Народився Петро Болбочан 135 років тому в с. Гіджеу Хотинського повіту Бессарабської губернії — нині с. Ярівка Хотинського р-ну Чернівецької обл. Тоді Бессарабія входила до складу Російської імперії. А через якихось 50 кілометрів територія Північної Буковини належала іншій імперії, Австро-Угорській. Через 31 рік ці дві імперії розпочнуть Першу світову війну.

Провчившись два роки в Кишинівській духовній семінарії (батько Петра Федір був священиком), Петро залишив Божу обитель і 6 серпня 1905 року поступив в Чугуївське піхотне юнкерське училище.

У 1909 році, завершивши навчання, підпоручник (молодший лейтенант) Болбочан служив у 38-му Тобольському піхотному полку ім. генерала Милорадовича. Молодий офіцер показав себе здібним військовим: виконував обов’язки завідувача мобілізаційної частини, керував школою прапорщиків, був командиром розвідників, кулеметного підрозділу, полковим ад’ютантом.

На початку Першої світової війни П. Болбочан як полковий ад’ютант займався формуванням двох запасних полків та маршових рот. Протягом 1915—1916 років командував 1-ю, 2-ю та 5-ю ротами, взяв участь у 37 бойових операціях, був поранений і контужений, за героїзм і відвагу отримав ордени Святого Станіслава і Святої Анни 2-го і 3-го ступенів.

Наприкінці служби в російській армії Болбочан командував запасним полком, і його перевели в ранг підполковника російської армії.

Український Бісмарк

Перша світова війна, лютневий і жовтневий перевороти. Усюди гасла про демократію, мир, братерство. З’явився шанс розірвати пута столітньої неволі, створити Українську державу.

Але як бути без армії, коли тебе з усіх боків оточують вороги?

Після революції 1917 року і падіння самодержавства на всій території колишньої імперії почали стихійно формуватися українські військові частини і Вільне козацтво. Масова українізація армії стала складовою українського національно-визвольного руху. Долучився до цієї справи і Петро Болбочан. Він визначив для себе стратегічну мету: об’єднати всі українські землі (від Сяну до Дону) в єдину незалежну унітарну соборну Україну, здобути Крим і Чорноморський флот, мати вихід до Чорного моря. Активно почав цю мету реалізовувати.

4 листопада 1917 року П. Болбочан сформував 1-й Український республіканський полк у складі 5000 вояків при 5-му армійському корпусі. 22 листопада його призначили командиром республіканців. Болбочан мав намір українізувати весь 5-й армійський корпус, який дислокувався у Проскурові (Хмельницькому), але це зробити йому не вдалося. Республіканський полк потрапив у халепу. Підбурені більшовицьким солдатським комітетом, вороже налаштовані проти українців російські офіцери і солдати обеззброїли Республіканський полк, а казарми підірвали. Багато козацького цвіту тоді полягло.

З уцілілим загоном П. Болбочан аж у січні 1918 року прибув у Київ, до якого вже наближалася більшовицька орда Муравйова. Маючи у розпорядженні старшин, які бажали служити Україні, й інших офіцерів колишньої російської армії, які вважали себе українцями, Болбочан звернувся до лідерів Центральної Ради із проханням сформувати офіцерський загін для захисту столиці. Але «соціалісти-пацифісти», які під час війни не мали наміру створювати боєздатне українське козацьке військо, побоялися такого розвитку подій. Саме у воєначальниках, військових професіоналах, українській старшині, які готові були взяти на себе відповідальність захистити і визволити від більшовиків Україну, яких любило українське військо, «кабінетні партійники», тодішня «верховна українська влада» вбачали для себе смертельну небезпеку. Вони першими розгледіли в Петрові Болбочанові реального кандидата на командувача української боєздатної регулярної армії, а в разі перемог — і гетьмана України. Він міг стати новим Богданом Хмельницьким — засновником сучасної Української держави.

Але цим мріям не судилося здійснитися.

