Присвоєння Шевченківської премії чи не щороку супроводжується скандалом. Цей рік наче виняток. Лауреатами премії з літератури стали Петро Мідянка за збірку поезій 2010 року «Луйтра в небо» і Володимир Рутківський за історичну трилогію для дітей «Джури» 2007-1010 рр. («Джури козака Швайки», «Джури-характерники», «Джури і підводний човен»). Ми взяли коротке інтерв’ю в пана Рутківського.
Пане Володимире, поділіться, будь ласка, своїми першими враженнями після того, як ви дізналися, що стали лауреатом Шевченківської премії.
Ця премія, як і для всіх письменників, для мене означає дуже багато, адже це найбільш почесна премія в Україні.
Чесно зізнатися, я не був переконаний у своїй перемозі, хоча в пресі мені її пророкували. Особливо завдячую літературознавцеві Кості Родику, який допомагав мені в інформаційному просторі. Він є організатором премії «Книжка року», і для мене думка Кості дуже важлива.
Я собі думав, навіть якщо не буде Шевченківської премії, то всі добрі слова про мою творчість здатні замінити її. Я не ганяюся за грошовими еквівалентами, мені просто важливе тепле слово про мою роботу.
Щодо самої премії… Я висувався вже кілька разів. Торік мої захисники зіткнулися з захисниками книжки Василя Шкляра з його «Залишенцем». Тож у мене не було якось завищеної самооцінки. Я знав, що в мене й цього разу доволі сильні суперники. Це Петро Мідянка, деякі речі якого вважаю просто геніальними. Мирослав Дочинець – теж досить чудовий, бачить з середини свій текст…
Звісно, була неабияка радість, коли мені зателефонували й сказали, що я отримав премію.
Ви вже придумали, на що потратите гроші (250 тисяч гривень)?
Якби це було двадцять років тому, я б, не задумувався, на що їх витратити… Я сам своїми руками вицюкав собі двоповерхову хату з ракушняку.
Своїми руками?
Аякже! Письменники не тільки сидять за столом, як майстри слова, а ще й можуть бути майстрами на інші руки. Тож потратив би на будинок…
А ще більше я люблю мандрувати. Тому поїхали б з дружиною в Карпати чи любу моєму серцю Угорщину… Та оскільки мені вже 75 років і мандрівками не дуже пахне, то я, порадившись з друзями, вирішив, що було б непогано покласти цю премію на депозит і за відсотки від неї створити якусь премію для дитячої літератури. Нехай би називалася «Джури».
От ми зараз носимося з цією ідеєю, як з писаною торбою. Це буде така собі альтернативна премія Лесі Українки, яка дуже задержавлена. Наприклад, її дають не тому, що твір цього вартий, а тому що якийсь «регіон недоохоплений». А наша премія буде суто за досягнення в дитячій літературі.
Дитячі письменники, на мою думку, це найбільш затуркана, зацькована частина нашого письменництва. І це буде деякою підтримкою для них, бо сума буде більш-менш така, що дасть можливість письменникові бодай з рік посидіти над своїм текстом, без поспіху, не кидатися в якесь заробітчанство. Адже мені відомо, у якому стані дитяча література. Знаю, що члени Шевченківського комітету з величезними труднощами давали мені цю премію. Бо побутує така думка, що дитячим письменника нічого не треба і що в них є своя премія імені Лесі Українки, яка становить близько десяти тисяч гривень. Але ж тут різниця в грошовому еквіваленті просто божевільна.
Ну, і дещо віддам жінці за борщі, які вона варила для мене, коли я писав.
Торік Василь Шкляр відмовився приймати Шевченківську премію доти, поки не звільнять Табачника…
Як кажуть, гроші не пахнуть. Мені ця премія все-таки потрібна для іншої премії в дитячій літературі. А якщо говорити по совісті – то Василь Шкляр правий.
Знаю, що зараз іде тиск на все українське в гуманітарній сфері, і не тільки. Іде перекручування, просто шулерство, справжньої української історії.
Але давайте не говорити про негатив, бо чим більше говоримо про негатив, тим гірше для нас. Треба це сприймати з гумором.
Ви раніше писали поезію, потім перейшли на прозу, зокрема на дитячу історичну літературу. Чому?
Так, я вважаю себе казкарем. Це мій основний профіль. Казкарство мені найбільше до вподоби. Дуже люблю подлубатися в нашій міфології, мені подобається «витягувати те, що сидить під кущем».
