Лікування і гроші. Як свідчить історія, праця лікаря завжди оплачувалася непогано, а «безкоштовна» медицина існувала тільки для окремих категорій наших співвітчизників. Цікавим є те, що як і зараз, до цих «пільгових категорій» зараховують або дуже багатих – еліту, або дуже бідних.
«Невдячна праця та, за яку отримуєш лише подяки»
У свідомості мільйонів громадян міцно зафіксовано загальне право на отримання безкоштовної медичної допомоги. В Україні це положення декларує стаття 49 Конституції. По суті це правовий вираз етичного принципу справедливості в розподілі медичної допомоги. У ХХ столітті суспільство розуміло, що охорона здоров’я повинна бути правом людини, а не привілеєм для тих, хто собі це може дозволити. Сучасні теоретики біоетики, системи охорона здоров’я, яка реально не забезпечує доступність медичної допомоги для всіх громадян, не може вважатися справедливою.
Чи так це насправді?
Класичним прикладом суперечності у праві, що декларує, і реальною можливістю реалізації цього права є реалізація права на свободу пересування. Якщо у людини є гроші, вона може купити собі автомобіль. Якщо грошей багато, то автомобіль буде комфортабельним, а управлятиме ним найманий водій. Якщо ж грошей немає, то доведеться обходитись без автомобіля. Їздити в громадському транспорті або ходити пішки. Хоча це й ускладнює іноді життя, але є обмеженням цивільних прав і свобод. Зазначимо, що така несправедливість заперечень в суспільстві не викликає, хіба, що заздрість бідної його частини. У цій ситуації громадська думка повністю приймає (і розуміє) неминучість конфлікту свободи пересування, як права, що декларує, так і матеріальної можливості реалізації цього права як товару.
У реалізації права, що декларує, на медичну допомогу справа йде інакше. Ніхто не хоче йти пішки. Всі претендують на «Мерседес», але безкоштовний. Але безкоштовних «Мерседесів» для всіх бути не може. У наявності конфлікт доступності медичної допомоги як має рацію, і концепції медичної допомоги як товару. Неможливість же придбання дорогого товару необхідної якості, тобто отримати бажану медичну допомогу унаслідок недостатньої матеріальної забезпеченості що потребує її, в сучасному цивілізованому світі, трактується як фундаментальна проблема державної політики і серйозне порушення прав людини. У цій ситуації суспільство миттєво забуває аксіому Б. Окуджави: «пряників солодких завжди не вистачає на всіх».
Соціум достатньо агресивно вимагає справедливості дотримання гарантій, що декларують в Конституції, безкоштовної медичної допомоги, забуваючи, що терміном «безкоштовна» колись було вправно підмінено «сплачена з суспільних фондів споживання». Зрозуміло, що ці фонди не бездонні, до того ж наповнюють їх за залишковим принципом, не кажучи вже про те, що особисті внески окремих членів соціуму до цих фондів теж далеко не рівнозначні. Означає і справедливість не може бути тотальною. В принципі вона повинна бути пропорційною? Але тоді це не безперечна справедливість?
У банку ніхто і не подумає вимагати у касира видати більше того, що зафіксоване в рахунку. Але це в банку. Банки поважають, більш того, перед ними тріпочуть. До медицини ставлення діаметрально-протилежне. Пошаною, тим більше трепетом відносно медицини і не пахне. Тут міцно устоявся запах судових коридорів і тюремних нар. Окрім апеляції до, що набила всім оскому, «Клятві Гіппократа», яку, до речі, більшість викривачів медицини і не читали зовсім, та закликів до лікаря – «Світивши іншим згоріти самому», причому бажано в убогості, псевдоідеологи суспільства придумати нічого не змогли. Та і не хотіли. Образ «лікаря-ентузіаста» надзвичайно вигідна пропагандистська знахідка. Таким чином у свідомість соціуму наполегливо закладалася і закладається думка, що лікар зобов’язаний бути жебраком. Сьогодні, повна відсутність медичного права підмінена кустарно-спрацьованими «морально-етичними принципами», аморальними і щодо лікаря. У результаті за «брак пряників» знову відповідальними призначені «наскрізь корумповані» працівники медицини.
Суспільство нині зовсім забуло, і ніяк не бажає пригадати, що праця лікаря чогось коштує, що стаття, яка декларує в Конституції права громадян на охорону здоров’я повинна грунтуватися не тільки на професійних обов’язках, але і на об’єктивних можливостях лікарів його забезпечувати. Суспільство не бажає розуміти, що лікарі також є громадянами суспільства, громадянами, які повинні володіти своїми обгрунтованими і захищеними законом правами. І в першу чергу правом задоволення в результаті своєї праці своїх матеріальних і духовних потреб.
Власністю і надбанням лікаря є його знання, здібність, професійні навики і здатність до праці. Тому обов’язок лікаря надати допомогу у свою чергу припускає обов’язок суспільства відповідно до такого улюбленого ним принципу справедливості гідно винагородити його за виконану роботу. Якщо лікареві за його висококваліфіковану працю не платять зарплату взагалі або платять жебрацькі гроші, які нижче за винагороду прибиральниці в офісі сумнівної фірми, то це є різновидом соціальної несправедливості. Якщо законодавчо закріплена в Кримінальному кодексі міра відповідальності лікаря за можливі правопорушення несумісна з безпросвітною убогістю його існування за пропоновану суспільством оплату його праці, то це теж цинічна соціальна несправедливість.
Не можна справедливе право громадян на охорону здоров’я вирішувати за рахунок несправедливого відчуження висококваліфікованої праці у сотень тисяч медичних працівників. Популістська вимога безкоштовної охорони здоров’я, така популярна і серед політиків, і серед населення довело фактично до насильницького відчуження за безцінь, а нерідко і задарма (коли зарплата зовсім не виплачується) того, що складає власність медичних працівників: їхньої праці, кваліфікації, знань і талантів. Це форма волаючого несправедливого суспільного насильства над медиками.
