У 1448 році московська церква самовільно відокремилась від Київської Митрополії, а відтак не визнавалася Константинопольським Патріархатом і 141 рік перебувала в схизмі
До того часу ці єпархії належали до Київської Митрополії Константинопольського Патріархату, що не передбачало їхнього самостійного управління.
Через самовільне відокремлення у 1448 році московська церква не мала євхаристійного єднання з православним світом і вважалася відступницею.
Вселенський Патріарх Ієремія II надав самопроголошеним московським митрополитам патріаршу гідність лише після того, як його півроку утримали у московському полоні.
2 лютого 1589 року у Московії було проголошено Московську патріархію
Першим патріархом було призначено митрополита Іова.
Лише у 1593 році Собор визнав самопроголошеного Московського патріарха. Відтак першим патріархом московської церкви став Іов.
Деякі науковці не виключають можливості фальшування грамоти, яка визнавала самопроголошений патріархат Московії.
На той час Київська митрополія православної церкви залишилася під омофором Вселенського патріарха.
Османську імперію дуже непокоїла ймовірність приєднання Московії до антитурецької коаліції (Польща, Австрія та Венеція), котра почала війну проти Стамбула. Тому візир виконав прохання московського дяка, й під його тиском у травні 1686 р. Діонісій віддав патріарху Московському Українську Православну Церкву. До наших днів збереглась коротенька розписка Константинопольського патріарха Діонісія про те, що в обмін на грамоти на Київську митрополію він отримав від царського посланця Микити Алексєєва “три сорока соболей и 200 червонных”. Саме за такою ціною було продано Московському патріарху Українську Православну Церкву. Того ж року спеціально скликаний собор позбавив Діонісія патріаршого сану за неканонічну передачу митрополії. А через 238 років, 13 листопада 1924 р. Константинопольський патріарх Григорій VIII у Томосі зазначив, що “відізвання від нашого престолу Київської митрополії й православних митрополій Польщі та Литви, залежних від неї, і прилучення їх до Московської патріархії відбулося не за канонічних правил”
Незважаючи на те, що царські грамоти, яких Гедеон отримав після посвячення в грудні 1686 р., запевняли у збереженні автономії української церкви, майже одразу після прилучення її до Московського патріархату самобутність Київської митрополії почали нищити:
– 1689 р. Києво-Печерській лаврі заборонено друкувати книжки без патріаршого дозволу: “к нам первее не преслав отнюдь бы вам не дерзати и таковых книг новослогаемых печатати”;
– 1690р. Собор Московської Православної церкви засудив “Кіевскія новыя книги С.Полоцкого, П.Могылы, К.Ставровецкого, И.Галятовского, Л.Барановича, А. Радзивиловского” та інших авторів, наклавши на них “проклятство-анафему не точію сугубо, трегубо, но і многогубо”;
– 1693 р. новий Московський патріарх Адріан заборонив привозити до Москви українські церковні книги, а невдовзі надіслав листа до Київської лаври про заборону видання будь-яких книжок українською мовою.
Та це був тільки початок.
По-справжньому жахливі часи настали для Української Православної Церкви тоді, коли Петро І скасував патріархат і запровадив Синод, повністю підкоривши церкву державі. Відтоді Київська митрополія вже не могла проводити крайових соборів – їхню функцію привласнили уряд і Синод.
Кожна православна церква має власні місяцеслови – календарі, що містять перелік святих старшої Візантійської церкви та своїх святих (а втім вшановування святих інших церков є необов’язковим) . Синод заборонив українські місяцеслови, нав’язавши російські, в тому числі з виголошенням анафеми Мазепі і проголошенням слави щодо перемоги в Полтавській битві государя Петра І. А через 10 літ після Полтавської битви за наказом того самого царя-антихриста, лаштувача “всешутейних і всепьянейших соборов” Петра І, було спалено бібліотеку Києво-Печерської лаври.
В церковному й освітньому житті України Синод продовжив русифікаційну політику, започатковану патріархами:
– 1769 р. заборонено друкувати й використовувати в навчанні український буквар;
– 1801 р. заборонено будувати храми без ознак візантійсько-російського архітектурного стилю;
– 1876 р. за наказом Київського митрополита С. Миславського в церквах заборонено проповідувати українською мовою та наказано, щоб у школах молитви читали “голосом свойственнымъ российскому наречию”.
Заборона українського букваря для дітей стала одним з тих факторів, що спричинили занепад освіти в Україні, перетворивши її з землі із майже стовідсотковою писемністю (як описував її у XVII ст. Павло Алеппський) на країну із майже суцільною неграмотністю (XІXст.).
Внаслідок насадження “уніфікованої церковної архітектури” загинув такий розповсюджений в Україні стиль як козацьке бароко, а його здобутки храми та ікони знищені як “неканонічні”. Якщо московитам не вдавалося відразу відбудувати церкву в російсько-синодальному стилі, то вони обмежувалися заміною церковних куполів. Замість українських “маківок” росіяни ставили купола у формі ромійських “луковіц”. Барокові ікони поступово замінювалися російською псевдовізантією.
Негативну роль зіграло співробітництво РПЦ з радянським режимом, і КДБ. Більшовики спочатку заборонили православну церкву, але у 1942 році сталін видав новий “томос”, яким відновив діяльність РПЦ. Практично всі єпископи були співробітниками МГБ, КГБ.
(С)за матеріалами Івана Огієнко, Олексія Шевчука
peredplata