Не дочекавшись дозволу керівників Центральної Ради, П. Болбочан сформував у Києві курінь 1-го Республіканського полку. До складу підрозділу увійшли добровольці: гімназисти, студенти, інтелігенція, свідомі українські старшини. Із цим загоном 500 осіб він придушив більшовицьке повстання в січні 1918 року на заводі «Арсенал». Заколотники склали збою, але під ураганним обстрілом далекобійних гармат Муравйова республіканці відступили. Своїм відступом вони врятували Київ від масових руйнувань.

Відступ у нікуди

«У ніч проти 9 лютого (з 26 на 27 січня за ст. ст.) «вожді» Центральної Ради тікають з Києва. Про «евакуацію» знало лише вузьке коло керівників, їхніх родичів і знайомих. Про свою втечу Михайло Грушевський не повідомив ні штаб оборони Києва на чолі з генералом Василем Кирієм, ні військове міністерство, ні штаб Військового козацтва, які продовжували боротьбу. Навіть не всі міністри та члени Центральної Ради знали, що «капітани українського корабля» Грушевський і Винниченко тікають першими», — з болем описує ті події 100-річної давності Борис Монкевич, сотник Війська Запорозького.

Сумне то було видовище. Зі Святошина під загравою палаючого Києва на захід Житомирським шляхом повільно рухалися вцілілі частини українського війська. Без обозів і харчів, набоїв ішли українські патріоти понуривши голови у невідомість і безнадію. Але з ними була людина, яка розвіювала цей гнітючий настрій і песимізм. Це був Петро Болбочан.

Кістяк майбутньої української армії

Деморалізовані, знесилені війська зібралися на ночівлю у містечку Гнатівці між Білогородкою і Гореничами. Тут на нараді старшин ухвалили спільне рішення відпустити додому панікерів, усіх тих, хто не хоче продовжувати боротьбу за незалежну Україну, а залишити тільки добровольців, яких слід зібрати під єдине командування в Окремий запорозький загін. Очолив його генерал-майор російської армії Костянтин Прісовський. Болбочан виконував обов’язки помічника командувача загону.

Деякі «отамани» запротестували, мовляв, як це ліквідувати наші славні полки: в Георгіївському полку — 8 душ, у Полуботківському — 5, у Наливайківському — 21, у полку Сагайдачного — 6, богданівців — 120, дорошенківців — 80. Ядром українського війська був загін Болбочана, який налічував 1500 вояків: Республіканська сотня — 400 багнетів, Волонтерська — 350, Наливайківська — 450, Богунівська — 300. Це був найбільш дисциплінований та професійно підготовлений військовий підрозділ.

Артилерія і кіннота було виокремлено в підрозділи. Усього у Гнатівці зібралося понад 3000 осіб.

Після дебатів рішення ради старшин виконали всі командири вцілілого українського війська, крім Симона Петлюри. Він відокремився від Запорозького загону з п’ятьмастами добре обстріляних бійців Гайдамацького коша Слобідської України. До гайдамаків приєдналися і вільні козаки отамана Коваленка.

На думку деяких дослідників українського військового руху, саме після гнатівської наради «розпочинається суто персональна недовіра (Петлюри) до запорожців та особисте вороже ставлення до Болбочана».

На нараді ухвалили й інше доленосне рішення: військо — аполітичне, а всяким комітетам і комісарам, які «дезорганізовували і розвалювали до цього армію, не повинно в ній бути місця».

Цим рішенням старшини Запорозького загону продемонстрували своє небажання мати на чолі війська малокваліфікованих, а часом і загалом цивільних людей із партійними квитками.

Протистояння революційній демагогії у військових частинах, відверте неприйняття партизанщини, жорстка дисципліна та чітка організація були основними критеріями новоствореного підрозділу. Врешті-решт Окремий запорозький загін став мобільною боєздатною частиною із залізною дисципліною.

Війська розташувалися у Коростені, Центральна Рада — у Володимирі-Волинському.

У Коростені люди більше співчували більшовикам, тому українські вояки змушені були розміститися у холодних вагонах, а потім у бараках.

Перші перемоги

Згодом у Сарнах 2-й Запорозький курінь Петра Болбочана обеззброїв війська 2-ї Фінської дивізії, особовий склад запакував у вагони і відправив у совдепію.

