До роковин нищення буковинців совєтами

5 липня газета «Час» опублікувала «розстрільні» списки – списки тих буковинців, котрих без суду і слідства, без сповіщення рідних та близьких забрали до Чернівецької тюрми (тепер СІЗО), вивезли в невідомому напрямку й розстріляли у 1941 році. Наразі розсекретили тільки 7 списків розстріляних. Роботи над розсекреченням решти списків тривають. Для багатьох родичів загиблих така смерть батька, брата, дідуся – новина. У них ще жевріла надія, що їхні рідні змогли врятуватись і просто боялися дати про себе знати. Та безіменні тіла давно вже покояться десь на буковинській землі. А їхні родичі про це навіть не здогадуються…

В автобус набилась сила-силенна люду. Мені вдалося примоститися поміж тими засушеними часом та працею старенькими бабусями з величезними тлумаками. Гамір стояв, як на базарі. Хтось скаржився на здоров’я, хтось розповідав про злостивого сусіда, хтось нарікав на по-літиків. Одне слово, говорили всі одразу і про все, перекрикуючи одне одного. Так само не вгавали й мої думки. Їхала я в село Снячів Сторожинецького району поспілкуватися з синами одного з тих, кого совєти ні за що ні про що в червні 1941 розстріляли як особливо небезпечного злочинця.

Ймення розстріляного — Дячук Назарій Георгійович. Його прізвище було у другому «розстрільному» списку під номером 71. Короткий зміст звинувачення: «колишній член цараністської партії, а згодом гардист, приймав активну участь в підготовці військового переходу з СРСР до Румунії». Насправді ж – за те його розстріляли, що приставав до гурту з односельчанами, співав укра-їнських пісень, кохався у козацтві, любив і вірив у найдорожче – в Україну…
Про те, що батька знищили совєти у 1941 році, сини Прокіп та Леонтій дізнались зі шпальт газети «Час» влітку 2009 року. Усе тішили себе надією: а може, зумів вибратися, а може… Були сподівання… Так що не несла я хорошої звістки родині Дячуків. У давнину тих, хто приносив погані звістки, не жалували. Тому й на душі в мене було журно…

На автозупинці в Снячеві мене зустрів онук розстріляного Назарія Дячука Василь. Провів до хати свого дядька Леонтія, ко-трий найкраще пам’ятав батька Назарія. Та довелося онуку за дядьком на город бігти, бо старенькі там картоплю копали. А пану Леонтію вже далеко за сімдесят. Спілкувалися в оздобленій деревом вітальні. Все зробив власними руками пан Леонтій. Любить це діло Дячук молодший, та й дерево слухається його вмілої руки. То од батька передалось…

…Погожої червневої днини 1941 року сімейство Дячуків поралося по господарству. Під вечір Назарій пішов до сусіди. Там місцеві чоловіки збиралися, співали народних пісень, майстрували булави, спілкувалися. Навіть десь дістали прапори із зображеннями козаків. Вони кохались в українстві, козацтві. Батько був серед них одним з активістів-організаторів, грав на сопілці та й сам любив їх майструвати. Навколо нього завше було людно. Там, де він був, були співи та сміх. Його любили та шанували.

Мати рихтувала вечерю. Восьмилітній Леонтій допомагав матері, бавив маленького Прокопа. Аж ось Леонтій зобачив, як люди в цивільному зі зброєю вели снячівських чоловіків. Серед знайомих облич Леонтій розпізнав і батька. Всі снячівські йшли шеренгою, наче раби, притримуючи руками штани, бо у всіх совєти позабирали ремені. Обабіч колони скупчилися снячівці – жінки з дітьми на руках, старі й молоді. Жінки падали в коліна конвоїрам, благали спинитися, дозволити проститися, зрихтувати щось в дорогу (ніхто ж нічого не розумів, ніхто нічого нікому не пояснював, але всі здогадувались).

Мати ж усе зрозуміла – совєти «пов’язали» Назарія. Вона кинулась із Прокопом на руках до коханого чоловіка. Леонтій біг слідом. Їх брутально відштовхнули.

– Дай хоч з дітьми попрощаюсь! – гукнув батько конвоїру (то був відомий на багато сіл «стукач», котрий і здавав чекістам усіх так званих «ворожих елементів»).