Свого часу я пробував друкуватися в поезії, але мені відмовили як «українському буржуазному націоналісту». Я змушений був утікати до Москви на літературні курси, які мені допоміг був улаштувати мій товариш Борис Олійник… Я побував майже в усіх жанрах: поезії, прозі, драматургії, кіносценаріях, а вирішив урешті зупинитися на дитячій літературі. Тому що в моєму дитинстві, це було по війні, ніякої дитячої літератури не було. І я переконаний, що знаю дитячу психологію. Себто я люблю писати про себе. У мене хоч важке життя було, але в дитинстві було дуже багато пригод. Я тяжію до веселого, чогось позитивного.
Я люблю всіляку нашу таку національну бісівщинку, чортіщинку… Зараз Іван Малкович планує видати доповнений «Бухтик з Тихого затону». Ось у першому томі «Бухтика з Тихого затона» є таке собі Водяне Бісенятко…
Мої персонажі дуже схожі з персонажами Лесі Українки. Але це, так би мовити, наша сучасна нечиста сила, яку ми боїмося, але без якої не можна уявити наші серця.
Мені б ще хотілося розібратися, так би мовити, у генеалогічному древі Баби Яги, чи взяти б такого страшного персонажа, як Змій Горинич… Про нього я вже написав казкову повість.
У нас казкові повісті вже називають словом «фентезі», а я не люблю іноземних слів, бо в нас є багато своїх відповідників.
А скільки нам довелося втратити через росіян, які підробляли все їх під себе… Нам не треба відхрещуватися від свого, а битися за нього. Ось вони вкрали нашого Іллю Муромця. «Это известный русский богатырь»… Який же він російський богатир, якщо народився під Черніговом і похований у Києві. Чи взяти мого земляка Івана Піддубного. Та він же до самої смерті не знав російської мови, а енкаведисти йому на спині вирізали національні знаки… Потім назвали «велікій рускій богатир»…
Та я не хочу розвивати ворожнечу. Гадаю, наше суперництво з будь-якою нацією має йти не методом запльовування, а просто треба створювати переконливі, кращі тексти, ніж це роблять вони.
Зараз діти не так цікавляться книжками…
У цьому винуваті винятково дорослі. Кожен із нас пам’ятає себе після школи – не можемо років п’ять після її закінчення читати наших класиків, так в погано їх викладають – примітивно, казенно…
Нагадайте, будь ласка, а що таке “джури”?
Це означає навчатися козацької справи в старших козаків. Ідеться, грубо кажучи, про слуг козаків.
А чи є в нас зараз справжні козаки – за духом?
Не знаю. З цим проблема. Гадаю, найкращий вияв козацтва – це відмінно робити свою справу у своєму ремеслі.
Хто для вас є в житті моральним авторитетом?
Важко сказати. Мені ж уже не 30-40 років, а 75. Ну, я понад усе поважаю Бориса Ілліча Олійника. Що б про нього не казали: комуніст, сякий-такий, але національна ідея для нього – це найдорожче. Так, як любить Борис Ілліч Україну, як банує за нею, – то не кожен патріот зможе. Він патріотизм зробив своєю професією.
Ви народилися на Черкащині, а живете в Одесі. Там вам не бракує українського?
У мене тут є певне коло друзів, однодумців, моїх українських побратимів… І вже за 50 років якось звик тут жити, але не вважаю це місто своїм рідним, хоча поважаю його за те, що тут у мене є друзі по духу.
Чим ще плануєте порадувати ваших шанувальників?
Мої плани досить приземлені… Мене зараз дуже тягне дізнатися, що таке вічне життя. Я просто звертаюся до свого життєвого шляху і згадую, як колись злякався думки, що я не вічний і що настане час, коли помру. Тому вирішив щось написати про вічне життя, що воно не єдине, що є паралельні світи, що взагалі смерть – це перехід у інші світи.
Зараз ми з геніальним поетом, видавцем Іваном Малковичем збираємося видавати казкову трилогію про Змія Горинича, Бабу Ягу…
Раптом у Карпатах на одній з гір, неподалік від Говерли, ожив Змій Горинич. І що з ним робити, як ви думаєте?
Мабуть, якось знищити?
Та ви що?! Яке ми маємо право його знищувати? Він має право на життя, як і ми.
Але ж він нападає на людей…
Так, він навіть їв дітей.
То що, навчити його їсти щось інше?
Ні, його вже майже не виховаєш, бо він дорослий. Але я знайшов вихід… Мені всі зааплодували й сказали, що видаватимуть. Але нехай поки що це буде загадкою.
І ще влітку вийде книжка про Іллю Муромця, який є українцем.
Розмовляла Оксана Климончук
peredplata