У Сарнах П. Болбочан отримав наказ відновити українську владу в Житомирі. Водночас уряд призначив його губерніальним військовим комендантом Волині. Такий собі хід конем: відсторонення здібного полководця від армії. Болбочан наказ уряду виконав, червону нечисть із Житомира прогнав й оголосив мобілізацію старшин і підстаршин.

І тут в уряду, який вигнали з Києва більшовики і який повернувся з німецьким обозом, почалась істерика. Яка мобілізація? Це ж створення регулярної армії! Армії, якою керують царські генерали й офіцери, на яку не впливають комісари-невігласи від керівної урядової партії. Навіщо демократичній Українській Народній Республіці регулярна армія? Так і з совєцькою Росією почнемо воювати. А там наші слов’янські брати, російські робітники і селяни. Хіба вони нам вороги?!

Ще й які вороги.

Керівництво Центральної Ради було засліплене гучними гаслами про світову соціалістичну революцію. Наївно сподівалося, що помиряться з більшовиками, бо злагода і братерство всіх народів — це ж основний їхній постулат.

«Письменники і поети при владі» недалекоглядно вірили в єдиний революційний фронт із російською демократією. Тому й заперечували проти народження українського війська. Вони не бажали створювати армію.

Найбільш послідовно цю деструктивну і, як згодом з’ясувалося, згубну ідею бстоював лідер Української соціал-демократичної партії Володимир Винниченко.

«Не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а знищення всяких постійних армій. Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати — українського мілітаризму не було і не повинно бути й далі», — зазначав він.

Натомість ідеолог більшовицького мілітаризму Лев Троцький-Берштейн вважав інакше: «Усіх українців винищити і заселити москвинами».

І нищили більшовики українців своїми бандитськими ордами.

Попри ремствування уряду, мобілізація відбулась успішно. 2-й Запорозький курінь Болбочана поповнився особовим складом. Створилися загони самооборони для охорони Житомирського повіту і міста. Болбочан як військовий комендант навів лад у краї, населення повернулося до спокійного мирного життя.

Український науковець В. Верига зазначав, що «це був перший комендант від початку революції, котрий замість лозунгів почав творити лад і порядок».

Кадрова партійна сліпота

Такі успіхи Болбочана занепокоїли «синів нації»: ще гетьмана на багнетах приведуть, а нам куди діватися? І військове міністерство наказало Болбочану здати курінь (тоді це був окремий підрозділ з 1000 вояків з артилерією і кіннотою) прапорщикові Мацюкові, а самому залишатися губернським комендантом. Дарма що Мацюк у військових справах профан, зате «справжній демократ», до того ж партійний. Керівники ЦР довіряли лише членам урядової партії. А безпартійні та ще й колишні генерали й офіцери царської армії — це ж «контрреволюційна і шовіністична наволоч». Як із таких ненадійних елементів народну армію створювати?! Вони ж не підкоряються партійній дисципліні, нехтують ідеями соціалістів-революціонерів і соціалістів-демократів.

Кадрові експерименти з призначенням Мацюка призвели до величезних втрат. У першому ж бою під Бердичевом своїм бездарним командуванням цей горе-прапорщик завів курінь у смертельну пастку. Сам сів в ешелон і накивав п’ятами в Житомир, а запорожців залишив гинути під шаленим обстрілом ворожої артилерії.

У цьому бою героїзм виявила батарея сотника Савінського. Відвага козаків та їхнього сотника, який загинув смертю хоробрих, врятувала курінь від остаточного розгрому.

Курінь втратив багато кулеметів, батарею, чимало поранених козаків потрапило в полон.

Почувши про розгром свого куреня, П. Болбочан самовільно залишив посаду губернського коменданта і поспіхом повернувся до побратимів по зброї. Відкинувши більшовиків від Житомира, командир вступив у бій з величезними силами ворога. Основними силами совітів були балтійські матроси, відомі особливою жорстокістю. Кілька разів ворожа кіннота брала курінь у лещата, але кулеметний вогонь відкидав ворога.

Згодом курінь перейшов у контрнаступ, захопив бронепоїзд, відбив батарею, залишену через втечу Мацюка.