– Давай, давай. Валяй! – вигукнув конвоїр і штрикнув батька прикладом в спину, аби той не спинявся.

Леонтій скільки міг, стільки біг за батьком. Куди ж його ведуть? За що? Чому з ним поводяться, мов зі злочинцем? Його дитячий розум намагався зрозуміти, що коїться, але тоді ще не міг осягнути тієї антилюдської жорстокості совєтщини.

Мати не знаходила собі місця. Лиш за кілька день до Дячуківської осиротілої хати прийшли з сільради і сказали йти до Чернівецької тюрми, зготувати передачу, взяти подушку. Мати вирушила до Чернівців. Але в тюрмі їй сказали, що всіх затриманих вже відправили… Куди? За що?..

Вбита горем мати повернулась додому. Четверо оченят вдивлялися в її заплакане обличчя і чекали од неї звісточки про батька. А що вона могла сказати? Вона вірила, що Назарію вдасться втекти, вижити. З цією вірою та вірністю чоловікові вона прожила все життя (упокоїлась її душа десять літ тому)…

Йшли руйнівні воєнні, а потім ще страшніші повоєнні роки. Голод 46-47-х років. Без крихточки хліба, одна з двома дітьми на руках.

– Я ходив дорогами, мов циган, і вимолював щось попоїсти, — пригадує пан Леонтій. – Саме тоді я ще дужче зненавидів совєтську владу. Вона одібрала од мене все – батька, хліб, майбутнє. Ні піонером, ні комсомолятком, ні, крий Боже, комуністом не був. Для мене найненависніше, що може бути, — це совєти та комуністична партія. Вона оббирала тоді, її «дітиська» оббирають тепер мою незалежну Україну. Моя мати все життя в колгоспі за копійки пропрацювала. А їй же дітей годувати! Нікого не цікавила наша недоля. Був я в Европі й бачив, як там живуть люди. То нам ще тисячу років так треба ґаздувати. Я би тільки побачив оті червоні комуністичні прапори та оті комуністичні лиця, то будь я молодшим, не знаю, що би з ними зробив. Що вони хочуть від нашої України? Нехай забираються геть звідсіль!

Зростаючи, пан Леонтій не втрачав надії знайти батька… Живого. Неодноразово подавав до розшуку, але нічого довідатися йому не вдалося.
— Мати завше мали надію. Все казали: «А може, десь є живий. Може, десь втік до Румунії. Може, боїться зізнатися…» Та вже десять років, як мати померла, — згадує Леонтій Дячук.

Цікаво, що зрадника всі односельчани знали в лице. Кілька разів хату його палили. Сам пан Леонтій каже, що не раз ладен був того негідника прибити. Але люди стримували. Та зраднику сама доля визначила покарання – всіх синів похоронив. А сам помер у в’язниці – провинився, потрапив за ґрати, а там над ним вчинили самосуд в’язні.

У Снячеві кажуть, що то далеко не повний список опублікований в газеті «Час», бо інформації про багатьох так досі й немає. З усіх снячівських, кого забрали разом з Назарієм Дячуком, майже ніхто не повернувся в рідне село. Хіба ті, кого ще встигли до Сибіру одправити. Старожили села розповідають, що усіх тих, кого тоді забрали з сіл, завантажили у вагони і мали кудись везти. Але якраз в той час німці почали бомбувати з неба. І совєти вирішили стріляти арештантів прямо на пероні. Хтось нагадує, що стріляли їх на Малому вокзалі за автовокзалом.

На прощання пан Леонтій похилив голову:

— Я мамі на могилу власноруч хреста робив. Ото би дожити часу, коли зможу на могилі тата хоча б свічку запалити…

І забриніла сльоза у старечих очах. Очах, котрі хочуть історичної правди і справедливості. І ми, нащадки, не маємо права тим тисячам скалічених життів сказати, що, бачте, не можемо знайти та донести всієї правди. Бо нема, мовляв, грошей, нема можливостей та доступу до інформації. Ми мусимо. Це наш святий обов’язок! Донести прізвище кожного безневинно убієнного совєтською м’ясорубкою. Так само, як і знайти місця їхніх поховань, аби наступні покоління знали, де покояться тіла їхніх рідних, аби не допустили повторення терору… Криза пройде, безгрошів’я мине, а пам’ять, народна пам’ять – вічна!

