(Псевдо АНДРІЙ)
Ти, зоре, бачиш Буковину,
Заглянь у батьківське вікно,
Скажи, що серцем до них лину,
Що я живу.., що все пройшло!
(Із збірки “Хресна дорога”)
Андрій, як можна здогадатися, не хто інший, а Корній Товстюк, який у поетичній формі висловив автобіографію і трагічну історію України у своїй книжці “Хресна дорога”.
Корній Денисович Товстюк народився 22 березня 1922 року у селі Мамаївці, Кіцманського району, на Буковині. Його батько, Денис Георгійович Товстюк, і мати, Февронія Юріївна, були заможними селянами. Вони і віддали хлопця у 1933 році на навчання до гімназії №4 м. Чернівці.
Де ти, моя стріхата хато?
Де піч, де лава, де вікно?
Дитинство де моє крилате,
Яке минуло так давно?
(Із циклу “Коляда”)
Саме в гімназії хлопець отримує грунтовні знання не лише з математики та природничих дисциплін, а й з історії та літератури. Захоплення літературою ще й Божий дар дозволяють йому відгукуватися віршами на радісні та сумні події в житті. Якось так сталося, перебуваючи у Топорівцях закохався у дочку сільського пароха Теодора Олексіїва:
Андрій не зразу спам\’ятався:
він полюбив її – це так,
У час не добрий закохався.
А дівчина цвіла, як мак.
(Із збірки “Хресна дорога”)
Якось на Різдвяні Свята в гості до дітей приїхав батько їмості теж священик. Дізнавшись, що в Оксани появився гарний, розумний, діловий і досить загадковий хлопець, як то годиться щоб поближче познайомитися, вирішили запросити в гості.
“Андрія старші попросили:
“Багато чули ми про вас.
Скажіть, що в Києві робили,
Невже були ви там в той час?”
(Із збірки “Хресна дорога”)
Перед тим, як відповідати цим порядним і поважним людям, таким милим обом ¾ Олексіїву і його їмості, старенькому священику перед молодим Корнієм промайнули вмить картини із його минулого:
про те, що Буковинський провід ОУН залишився вірним Андрію Мельнику. Спроби пересадити галицькі сварки на буковинський грунт не мали успіху;
про те, як після відступу радянських військ у червні на Буковині було проголошено відновлення української державної влади;
що у Вижницькому районі була створена районна адміністрація, тобто Тимчасовий Український Комітет, який закликав до побудови Української Самостійної Держави. Цю ініціативу підхопили: Вашківці, Кіцмань, Заставна;
як 3 липня 1941 року у Чернівці вступили румунські війська, а з 7 липня вже окупували всю Буковину. Спочатку румуни загравали з українцями, а через три дні поскидали всі синьо-жовті українські прапори і повісили свої;
10 липня Північна Буковина проголошується частиною румунської держави;
11 липня Буковинська ОУН переходить у підпілля;
Наприкінці липня Українські чинники ведуть переговори з румунськими при посередництві німецького консула. Одне із рішень: “Українцям дозволяється вивести учасників націоналістичного підпілля Буковини за межі краю під виглядом робочої колони (“арбайто-колона”), яка мала право пересуватися по території Галичини і Східної України”;
На Буковині пролунав клич: “Хто хоче будувати Самостійну Українську Державу, ставайте під синьо-жовті стяги і вперед на Східну Україну!”;
Почався запис добровольців. Особливо позитивно відгукнулася студіююча і гімназійна молодь;
Вранці 3 серпня, біля мосту річки Прут, відбулися проводи близько п\’ятисот чоловік, які колоною з прапорами і піснями вирушили до Снятина. Патріотизм був настільки великий, що хто з молодих людей сапав поле попри дорогу, дізнавшись, що йдуть будувати Українську державу, кидали сапи, бігли додому, збирали свої пожитки і наздоганяли колону;
Коли входили до Снятина, в місті панували мадяри. На ратуші майорів синьо-жовтий прапор. Через три дні прийшли німці і на ратуші замайорів німецький прапор;
Після Снятина була Городенка. В Городенці з\’єдналися із другою колоною, яка прямувала з Вижниці через Косів, Коломию. Всього зібралось біля півтори тисячі чоловік. Після було освячення і присяга на вірність Україні: “Здобудеш Українську Державу або згинеш у боротьбі за неї!”.
Далі – Борщів, Скала-Подільська, Кам\’янець-Подільський, Вінниця.
В дорозі все було: дощі, спека, холод і голод. Корній Денисович добре пам\’ятає, як “три дні навіть їли кукурудзяний чєр”;
у 20-х числах вересня прибули в Київ.
Після довгої мовчанки Корній нарешті відповів на їхнє запитання:
То була мить неповторима,
Вкраїна встала із руїн,
Яка могутня і незрима,
Коли у Лаврі вдарив дзвін!