Та і що запитати з сучасного суспільства, коли престижність і ганебність помінялися місцями. На початку ХХ століття престижно було бути захисником Вітчизни: офіцером, лікарем, педагогом, інженером, ученим. Ганебно: лихварем, катом, повією, митарем, фіскалом. У ХХI столітті все змінилося. Ганебне стало елітним. Престижне – зневажається. Гонорар кілера (ката), на відміну від гонорару лікаря, піднявся до недосяжних висот, що миттєво зробило цю професію достатньо привабливою. Сприяє цьому і докладний опис життєвого шляху сучасних катів-героїв нашого часу, починаючи від моменту їх народження, з детальним описом етапів оволодіння «професією» і схлипами істеричних правозахисників, що покаялися, про те, як же соціум не відмітив періоду «психологічного перелому» в крихкій і ранимій свідомості цього психопата і вчасно не підставив йому плече допомоги. Цьому присвячені десятки томів (майже як підручники для підростаючого покоління). Причому міра відповідальності багатого кілера (за терміном покарання), у випадку, надзвичайно маловірогідному, що його зловлять, цілком співрозмірна з мірою відповідальності, яку може запросто виклопотати жебрак лікаря.
Елітні «валютні леді», різнокаліберні «ескорт-герлс», фотомоделі, «секс-символи» і численні «міс і міски» зі сторінок глянцевих видань і екранів телевізорів переконують обивателя в каторжній і невдячній праці, що випала на їхню долю, і нарікають на жадність і непорядність спонсорів, що підсунули замість обіцяних багатомільйонних контрактів якісь жалюгідні «брюлики» за пару сотень тисяч доларів і убогу безкоштовну багатокімнатну квартирку від батьків рідного міста. Суспільство обурюється з приводу свавілля жорстоких експлуататорів «дівочої краси», оголосивши їх – «національним надбанням». Суспільство із захопленням приймає вирок суду на користь повії такою, що зуміла завагітніти від мільйонера в якому-небудь ресторанному туалеті або розчулюється, якщо у якоїсь чергової «зірки» від якого чергового стриптизера з’являється незаконнонароджений приплід.
Щодо фіскалів і митарів краще промовчати. Сучасних фіскалів і митарів просто бояться. Втім, лихварів (сучасних банкірів) теж боялися завжди, хоч і завжди ненавиділи. Але вони призначили себе елітою. (Хоча, як кажуть в Одесі – «Вас тут не стояло»).
У цій еліті немає місця тим, хто працює чесно, у тому числі і лікареві. «Працею праведною, не наживеш палат кам’яних». Але лікар живе тут же, в цьому ж суспільстві. Він його частина. Він виразно усвідомлює, що безпросвітність його існування робить безглуздим дотримання норм поведінки, встановлених для нього сучасним суспільством. Ці норми нічого крім безпросвітної убогості для лікаря не гарантують. І тоді він замислюється: «А власне, чому повія може назвати свою ціну, безголоса, але гарненька співачка за кривляння під «фанеру» може заламати багатотисячний гонорар, таксист не повезе безкоштовно, чиновник без «пошани» не видасть довідку, даїшник за спасибі не побажає щасливої дороги, адвокат не почне вести справу, офіціант без чайових не обслужить, перукар не постриже, а він – лікар, що врятовує життя, за примхою цього ж суспільства, позбавлений права назвати ціну своєї роботи?». Тут же згадуються безсмертні слова першого наркома охорони здоров’я Н. Семашко: «Хорошого лікаря народ прогодує, а погані нам не потрібні». Та чи нарком знав ціну хорошому лікареві? Так і джерело «прокорму» чітко визначив народ.
Природно, що несправедливе ставлення до лікаря, а фактично відчуження результатів його праці безкоштовне (або майже безкоштовно, що загалом те одне і те ж) і, позбавлення можливості досягнення матеріального благополуччя чесним шляхом, породило, як реакцію опору, стрічне насильство лікарів над членами несправедливого до нього суспільства. Це насильство виражається в прагненні отримання матеріальної винагороди від пацієнта, причому основним мотивом такого насильства є не стільки збагачення, скільки забезпечення можливості елементарного біологічного виживання. Лікар сьогодні вимушений, так або інакше, вимагати від пацієнтів додаткових винагород. Принаймні, від тих, хто може платити. Інакше бути не може. Економічною аксіомою є положення про те, що зниження розміру заробітної плати нижче прожиткового рівня неминуче призводить до того, що міркування виживання починають переважати над професійним обов’язком і зобов’язаннями перед пацієнтами. Морально-етичними нормами не прогодуєшся і без грошей не проживеш.
Ми підійшли до виключно важливої проблеми – лікування і гроші. Хоча, як свідчить історія, праця лікаря оплачувалася дуже навіть непогано, а «безкоштовна» медицина існувала тільки для окремих категорій наших предків. Цікаве те, що як і зараз, до цих «пільгових категорій» відносилися або дуже багаті – еліта, або дуже бідні.
Наприклад, у Торі (Шмот/Ісход 21:19) сказано: «Якщо сваряться люди, і одна людина ударить іншого каменем або кулаком і той не помре, а захворіє… той що вдарив … хай сплатить повністю лікування його». А оскільки звернення до лікаря рівносильно зверненню до Бога, бо справжній лікар – це Бог, як Він Сам говорить у Торі: «Бо Я – Бог, твій Цілитель» (Шмот/Ісход 15:26), то і плата лікареві богоугодна дія.
О.Е. БОБРІВ, доктор медичних наук, професор
peredplata