Надія Вірна (газета \”Час\”, число №38 від 17 вересня 2009 року)

Народна історія. Знайдіть мого батька!

З таким проханням звернувся до редакції газети «Час» Іван Запаранюк, уродженець села Чорний Потік, що на Заставнівщині. Доля його закинула за океан – до сонячної американської Флориди. Там він працює й живе. Але буковинське коріння навіки прив’язало його до рідної землі. Та не тільки туга за Батьківщиною тривожить душу заокеанського буковинця. Не дає йому спокою невідомість про долю свого батька, Манолія Запаранюка, котрого совєти червневого дня 1941 року вирвали з сім’ї назавжди…

Вона його чекала двадцять літ…

Увечері 19 червня 1941 року до родинного гніздечка молодят Запаранюків, котре очікувало на поповнення, зайшли енкаведисти. Ганнуся та Манолій якраз сідали вечеряти.

– Собірайся. Пайдьош с намі, – сказав Манолієві чоловік в темному. Без пояснень вони виштовхали чоловіка з хати на подвір’я. Манолій не встиг отямитись, як його вже разом з п’ятьма односельцями під конвоєм вели селом. Серед тих п’ятьох був і рідний брат Василь. В горлі пересохло, ні слова з себе вичавити не зміг на прощання. В голові гуло, наче в вулику. Очі затуманило – чи од сліз, чи од злості, чи од безвиході. Серце стукотіло так, наче хотіло, аби його почула кохана Ганнуся, аби не переживала, аби чекала…

«Чому? За що? – кричала навздогін конвоїрам Ганнуся. – Забирайте все, що хочете! Його лиш верніть! Іроди! Я ж дитину його під серцем ношу! Спиніться! Не залишайте дитину сиротою! Змилостивіться!..». Та не чули темні люди в темному, бо система глуха до криків, благань, сліз…

– Батька забрали через півроку після того, як відгуляли ве-сілля, а мати якраз була мною вагітна, – розповідає Іван Манолійович. – Мати двадцять років чекала на батька. Важко працювала, аби забезпечити мене, аби виховати. І вірила, що з дня на день батько повернеться, або бодай якась звісточка про нього надійде. Та роки минали. Від батька ні слуху, ні духу. Куди тільки вона не зверталась. Скрізь – стіна байдужості та безвісті.

До останніх днів тепер вже Ганнуся плекала надію, що її Манолій таки живий. Вже десять років як померла вона, так і не знаючи правди…

А правда страшна і безжалісна: «Манолій Миколайович Запаранюк був заарештований УНКВС Чернівецької області 19 червня 1941 року за контрреволюційну діяльність за ст. 54-2, 54-11 КК УРСР. Помер 12 березня 1942 року в Сєвураллазі Свердловської області РФ. Справа припинена слідчим слідгрупи НКВС УРСР 15 липня 1942 року у зв’язку зі смертю обвинуваченого. Реабілітований Чернівецькою облпрокуратурою 22 листопада 1990 року». Таку правду ми знайшли за допомогою працівників Чернівецького обласного відділення пошуково-видавничого агентства «Книга пам’яті України».
Одначе пан Іван зазначав: «Мати розповідала, що батько не входив ні до якої партії чи організації, не відвідував ніяких зібрань. За що ж його могли забрати?»

Але в ті часи арештовували без особливих на те причин, а тим більше родичів учасників національно-визвольного руху. А на Заставнівщині – чи не в кожній родині хтось був пов’язаний з ОУН. Так сталося, скоріш за все, й з родиною Запаранюків. Адже брата Манолія Василя, згідно із сумнозвісним «розстрільним» списком №5 (всі розсекречені шість списків з прізвищами 222 розстріляних газета «Час» публікувала в числі №27 від 2 липня 2009 року), «товаріщ» Мешик вирішив розстріляти як учасника ОУН. В енкаведистських документах записано, що Василь мав псевдо «Остап» і був пов’язаний із керівництвом ОУН. За це, певно, й поплатився Манолій життям. І совєтам було байдуже – на одного більше чи на одного менше «бандерівця» стало. Адже всі Божі настанови замінював принцип Сталіна: «Немає людини – немає проблеми». І саме тому ж таки Сталіну у Запоріжжі до 9 травня обіцяють встановити пам’ятник. І саме Кобу подає як героя російська влада, з гордовитою посмішкою проходячись по кістках мільйонів замордованих голодом та репресіями українців…

Надія Вірна

газета \”Час\”, число №14 від 1 квітня 2010 року

РОЗСТРІЛЬНІ СПИСКИ

Таємне стає явним
Розстрільні списки

Йшов 36 рік. Буковина окупована румунами. Все село Борівці готувалося до відвідин митрополита Вісса-ріона Пую. Сільчани виготовили арку й вирішили її оздобити національними символами – жовто-блакитними прапорцями. Зустрічали митрополита також українськими лозунгами.