Прапори наші, жовто-сині,
Замайоріли в небесах,
Тризуб піднявся в своїй силі,
Нарід радів у торжествах!
Мов розкували великана,
Наш рідний Київ пробудивсь,
Кипів в нім гнів, немов в вулкані,
Золотоверхий красувавсь.
Потім прийшла німецька влада,
Ми у підпілля перейшли,
Арешти, підступи та зрада –
Все за законом боротьби”.
У 1943 році, перенісши тортури гестапо у київській тюрмі, по вул. Володимирській, 33, чудом уник розстрілу, здійснив втечу і опинився у Топорівцях на Городенківщині, тодішньої Станіславської області.
Корній Товстюк жив у центрі села, біля клубу в Антона Марковського. На наше запитання: “Чи не боявся німців?” ¾ відповів: “За вісім місяців, які я прожив у Топорівцях, я не бачив жодного німця. Мав окрему кімнату. У селі зразу знайшов своїх однодумців ¾ мельниківців: Марковського Михайла Антоновича, Сопотика Ярослава Миколайовича, Никифорука Федора Івановича, Мохорука Василя Івановича, Мохорука Михайла Дмитровича, Пішака Семена Васильовича, Олексіїву Оксану Теодорівну, Олексіїву Ольгу Теодорівну…”
Зауважимо, що в цьому помешканні не була просто квартира, а це був свого роду штаб Буковинського куреня. Корній Товстюк зразу виконував функції надрайонного провідника, пізніше крайовий провідник ОУН Буковини. Невидимими стежками сюди, на законспіровану квартиру, приходили зв\’язкові, звідси несли розпорядження, як діяти дальше.
Якось прийшов Буковинський провідник ОУН (б) Ярослав Кіндзерський, його гімназійний товариш. Півдня дискутували на тему обєднання двох обласних проводів для спільної боротьби проти нових окупантів, адже з кожним днем все ближче й ближче приближався радянський фронт. Не дійшовши згоди розійшлися, як і по-сьогодні два Проводи ОУН не можуть дійти згоди і обєднатися.
При наближенні радянських військ Корній Товстюк виїжджає із Топорівців на Буковину. Деякий час знаходиться у підпіллі, а потім легалізується і вчителює в селах Кіцманського району, викладає фізику.
У 1945 році вступає до Чернівецького державного університету (ЧДУ) на фізико-математичний факультет. Звичайно, його повернення у Чернівці не було простим. У автобіографії та частих співбесідах з представниками відповідних органів Корній Денисович пояснює своє перебування на Східній Україні втечею від румунської сигуранци та бажанням учитися на православного священика.
У 1950 році Корній Товстюк закінчує з відзнакою університет і починає працювати асистентом кафедри експериментальної фізики Чернівецького державного університету.
Талановитий працівник звертає на себе увагу професора А. Г. Самойловича, до якого у 1953 році вступає до аспірантури на кафедру теоретичної фізики.
30 червня 1956 року достроково захищає кандидатську дисертацію. І у тому ж 1956 році очолює кафедру напівпровідників ЧДУ, якою керує до 1968 року. У цьому ж році Корній Денисович організовує першу у СРСР проблемну лабораторію з фізики напівпровідників.
У цей період Корній Товстюк робить ряд важливих відкриттів у галузі фізики, що спричинилися до розвитку напівпровідникового матеріалознавства. У такий важливий період життя вченого розпочинаються репресії та часи українофобії, або так звані 60-ті роки. Його зараховують до “шестидесятників”
Саме в цей період він захищає докторську дисертацію, і замість душевної підтримки йому створюють такі умови, внаслідок чого він змушений перейти на роботу до Львівського державного університету ім. Івана Франка. Тут він очолює кафедру теорії твердого тіла. Кафедра знаходилася по сусідству з кафедрою теоретичної фізики, якою завідував професор Ігор Рафаїлович Юхновський.
У вересні 1969 року Корній Денисович повертається на Буковину.
У Чернівцях Корній Товстюк організовує Чернівецьке відділення інституту напівпровідників Академії наук УРСР, яке складається з двох великих проблемних лабораторій: лабораторії Міністертсва авіапромисловості СРСР та лабораторії Міністерства оборонної промисловості СРСР.
Відновлюються нові дослідження та появляються нові відкриття. Протягом 1969-1974 років Корній Товстюк завідує Відділом напівпровідників Академії наук України.
На базі розробок Чернівецького відділення Інституту проблемного матеріалознавства (ІПМ) Академії наук УРСР створюється наукова основа нових технологій фотоелектроніки й електороніки. Це дало поштовх до організації (за ініціативою та безпосередньою участю Корнія Товстюка) чотирьох підприємств електронної промисловості у Чернівцях, які після розпаду СРСР почали занепадати.
