У Топорівці, що на Городенківщині Івано-Франківської області, Лесь Мартович прийшов учитися до другого класу сільської етатової школи. Його найстарша сестра Марія була вчителькою і жінкою управителя (директора) школи; Петра Стефаніва. Мартовичі на той час вивчили своїх доньок Марію і Вікторію на вчителів і дуже хотіли вивчити єдиного наслідника.
Але Лесь, за словами Семена Мартовича, був дуже пустим, бився з однолітками, дражнився з учителями. Тому разом із жінкою прийняли рішення віддати свого синочка під опіку доньки Марії і зятя Петра.
Проте вже з перших днів навчання Лесь почав показувати пародії на сільського пароха отця Саса Івана Стрийського. Той був дуже тучним, ходив перевалюючись з великою палицею. Побачивши таке, діти дуже сміялися. Все це пішло по селу, і, звісно, дійшло до отця.
Марія і Петро Стефаніви мали великі неприємності з боку отця, так як він, за тодішніми австрійськими законами здійснював нагляд за навчальною роботою вчителів. Відбулася серйозна розмова з Лесем і той покинув показувати свої пародії щодо отця. Здавалося, що все нормалізувалось.
У 1882 році Мартович із допомогою Петра Стефаніва поступив до Коломийської гімназії, де знайшов собі вірних друзів: Василя Стефаника із Русова і Левка Бачинського із Серафинець. У книжці Василя Костащука “Володар дум селянських” на 36 сторінці написано: “…А тим часом Стефаник з Мартовичем на місці складали плани праці по селах на канікули: села Русів, Топорівці, Серафинці – це той трикутник, у якім три приятелі: Стефаник, Бачинський і Мартович – з молодечим запалом кинулись до праці…” Це свідчить про те, що Мартович постійно проживав у Стефанівих і під час навчання у гімназії.
З ініціативи Леся Мартовича сільський приват-сотрудник отець Василь Калитовський, який був одружений із дочкою отця Кирила Гаморака зі Стецеви Євгенією, і Петро Стефанів 16 березня 1884 року заснували в селі одне із перших на Покутті “Просвітительське товариство “Читальня”.
27 листопада 1890 року знову ж таки з ініціативи Леся Мартовича і вже Василя Стефаника, при сприянні вже молодого приват-сотрудника отця Теодора Гаморака, сина отця Кирила Гаморака зі Стецеви, засновують радикальну читальню “Народна Спілка”.
Кілька років назад отець Сас Іван Стрийський заснував у Топорівцях товариство “Читальня імені Михайла Качковського”. Таким чином у селі зробилось три читальні. Воно може б і нічого страшного, але створенню радикальної читальні дуже спротивився парох Іван Стрийський і сільський пан-дідич Роман Пузина. Ярі “москвофіли” люто ненавиділи все те, що було повязано з новим радикальним рухом. З іншого боку, із-за давньої неприязні до Леся, отець дуже ненавидів все те, що було повязано із Мартовичем.
Це вразило самолюбство Леся і він вирішив відомстити отцю. Вже кілька років тому разом з Василем Стефаником написали на чорновику оповідання “Лумера”. Після цих подій Лесь взявся “підлаштувати” це оповідання під отця Стрийського, назвавши його таким собі отцем Кабановичем.
Василь Стефаник в листі до Михайла Павлика до Львова написав: “Мартович лагодить Вам якусь повістку, добре вийде, як ми ся здає, отже, незадовго вишлемо”. Згодом Лесь вислав вже готовий рукопис Михайлові Павликові із супровідним листом:
“Щодо самих “Лумерів”, то міркуйте собі, як хочете, а я маю сказати, що видай допишу яко другу часть до сего, закладанє читальні в тім селі наперекір попови і дідичеви, тут, звісно, ліпше би може схарактеризувати Кабановича. Та й гадаю ще й третю часть доробити “Анниця на службі в професора”. Але це “Лумера”, як побачите, само для себе може цілість становити. Ваш Лесь Мартович”. А щоб скоріше це оповідання було надруковане, то присвятив його Михайлові Павликові.
