Суперечки про належність Закарпаття точаться вже століттями. Проте факти історії та культури свідчать однозначно: ця земля ніколи не була власне угорською, а залишалася частиною ширшого українського світу.

Коли в IX столітті угорські племена перейшли Карпати, на території Закарпаття вже жили слов’янські племена — білі хорвати, частина східних слов’ян. Археологічні знахідки підтверджують: тут існували укріплені поселення, розвинене землеробство й ремесла задовго до мадярської експансії.

Закарпатці здавна ідентифікували себе як «русини» — гілка українського народу. У середньовічних джерелах вони вважалися частиною Русі, а пізніше — тісно пов’язаними з Галицько-Волинською державою. В Угорському королівстві, яке контролювало регіон адміністративно, русини залишалися автохтонним населенням із власною мовою, культурою й православною традицією.

Протягом століть тут панувало східне християнство. Мережа православних і пізніше греко-католицьких парафій була не нав’язана угорцями, а створена й підтримувана місцевими русинами. Це ще раз доводить: навіть під угорською короною регіон зберігав український характер.



















Навіть у часи угорської адміністрації більшість населення становили русини-українці. Угорські поселення існували, але вони були меншиною. Це підтверджують і переписи, і етнографічні дослідження XIX–XX ст.


Твердження, що ця територія «історично угорська», є політичним міфом. Воно базується на тривалій адміністративній залежності, але ігнорує етнічну й культурну реальність. Угорці контролювали край, але не зробили його «угорським» — тут завжди переважало українське населення, мова й традиції.


Закарпаття — це частина українського світу, який пережив чужі корони, окупації й асиміляційний тиск, але зберіг свою ідентичність. Історія доводить: воно ніколи не було угорським, а лише українською землею під чужим управлінням.