Біля неї болбочанівці знайшли закатовані тіла сотника Савінського і його козаків. У сотника обрізали пальці на руках, з рук і тіла здерли шкіру, зняли скальп.

Понівечені тіла цих героїв згодом поховали на Аскольдовій могилі.

На українську столицю

Визволивши Бердичів і поповнивши курінь зброєю із захопленого обозу, що залишився від Південно-Західного фронту, Болбочан почав готуватися до наступу на Київ через Козятин і Фастів. Розвідка йому доповіла, що більшовики вивозять багато майна з Поділля й Одеси через Жмеринку на Київ. Станції Козятин і Фастів захаращені сотнями ешелонів. Болбочан хотів негайно скористатися нагодою і захопити ці стратегічно важливі вузлові станції з величезними трофеями.

Наступного дня після визволення Бердичева Болбочан отримав наказ від уряду наступати на Київ, але не через Козятин і Фастів, як він пропонував, а через Коростень.

Після укладання Берестейського миру німецькі й австрійські війська на заклик Центральної Ради прийшли в Україну, щоб допомогти молодій республіці визволитися від більшовицької окупації. Через Козятин і Фастів наступали німці й австрійці, а Болбочан рушив на Коростень.

Опівночі 2 березня 1918 року Петро Болбочан, випередивши німецькі війська, зайняв Святошин, а о 4-й ранку разом з розвідниками на броньовику в’їхав в Київ. За ним о 10-й годині ранку з величезним жовто-блакитним прапором увійшли запорожці.

Під час вступу в Київ Запорозький загін налічував майже 5000 вояків. На той час інших регулярних українських частин, крім полку гайдамаків, не було.

Запорожці повернулися тією самою дорогою, якою місяць тому в розпачі й безнадії залишали українську столицю. Їх тоді вивів і назад привів Петро Болбочан.

Полководець великого формату

У Києві військове міністерство дало згоду створити Окрему запорозьку дивізію. З великими потугами командиром дивізії призначили генерала грузина Зураба Натієва. П. Болбочан став його помічником з обов’язками командира 2-го Запорозького полку (так тепер перейменували його курінь).

На жаль, уроки поразок нічого не навчили керівництво Центральної Ради. Воно, як і раніше, скептично ставилося до створення української армії, демонструвало своє негативне ставлення до вищого офіцерства колишньої російської армії, впроваджувало руйнівні для збройних сил перетворення і не перешкоджало демагогічній ліворадикальній пропаганді у війську.

З першими березневими днями Окрема запорозька дивізія без Гайдамацького полку, який залишився при уряді, отримала наказ визволити від більшовиків Полтаву і Харків.

Усі піші, кінні й гарматні частини підпорядковувалися Болбочану. Під його командуванням тоді було 2600 багнетів, 80 шабель, 10 кулеметів, 80% особового складу — кадрові офіцери. Технічні й інтендантні частини, які йшли позаду бойових підрозділів, підпорядковувалися Натієву. Болбочан керував усіма бойовими операціями, а Натієв створював і призначав на визволених територіях українські адміністративні органи, підтримував зв’язки з урядом і німецьким командуванням.

Запорожці одягнулися в нові мундири бельгійського зразка. На кашкетах була кокарда з національною символікою. Старшинські відзнаки були на комірах, посаду можна було визначити за вузлами на лівому рукаві: у старшин — золотим позументом, у козаків — синім сукном.

Навесні 1918 року українська армія за підтримки німців продовжувала переможний наступ. У березні запорожці визволили від більшовиків Гребінку, Лубни, Ромодан, Полтаву, а 6 квітня болбочанівців зустрів Харків.

9 квітня 1918 року Запорозьку дивізію розгорнули в Запорозький корпус. Командиром 1-ї Запорозької дивізії призначили Болбочана, під його командуванням залишився і його улюблений 2-й Запорозький полк. Він тоді налічував майже 6000 осіб, у кожному курені було по 16 сотень.

Із сформованого корпусу виокремилася група, яку зобов’язали виконати усний таємний наказ уряду: випередити німецькі війська, визволити Кримський півострів від більшовиків, захопити Севастополь і Чорноморський флот.