Перша частина оповідання “Лумера” була надрукована в журналі “Народ” в №3-4 від 1 лютого 1891 року. Отець Іван Стрийський прочитавши все зрозумів, морально впав духом, захворів і на початку червня того ж таки року помер. Із-за такої ситуації з Мартовичем мав серйозну розмову Петро Стефанів. Із-за цих подій світ так і не побачив другої і третьої частин оповідання “Лумера”. Пізніше Лесь Мартович не один раз каявся щодо написання цього оповідання: “Якби то можна було знати наперед”, – нераз казав він. Тут треба зробити невеликий відступ.
Разом з отцем Іваном Стрийським до Топорівців приїхав молодший брат Микола, який працював у господарстві свого брата. Микола був постаттю неординарною, довго не одружувався, але з часом знайшов собі пару в Шипинцях, що на Буковині у тамтешнього мірошника Досяківського, який працював у панському млині. Це була багатодітна родина. З молодшою Оленою одружився тодішній сільський писар на кілька сіл Семен Мартович, з Веронікою – Юзеф Хмєцік з Топорівців, з Аделею – Омелян Загалевич, поселилися в Устю над Прутом на Снятинщині. Пізніше до Торговиці вийшли заміж Марія за Кароля Л. Франц Маріанна, Райфта за Країнського, Анна за Бачинського.
Коли Семен Мартович одружився з Оленою Досяківською, то на перших порах подружжя навіть жило в хаті Миколи Стрийського. При родах дружина Миколи Стрийського померла. У другому шлюбі із німкенею Айхель мав красиву дочку Емілію, яка вчилася у Снятинському кляшторі.
Навпроти будинку повітової ради у Снятині (тепер районний відділ культури і районна бібліотека) у свій час жила багата пані Модеста Загурська. Перед смертю всю територію, яка розміщувалася за колишньою Вірменською (тепер Воєводи Коснятина) вулицею і до провалля та ще добрий шмат землі за Прутом заповіла Філіціанському монастирю, який розміщався у Франції. Після смерті пані Модести сюди приїхали монашки і почали наново забудовувати цю територію. Насамперед побудували будинок на зразок невеликого монастиря (тепер будинок музичної школи), каплицю і господарські приміщення. У будинку, який звався кляштор навчали сільських дівчат: особистої гігієни, куховарства і манерів поведінки.
Одного разу у Топорівцях на вулиці Лесь Мартович зустрів гарненьку дівчину, яка зразу прийшлася йому до вподоби. У Марії розпитав хто вона? “Ага! – буркнула у відповідь Марія, – старого вовка потягнуло до молодого ягняти”.
Хоча Лесь був набагато старшим від Мільки, але між ними розгорілася велика любов. На цей період, припадає закінчення Мартовичем Чернівецького університету, яке через велику громадську роботу досить затягнулося і майже основна творча діяльність, що зробило його знаменитістю. Його душа співала і творила. Він не встигав те все класти на папір, що народжувалось у голові. Як розповідали старожили, без Мартовича у Топорівцях не обходилась різдвяна коляда і Маланкування. Він був головним режисером цих дійств.
Але настав час говорити за весілля. Мілька засмутилась. Вона не наважувалась розповісти, що мама, яка все знала, розповіла про слова тата: “Ніколи він не піде на те, щоб Мартович став їхнім зятем. Між нами лежить у землі мій брат Іван”.
У1900 році д-р Кирило Трильовський почав створювати протипожежні товариства “Січ”. У розмові з Лесем Мартовичем попросив поговорити із своїм зятем Петром Стефанівим про створення такого ж товариства і в Топорівцях. Таким чином була створена друга клітина “Січі” після Завалля у Снятинському районі. На перших засновуючих зборах виступали д-р Кирило Трильовський, Лесь Мартович, Василь Стефаник. Перебуваючи в Топорівцях, Мартович мав велику надію на свого друга Василя Стефаника, який користувався у селі великим авторитетом, що той владнає справу із одруженням Мільки Стрийської. Проте Стефаник у відповідь почув: “Нехай Мартович одружується зі своїми “Лумерами”.
