З настанням цього величавого празника, коли зима бореться з весною, міцнішає й надія в сподіванні, що все збудеться і в природі, і в житті, яке вона усім нам подарувала щоби творити добро в ім’я добра.
Та що казати: якраз саме цього дня (а випадає він завжди на 15 лютого) люд підмітив чимало прецікавих прикмет, які, на переконання, неодмінно збувається. І що принесе відлига, і чого в доброму сподіванні чекати від снігу та дощу. А хлібороб, котрий не знає спочину коло землі, здавна увірував, що саме так зване у відлигу капання на Стрітення неодмінно віщує рясний врожай. На кожній сотці, від краю до краю, де з його газдовитих рук ретельно підготовлену ріллю насіння упаде.
Ще наче рано, що раз-по-раз і сніжком підсипає землицю святу. Та все одно весна красна усе потужніше стукає в двері. І навіть по найменших прикметах стає очевидним, як вона, ця благовісна пора всевладно заявляє про свої, небесами дані, їй права. Без винятку всюди. Зокрема, в давніх пралісах. Ну як не вслухатися в дзвінку луну десь із глибини яру, яким щойно протупотіли дикі косулі. Або в безперервний стукіт строкатого дятла, який добуває поживу з-під кори давніх дерев. Слухаєш і не наслухаєшся. Бо це живий відгомін прийдешньої весни, до настання якої в природі готується усе суще і до якої рукою подати.
Здавна спостерігаючи «життям-буттям» осідлого птаства і того, що, очевидно, уже в неблизькому путі із небезпечного вирію, повсякчас молю Господа, аби кожному виду воздалося. Будь-що, адже кожен із цього виду є незамінною частиночкою Матері-природи, її величавої краси, усвідомлення якої додає втіхи в нашому скороплинному житті.
А той строкатий дятел, наче на віддяку нашій увазі, усе дужче і завзятіше вистукує десь зовсім поряд. То в садках на околиці старого міста, то в глибині столітньої бучини. Несподівано промайнула пара ще одного виду дятла – зеленого оперення і вдвічі, а, може, й ще більшого розмірами за свого строкатого співродича. Поталанило. Адже в усі часи зелени дятел трапляється в ряди-годи. Хтозна чому. Але ця птаха дуже сторожка і, на жаль, зеленого дятла в природі меншає.
А про чорного дятла, здається, узагалі треба забувати. Останнього разу і якраз у дні Стрітення бачив я його в районі найвисокогірнішого в Європі озера «Чорне око», що за перевалом Джогуль на Путильщині. Поталанило разом з колишнім лісничім Миколою Кричуном. Запримітили рідкісних дятлів метрів за 30-40. І також значно більших за розмірами від строкатих та зелених співродичів. Микола Власович, наче вловивши мою зацікавленість сказав: «І ніде більше ніж осьдечки, біля Чорного ока я їх не видів. За десятки і десятки років роботи в лісі.»Давно вже не навідував улюблену для себе гірську місцину. У тім далекім краї за перевалом Джогуль. Але втішаю себе, що таки навідаюся. І неодмінно з такою досвідченою і залюбленою в ліс людиною, як мій давній приятель Микола Власович Кричун.
А тимчасом в обід та пообіддя зі стріх починається ледь відчутне капання. «То – благовісна прикмета на хліб святий,- запевняють селяни.-Уклонімося полю і Господь воздасть за благословенні труди.»А вони вже почалися. Про що з небес вістить стрітення Господнє.
Іван Агатій, заслужений журналіст України
peredplata
