася вкрай неефективною, а гонка озброєнь і різке падіння світових цін на енергоносії добили її остаточно. А тут ще спалахнули міжнаціональні конфлікти, які силою стримувалися, доки Москва їх могла давити. Почався розпад СССР.
Тієї держави, в якій спливла чимала частина життя багатьох наших сучасників. Жили у ній близькі нам люди, які вже відійшли у кращі світи. Згадуючи їх, пригадуючи найкращі моменти свого минулого, ми повинні чітко розуміти, кому і чому ми завдячуємо всім тим добрим, що винесли зі свого дитинства, юності, зрілих літ. Час вже позбутися того “совкового”, що постійно навязувалося пропагандою: “Спасибі рідній комуністичній партії і радянському уряду за їхню турботу про нас!”. А слід подякувати батькам, найкращим вчителям, всім добрим людям, які допомагали нам на нашому життєвому шляху. А онукам нашим не варто дивуватися, коли дідусь чи бабуся пустять сльозу, побачивши стареньку ялинкову прикрасу, що нагадає їм про власне дитинство. Через багато-багато десятиліть сльози з’являться і на їхніх очах, коли вони розповідатимуть про своє дитинство вже своїм онукам.
Ігор Буркут, політолог.
peredplata
