Незабутній Богдан ЖОЛДАК колись написав:
СПОМ’ЯНЕМО ЯКОВЧЕНКА.
Найвідомішого в народі актора. Його перший підкол породило саме життя, бо воно було голодне.
Після розгрому «Березоля» актори в голодні часи вдавалися до підробітку в провінції.
І одного такого разу Яковченко отримав гонорар у вигляді кози. В голодні роки воєнного комунізму це був чималий набуток, однак що з нею робить, куди подіти – актори не знали. Бо була вона чимала й жива.
Й поселили її в квартирі Яковченка, бо ще в нього не було харизматичного песика Фанфані.
Вбити козу на м’ясо ніхто з акторів не здатен, бо це був не античний театр, де щоразу різали козла-трагоса – а вкраїнський, куди ніяких козлів взагалі не пускають.
Одного чудового дня перепуджена міським життям коза взяла і здохла. І як її вивезти тихцем із комунального житла, ніхто не знав.
А тут ще й могли посадити в тюрягу за статтею карного кодексу «шкідництво» – адже коза колись була колгоспною.
Однак в адміністрації театру був блат на Байковому кладовищі серед форейтерів.
Отож хутенько викликали катафалка, впряженого в коні. Було його підкочено під парадне, покладено козу до труни, знесено до катафалка конспіративну нещасну рогату істоту, і, гей! На Байкове, тоді ще початкуюче, кладовище.
Однак пильні очі шанувальників великого акторського таланту не проминули добачити, звідкіля, з чиєї квартири винесено труну – й звістка про смерть Яковченка облетіла Київ швидше, аніж рухався екіпаж. Вона, страхаюча, побігла Києвом попереду похоронної процесії.
Вмить за катафалком вишикувалась величезна юрба, яка плакала за улюбленцем, з усіх усюд вбиті горем люди хутко збігалися, численний натовп, ридаючи, супроводжував “небіжчика“.
Сам же Яковченко змушений був скрадатися задвірками за похоронною процесією, з жахом думаючи про фінальну стадію такої неетичної акції, аби якось вигадати щось і дати якоїсь ради. Однак нічого путнього не спадало на думку навіть Яковченкові…
Доїхавши вже майже до Байкового кладовища, коза, яка лежала в темному й страшному гробі, поводилася непорушно. Коли жалобна хода майже докотилася під кладовище, коза збагнула, що там їй кінець, й вирішила ожить й почала ізсередини гамселиити копитами в кришку труни.
Катафалк з жахом зупинився. Процесія вдичіла, щоби враз вклякнути.
– Ожив! Ожив наш Яковченко, – радісно ще дужче заридали всі кияни.
На цей галас коза одбрикнула кришку й постала, рогата, перед очманілим людом. Всенькі охнули, щоб ахнути. Можна уявити здивування усіх жалобників, коли із труни замість Яковченка вистрибнула парнокопитна худобина! З гучним лементом вона, вибрикуючи, дременула межи могили! Такого в жодному радянському театрі не побачиш, навіть в імені Франка.
Найсміливіші похапали кілки з тину та кинулися за перевертнем, однак назустріч до них із кущів власноручно вийшов Яковченко, обтрусив коліна й сказав своїм приємним хрипкуватим голосом:
– Ме-ке-ке! – А потім додав. – Чого вирячились? Яка коза? Хіба нічого не чули про мистецтво справжнього акторського перевтілення?
Отакий був цей чоловік, який у найскрутніших ситуаціях за допомогою художнього слова міг дати ради некерованій юрбі.
peredplata