Від безвиході Мартович покидає Топорівці, Снятин і виїжджає до Городка, що на Львівщині. Зранене серце немає спокою. У 1903 році знову приїжджає до Топорівців, але вкотре безрезультатно.
У Снятині зустрів Василя Стефаника і дізнався, що до Чернівців їде відомий український композитор Микола Лисенко, який відзначає свій творчий ювілей. Мартович і Стефаник зі снятинським міщанським хором “Боян”, січовиками навколишніх сіл дуже святково зустрічають великого маестро на станції Залуччя і разом їдуть до Чернівців з концертною програмою на честь ювіляра. Миколі Лисенкові так сподобався снятинський концерт, що на шматку паперу з його нотами нової пісні написав подяку диригентові хору Іванові Гоєву. Ця письмова подяка по сьогодні зберігається в Івано-Франківському історико-краєзнавчому музеї. Там усі сфотографувалися. Фотографія, на якій зображені Василь Стефаник і Лесь Мартович з підписом “Фото 1903 року”, є фрагментом з тієї групової фотографії.
У 1905 році пан-дідич села Орелець, що на Снятинщині, Богдан Задурівський не захотів жити у селі, продав двір, частину поля і купив у Львові каменицю. Тоді почав шукати адвоката, який би поїхав до Орельця розпарцелювати панське поле. Ніхто не давав згоди їхати у таку далечінь та ще й у таку глуш. Коли запропонували це Лесю Мартовичу, той відразу погодився. Сестра Марія написала, що вже рік, як помер Микола Стрийський.
Мартович з радістю їде, щоб нарешті улаштувати своє життя. Проте за цей час до Емілії Стрийської почав залицятися старшина Австро-Угорського цісарсько-королівського війська пан Мілевський, поляк за національністю. Мілька спочатку не давала згоди на шлюб, заявляючи мамі, що в неї є Лесик, так називала свого коханого. Вона ще чекала…
І ось приїхав її довгожданий Лесик: постарілий, лисий, без двох передніх зубів, пожовтілий. Лесь у той час дуже хворів.
– Мілько! Мілечко моя! – радісно вимовляв священні для нього слова.
Мілька дивлячись на нещасного Мартовича порівнювала з Мілевським – красивий, молодий, у припасованому військовому мундирі, в чоботах начищених до блиску, у плащі. Все хвалився, що має у спадку сто великих дубів у Рудницькому лісі, що на Снятинщині. Скільки то було бесіди, що то можна збудувати із тих дубів, скільки то можна виручити злотих ринських і т. д.
Мілька гірко заплакала і відмовила Лесеві Мартовичу. В один момент пропала надія, пропала любов. Це був один із останніх приїздів Мартовича до Топорівців.
Через якийсь час Емілія Стрийська вийшла заміж за нелюба Мілевського і той забрав її з собою. Під час польської окупації пан Мілевський дослужився до високого становища і був призначений надкомісарем пограничних застав від Серафинецького відділку, що на Городенківщині, вздовж Снятинського, Косівського і до Надвірнянщини. Його управління розміщувалося у Ділятині. Там проживало і сімейство Мілевських. У 1930-х роках Мілевський помер.
У 1939 році на наші землі прийшла Радянська влада. Всіх польських офіцерів арештували, а їхні сім`ї вивозили до Сибіру. Емілія Мілевська чудом втекла і опинилася у Топорівцях у свого брата Євгена Стрийського. Під час операції “Вісла” виїхала до Польші, де жили її доньки. Її племінники, які живуть донині, з охотою переповідають, як тета Мілька часто розповідала, що Лесь Мартович був її першою любов`ю і вона любить його й досі. Все життя не могла забути і дуже жаліла, що відмовила йому…
Дмитро Мохорук
peredplata