Командувати цією групою доручили Болбочану. Блискавична військова операція, проведена ним на Сиваші, вирішила не тільки майбутнє Кримської кампанії, а й уберегла Запорозьку дивізію від значних людських жертв, а згодом від знищення. Дивізія фактично потрапила під загрозу ліквідації німецькими військами. Але це вже інша історія — історія забутої перемоги.

Замахи на життя полковника

Більшовики так боялися Болбочана, що за «цього грізного противника радянської влади» червоні комісари обіцяли (живого чи мертвого) 50 000 червонців.

Задля ліквідації Болбочана неодноразово засилали більшовицьких шпигунів. Це були бандити-вбивці, перед якими ставили завдання за будь-яких обставин знищити командира. Було здійснено два замахи на життя полковника. На щастя, Болбочан не постраждав.

Це дуже дратувало більшовиків і не тільки їх. Офіцери Добровольчої армії, а з ними й більшовики, заочно винесли українському полковникві смертний вирок.

У спогадах про П. Болбочана Б. Монкевич писав: «Йому вірили всі надзвичайно, бо знали, що він сам є зразком чесноти і порядку. В житті був дуже скромний, без тіні манії величі. Запорожці щиро любили його, були віддані йому й готові виконати кожне його бажання.

Ніколи не підвищував голосу, нікого не гудив і не робив привселюдно догани, як це роблять більшість стройових начальників. Вистачало одного погляду Болбочана, щоб людина розуміла, чого він бажає і чи задоволений він, чи ні».

Військовий діяч В. Євтимович писав, що Болбочан «належав до тих природжених вояків-митців, чи, як їх на старому Запоріжжі називали «характерниками», які вміють підбивати насамперед серця підлеглих їм вояків — уміють прив’язати їх до власної особи, а цим і до справи, якій самі служать».

Два арешти і смертний вирок

У грудні 1918 року УНР з усіх боків була охоплена кільцем фронтів: на Лівобережжі наступали більшовики, в Галичині — поляки, на Бессарабію і Північну Буковину зазіхали румуни, а з південного сходу насувалася армада Добровольчої армії Денікіна.

У цей час П. Болбочан командував Лівобережним фронтом, який простягнувся на 600 кілометрів. Сюди входили Запорозький корпус, корпус Січових Стрільців та інші підрозділи — всього майже 30 тисяч багнетів, 55 гармат і 2000 шабель.

10 січня 1919 року Болбочан дав оцінку боєздатності більшовицької армії: «Це військо воює з ідеєю українства» і має на меті «знищити все те, що підтримує Україну».

Голова Директорії Володимир Винниченко на застереження Болбочана відповів: «Ви нічого не знаєте, то зовсім не більшовицька армія, а місцеві банди; у нас з більшовиками умовлено, що вони воювати з нами не будуть, і я в цьому певний».

Болбочан щоденно надсилав телеграфом Петлюрі номери військових частин та прізвища командирів Червоної армії, а «Головний отаман вірить, що послана в Москву делегація швидко замириться з більшовиками і зовсім не вірить в донесення полковника УНР про кількість й активність більшовицького війська на фронті».

П. Болбочану доводилося боротися і з «хатніми ворогами», зокрема з Н. Махном, проти якого спрямував 1-й Республіканський полк ім. Б. Хмельницького. У той час у болбочанівських полках було по 400, а в деяких і по 200 вояків. Усі вони були дуже стомлені щоденними кровопролитними боями і потребували відпочинку. Жодної допомоги офіційний Київ на фронт не надсилав.

«Мої частини можуть вмерти, як і умирають, але я цього не допускаю, бо толку з цього не буде», — наголошував полковник у доповіді Директорії й про намір залишити Полтаву.

Командувач Лівобережним фронтом повідомив керівництво Директорії, що відводить Запорозький корпус в резерв у Кременчук, «бо він є не здатний до бою і треба не менш як цілий місяць, аби корпус привести в бойову готовність».

У цей складний для армії час з 22 на 23 січня 1919 року сотник О. Волох, який командував Богданівським полком, самовільно заарештував П. Болбочана.

Пізніше сотник І. Барило у спогадах писав, «що значковий О. Волох мав наказ від Головного отамана Петлюри заарештувати Болбочана зі штабом і на місці розстріляти».