Василь Пелешатий зодягнув свої улюблені українські шаровари й з друзями вирушив зустрічати митрополита. Жандарми намагалися змусити українців забрати українську символіку, але хлопці не давалися. Однак за два місяці їх таки настигла кара – Василя з кількома друзями заарештували. Протримали чотири місяці в Чернівецькій тюрмі за націоналістичну діяльність і відпустили. Ніхто з друзів не видав справжніх організаторів такого «націонал-патріотичного» прийому митрополита.

Після звільнення Василь активно долучився до ОУН, а наприкінці 39 року його навіть призначили районним провідником тодішньої Заставнівщини. Він організовував людей, займався просвітницькою діяльністю в селах Борівці, Киселів, Хрещатик та ін. Молоді хлопці розповсюджували літературу, зустрічалися з посланцями з Галичини, збирали зброю, готувались іти на смерть за Українську державу…

А смерть на них вже чатувала. Червона смерть, котра йшла зі сходу. Василя Пелешатого арештували в січні 1941 року одним з перших членів ОУН Заставнівського району. До розстрільних списків же включили одним з останніх. І молода дружина хлібороба Василя Анастасія залишилась без коханого чоловіка. Її ж у 45-у як дружину оунівця заслали в Комі на 5 років на спецпоселення. Вона спробувала вирватися з кривавих червоних лещат, та «совєтська чума» її знову схопила. Лише в 91-у році реабілітували…

Сотні хліборобів, службовців, студентів, техніків, лікарів… Їхні прізвища кров’ю вписані в так звані «розстрільні списки». Їхні тіла спочивають під стінами тодішньої Чернівецької тюрми (тепер СІЗО). Нещодавно шість розсекречених списків було представлено буковинцям головним редактором Чернівецького обласного відділення пошуково-видавничого агентства «Книга пам’яті України» Іваном Фостієм. Він розповів про віднайдені в архівах дані 66-річної давності про розстріл в’язнів Чернівецької тюрми №1. За словами дослідника, 28-30 червня і 1-3 липня 1941року у тюрмі №1 управління НКДБ по Чернівецькій області за складеними списками було розстріляно 222 в’язні. Впродовж 66 років сувора таємниця височіла над кривавим злочином чернівецьких енкадебістів. Починаючи з листопада 1992 року, наукова редакція Чернівецького обласного відділення пошуково-видавничого агентства «Книга пам’яті України», вишукуючи та обробляючи матеріали до науково-документальних книг «Реабілітовані історією», намагалася встановити, куди ж поділися в’язні Чернівецької тюрми №1. Розстрільні списки ж відділення одержало тільки у травні 2007 року. Шість списків «Книга пам’яті» вже опрацювала. Є ще список №7 – на 220 арештованих. В ньому, як зазначив Іван Фостій, є багато тих, що увійшли в розстрільні списки, але й такі, долі яких ще треба вивчити. Є ще й список №8 – на 103 в’язні, які підлягали евакуації у східні області СРСР в першу чергу. Цей список ще підлягає вивченню.

Газета «Час» подає список всіх 222 розстріляних. Дані по декотрих ще уточнюються. Додаткову ж інформацію щодо віднайдених в архівах даних про розстріл в’язнів Чернівецької тюрми №1 можна дізнатися в Чернівецькому обласному відділенні пошуково-видавничого агентства «Книга пам’яті України» (м.Чернівці, вул.Руська, 20. Тел.: 52-27-35 та 52-49-38).

Надія Вірна
В підготовці матеріалу вдячні редактору обласного відділення «Книги пам’яті України» Івану Фостію.

газета \”Час\”, число №27 від 2 липня 2009 року.

peredplata