У Чернівцях безслідно зникає колекція старожитностей Івана Снігура (продовження)

(Продовження. Поч. у ч. 25-28)

У середині 70-х років минулого століття Іванові Снігуру довелося продати одну золоту монету. Сім’я тоді жила дуже бідно. КДБ почали негласне стеження за Снігуром. Партія створювала йому різні перешкоди, проблеми.

Майстер відчув небезпеку. І вирішив заховати окремі коштовні вибори. Але це нелегко було зробити, бо за ним уже був «хвіст». Набравши повні кишені дорогих речей Іван Снігур нібито пішов на прогулянку берегом Прута. За ним слід-у-слід рухалися два філера з КДБ. Заздалегідь Іван Назарович зробив дірки у кишенях. І з кожним кроком через них викидав коштовності. Наступав на них і втоптував у землю. Пройшовши таким чином більше ста метрів, він позбувся небезпечних доказів. Коли повернувся додому, то у квартирі застав уже великий рейвах. Слідчі КДБ і прокурори робили обшуки. Відразу скрутили Снігура і обшукали. Не знайшли нічого. Його забрали у КаПеЗе. Там тримали довгий час. Слідство вів один негідник з прокуратури. Напевне, він одержав наказ будь-якою ціною вибити з Снігура покази на себе і посадити його до тюрми. Другим завданням було отримати від Івана Назаровича якісь покази на режисера Сергія Параджанова, який саме у ті дні звільнявся з тюрми.

Снігур виявився міцним горішком. І слідчому не вдалося зібрати фактів навіть на видимість для криміналу. А щодо Параджанова, то жодного слова не витягнув про нього з вуст Івана Назаровича.

Терміни спливати. І слідчий змушений був справу віддавати до суду. Одного дня у нього увірвався терпець.

– Через тебе мене звільнять з роботи, – вигукнув він і з усієї сили засадив Майстру по зубах. Кілька зубів вибив відразу.

-Цей слідчий був під 2 метри зросту, – розповідав Іван Назарович. – А у руці тоді він мав свинчатку. Після удару я ледь не втратив свідомість. Впав на підлогу. І ця погана людини взяла мене за ноги і поволочила коридором до сходів. Далі волочила сходами. Голова вдарялася об камінці сходів. І я втратив свідомість.

До пам’яті Снігур повернувся уже в камері. Тоді він зрозумів, що переміг не тільки якогось негідника-слідчого, а ледь не всю систему. Далі мав відбутися суд. Потрібні були адвокати. І гроші, аби їх наймити. Якимось чином про Івана Снігура дізналися правозахисники України, Росії, Грузії і Вірменії. Швидше за все це Параджанов віддячував Снігурові за стійкість і людяність. Зголосилися захищати його два московських адвокати, які на той час вважалися великими професіоналами. Хоча вони і відмовлялися від високих гонорарів, все ж таки треба було оплачувати переїзди з Москви до Чернівців, різні експерименти і експертизи.

Іван Назарович зумів передати на волю «моляву», у якій написав дружині продати золоту монету. І назвав адресанта.

Завдяки стійкості Снігура і професіоналізму адвокатів навіть всесильна комуністична система не змогла засадити його до тюрми. Окрім всього іншого могла вплинути й на позитивне рішення Гельсінської угоди між США та СРСР.

-Все якось склалося в один рядок, – згадував Іван Снігур. – Мені допоміг Параджанов (а перед цим Снігур допоміг Параджанову, – ред.), допомогли московські, як не дивно, правозахисники. І гроші. Гроші у розумних руках – це велика сила! Гроші для дурнів – це папірці!

Коли Снігур вийшов з СІЗО першим ділом пішов на берег Прута. Йшов тими стежками, якими проходив перед арештом.

Пам’ятаєте, там він через дірки у кишенях викидав мистецькі прикраси з дорогоцінних металів та діамантів і втоптував їх у землю. Половину того багатства йому пощастило знайти. Багато речей пропали. Напевне, уже назавжди.

А може комусь із шукачів скарбів вдалося натрапити на ту стежку, якою ходив Снігур перед арештом? Її можуть вказати ті два КаДеБіських філера, які ходили назирцем  за Іваном Назаровичем. Якщо ще живі, звичайно.

… Хоч і Снігура не посадили у тюрму слідчого не звільнили. Щоправда, по службі він уже не просувався. Встиг написати кілька тоненьких книжечок про «героїчні» будні прокурорів.

Історії Снігура у тих книжечок нема.

Цікавим і повчальним для різних негідників були подальші стосунки Снігура зі слідчим. Після виходу на волю Іван Назарович щодня приходив на вулиці, де ходив цей слідчий. Останній боявся дивитися навіть на нього. Тому змушений був швиденько перебігати на інший бік дороги. Так тривало роками.

… Одного разу, вже у 90-ті роки минулого століття Снігур попросив мене терміново підійти до Будинку офіцерів. Там проводив тоді прийом і «зцілення» один із цілителів, яких у той час було, хоч греблю гати.

До «цілителя» вишикувалася велика черга. Десь наприкінці черги стояв височенний чоловік у темних окулярах. Він втупив очі у землю і не піднімав голови вверх. Ніби боявся дивитися на людей.

-Це слідчий Х… (Снігур назвав прізвище), – вказав на нього Іван Назарович. – Дивись уважно, він боїться людей і вже боїться жити. Але за життя чіпляється, як вош кожуха. У нього вже невиліковна стадія раку. Він скоро помре!

Так і сталося.

(Далі буде)

Петро Кобевко

peredplata