У 1973 році наукова діяльність ученого була, нарешті, відзначена Державною премією УРСР у галузі науки і техніки. У 1978 році Корній Денисович обирається членом-кореспондентом Академії наук УРСР.
У 1974-1990 роках – керівник Чернівецького відділення напівпровідників Інституту напівпровідників Академії наук УРСР, пізніше – керівник Інституту проблем матеріалознавства.
У 1989 році у “Буковинському віснику” з\’являється стаття великого вченого, у якій він відстоює необхідність утворення самостійної держави України.
Екологічне лихо, облисіння дітей, яке сталося у Чернівцях напередодні 1988 року стає зручним приводом для усунення Корнія Денисовича Товстюка з його посади. Але цікаво, що сам учений і всі його співробітники відділення доклали максимум зусиль для з\’ясування причини захворювання дітей і отримали експериментальні дані, якими пізніше користувалися токсикологи і які фігурують у медичній літературі.
У 1991 році Корній Товстюк переїздить вдруге до Львова і стає завідувачем Львівського відділення відновлювальних джерел струму ІПМ АН УРСР, а також з 1995 року ¾ професором кафедри напівпровідникової електроніки Державного університету “Львівська політехніка”, головою Спеціалізованої вченої ради із захисту докторських дисертацій технічного та фізико-математичного профілів.
Автор 400 наукових праць і монографій. Під його здібним керівництвом захищено понад 100 кандидатських і 15 докторських дисертацій, як уже було сказано, створена електронна промисловість у Чернівцях.
Його учні в той час очолювали кафедри і відділи в наукових закладах України. Вчений мав майже 60 патентів (з них 12 ¾ за кордоном). Автор збірки віршів “Марія” (1995 р.) і поеми-трагедії “Хресна дорога” (1999 р.).
Член ОУН з 1940 року, член УРП з 1989 року. Володів французькою, англійською, німецькою та румунською мовами. Захоплювався історією, літературою.
У 1990-х роках продовжуються нові дослідження і відкриття. Ці роботи відзначені другою Державною премією України в галузі науки і техніки у 2001 році.
Пишучи про багату життєву діяльність великого вченого, поета, державну людину, гріх було б не згадати про його дружину ¾ пані Оксану Олексіїву, яку у своїй збірці “Хресна дорога” назвав Зоряною.
Оксана Товстюк-Олексіїва ¾ лікар, завжди була поруч зі своїм чоловіком. Уся та поезія писалася, за її словами, Корнієм Денисовичем упродовж всього їхнього спільного життя. Лише п. Корній все творив до опівночі, а після вона вставала о 4-й-5-й годині ранку і, поки збирали дочок до школи, рукописи з творами передруковувала, впорядковувала і ховала, щоб діти не бачили і не чули. То було важке життя: постійне переслідування і прослуховування квартири, гоніння і зміна місця проживання і т. ін.
Але всі митарства опинилися позаду. І пан Корній, і пані Оксана не жаліли за прожитими роками, а дуже гордилися цим. У 2004 році Корнія Товстюка не стало. Пізніше не стало і вірної супутниці життя. Вічна слава таким людям!
Дмитро Мохор м. Снятин
Про автора
Мохорук Дмитро Іванович народився у селі Топорівці на Городенківщині Івано-Франківської області. Після закінчення середньої школи продовжив навчання у Кіцманському зооветеринарному технікумі на Буковині, потім у Львівському зооветеринарному інституті за спеціальністю “зоотехнія”.
Майже всю трудову діяльність провів на Снятинщині Івано-Франківської області – головний зоотехнік колгоспу, головний зоотехнік Верховинського районного управління, секретар парторганізації і заступник голови колгоспу, голова колгоспу, директор Івано-Франківського племптахорадгоспу.
Вийшовши на пенсію, почав здійснювати свою заповітну мрію ще з дитинства – вияв любові до історії рідного краю, краєзнавства, журналістики та літератури.
Дмитро Мохорук – автор:
– Епопеї історико-краєзнавчого та етнографічного збірника “Село моє Топорівці”,
– Художньо-краєзнавчої епопеї“Тяжкий хрест”, куди ввійшли романи – “Скарби мудрості”, Терпіння”, “Гіркий присмак” і “Недоспівана пісня”,
– Художньо-краєзнавчої епопеї“Тополівка”. В останню ввійшло шість романів – “Скигління чайок”, Україно, Україно! Нене моя!”, “Тернистий шлях”, “Кривава вода”, “Доле моя, доле” і “Здобудеш або згинеш”.
– Роману-хроніки “Птах щастя” із задуманої дилогії “Роде мій красний”, роману “Божий помазаник”, повістей “Зів\’ялі ружі”, Аудієнція”, “Народний месник”, драми “Кривавий світанок”.
Лауреат літературно-мистецьких премій імені Марка Черемшини і Леся Мартовича, член Національних спілок журналістів і краєзнавців України.
peredplata