Заарештованих повезли до Києва. Болбочану нічого не заважало втекти зі своїми прибічниками, але він «категорично не бажав проливати невинну кров», тому весь час наголошував, «що це якесь непорозуміння і провокація» і лише «суд здійснить правове доходження, висвітлить усе».

Це підтверджує, що полковник шукав правди в Головного отамана Петлюри і Директорії. Болбочан залишався вірним національній справі, лояльним до республіканського керівництва.

«Тепер усю провину складають на Болбочана, навіть обвинувачують його у зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги або старшинської зависті, бо Болбочан придбав собі славу невтомного борця з більшовиками, з якими він безперервно воював цілий рік і в подяку за це (а може, якраз за це) тепер і арештували його», — писав 24 січня 1919 року в щоденнику Є. Чикаленко.

Хоч доказів та висунутих звинувачень не було, з П. Болбочаном не зустрівся жоден лідер УНР, ніхто із членів Директорії чи керівників політичних партій, не кажучи про військових із Генерального штабу. Протягом усього часу перебування в Києві полковник так і не отримав жодного офіційного роз’яснення щодо причини свого арешту.

П. Болбочан написав два відкриті листи Головному отаману, членам Директорії, прем’єр-міністрові, начальникові Генерального штабу, лідерам партій, в яких зокрема йдеться: «За що я арештований? Я прохаю відповіді. Може, за те, що 16 місяців активно борюся за права самостійної України? Може, за те, що зумів збудувати міцну військову частину і зумів її оборонити як (від) безталанного міністерства Голубовича, так і від лихого і зрадницького режиму гетьманського…

Може, за те, що по першому заклику Директорії я енергійно піднявся на повстання і своїми діями рішив судьбу на всій Україні. Може, за мої гучні побіди».

Далі полковник писав про армію: «Що Ви всі робили… Може, скажете організували в тилу армію… Ні, Ви не тільки самі не організували армії, а руйнували армію, руйнували дисципліну, мало того, старалися паралізувати організацію своїх частин».

Про долю України Болбочан висловився так: «Скажіть-но прошу Вас щиро, чи задавалися Ви думкою, що Україна пропадає і що треба щось зробити, аби спасти її. Бідна Україна! Ми боремося з большевиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а уряд український іде назустріч большевизму і большевикам. Ви не хочете уявити, що це для України кошмар».

У відчаї Петро Болбочан писав: «Я маю право на негайну свободу, я маю право на виїзд з України — я заслужив сього, бо я ні в чім не винуватий, а навпаки — Ви всі винуваті, бо Ви не можете розбиратись у самих простих життьових питаннях, а лізете в міністри, лізете в керівники Великої Держави, лізете в законодавці замість того, аби Вам бути самими звичайними урядовцями та писцями».

Історія довела, що критика Болбочаном уряду й лідерів соціалістичних партій, їхня спроба загравати з більшовиками, орієнтація на місцевих отаманів, низький рівень кваліфікації багатьох урядовців, загальний безлад у країні через недосконалий і слабкий державний апарат врешті-решт призвели до втрати Української держави.

Три місяці Петро Болбочан жив під домашнім арештом у Станіславові (Івано-Франківську) без права покидати Галичину. У цей час він вважав, що суду над ним не хоче сама Директорія, бо боїться, що «випливе маса скандалів», зокрема стосовно грошей, вилучених під час обшуку, «частинно розкрадених», а також що він під час суду може «виявити злочинну недбалість» проводу УНР, а головне — «неуцтво й нерозуміння військових справ».

7 червня 1919 року державний інспектор Запорозької групи військ М. Гавришко призначив отамана Болбочана командиром Запорозької групи. Такі дії полковника, який хотів урятувати армію, змусити вояків битися за Україну, а не «за владу над нею українських соціалістів та московських попихачів», керівники УНР оцінили як намір вчинити антидержавний переворот шляхом повалення уряду.

Заарештований 9 червня 1919 року, Петро Болбочан чекав розгляду своєї справи у вагоні контррозвідки.

10 червня 1919-го було створено надзвичайний військовий суд, який цього самого дня ухвалив рішення: притягнути до відповідальності полковника П. Болбочана «за злочинне захоплення влади — посади командуючого Запорозькою групою».

Суд тривав сім годин і виніс вирок: кара на смерть.

11 червня 1919 року Головний отаман прибув на фронт. Він запевнив козаків, що «присуду і вироку над Болбочаном ніколи не буде затверджено, що йому не впаде жоден волос з голови». 

Великого українського патріота могли помилувати. Але Рада Міністрів відхилила пропозицію «звернутися до Головного отамана помилувати Болбочана». Пропозицію підтримав тільки міністр юстиції А. Лівицький, інші міністри проголосували за смертний вирок.

Але уряд есдека Б. Мартоса переклав усю відповідальність щодо справи Болбочана на Наказного гетьмана: «Рада Міністрів вважає справу Болбочана справою військовою».

Не хотів на себе брати відповідальності і Наказний гетьман О. Осецький, який 26 червня звернувся до Петлюри з листом: «Прохаю повідомити, чи не буде яких-небудь розпоряджень від п. Головного отамана по справі П. Болбочана, маючи на увазі два прохання Болбочана на ім’я Головного отамана, наслідки яких мені не відомі», — зазначено в листі.

Від Петлюри немає жодної відповіді.

«Наказую негайно виконати вирок суду по ділу Петра Болбочана від 10 червня 1919 року, маючи на увазі, що два прохання Болбочана до п. Головного отамана лишилися без відповіді», — таку резолюцію наклав Наказний отаман О. Осецький.

28 червня 1919 року о 22-й годині на станції Балин поблизу Кам’янця-Подільського судовий вирок було виконано. У Балині полковника два тижні катували. Крім тортур, його двічі виводили на розстріл, «виривали яму, й екзекуційна чота стріляла в нього сліпими набоями (без куль)», — згадував сотник М. Письменний.

Від таких катувань Болбочан втратив розум. Охорона, яка вела його на страту, розповідала, що його вбивали непритомним. Призначені для виконання вироку козаки особистої охорони Головного отамана двічі відмовлялися виконувати наказ, після чого полковника особисто застрелив начальник контррозвідки Дієвої армії УНР М. Чеботарів.

«Дорогі імена славного минулого бережемо не тільки в своїм зболенім серці, заховуємо в пам’яті.

Славної пам’яти полковник Болбочан трагічно загинув на своїй землі в маленькім містечку Балині на Поділлі. Та не в бою — впав від кулі брата-українця…

Не несли козаки на руках свого батька-отамана, не накрили червоною китайкою домовини, не гриміли гармати на прощання, навіть не дали лихі люди панотцеві відпровадити його на місце вічного спочинку. Поховали тихцем, щоб не зобачив народ і не спитався: за що?.. Ніхто не розриє могили, бо… її немає. А велика ганьба затерла всі сліди за собою», — йдеться у відозві Товариства запорожців імені полковника Болбочана, створеного в1960-ті роки у США.

Як нам, нинішнім українцям, без жалю і скорботи читати ці рядки й дивитися правді в очі?

Усього 35 років прожив П. Болбочан, історія його життя дуже повчальна, адже вона перегукується із сьогоденням. Як і 100 років тому, Україна воює з Росією, але не з більшовицькою, а з путінською. Після Революції гідності, як і в січні 1918 року, волонтери і добровольці рятують країну від агресії, формують добровольчі батальйони, гинуть в АТО.

Як і тоді ключовими територіями залишається Крим і Донбас, а іловайський котел дуже нагадує бій під Бердичевом, де недолуге керівництво мало не погубило добірне козацьке військо…

Історія повторюється. Не повторюються тільки героїзм і подвиги таких великих людей, як Петро Болбочан, героїв Небесної Сотні, усіх загиблих за незалежність України. Вони не пожаліли для нашого майбутнього свого життя. Пам’ятаймо про це!

У підготовці матеріалу було використано спогади сотника Армії УНР Бориса Монкевича з його книжки «Похід Болбочана на Крим», яку підготував до друку письменник і громадський діяч Роман Коваль.

Ярослав САДОВИЙ,
«Урядовий кур’єр»