Це сталося навесні. Травень був настільки спекотним, що я уявляв собі літо. Я люблю весну, але ця весна була для мене особливо важливою, оскільки я закінчував четвертий курс Чернівецького музичного училища по класу ударних інструментів. Чотири роки пролетіли непомітно.
Я вийшов з будівлі училища, після прослуховування. Отримавши черговий прочухан від свого викладача, я перебував в дещо пригніченому стані. У сквері біля училища я зустрів свого друга, піаніста Юру Холоменюка і ми вирішили відмітити цю справу розпиванням шипучки. «Вишивали» ми тоді по повній, в тому самому сквері, який сьогодні нарекли іменем Дня вишиванки.
Юра працював тоді в ресторані «Театральний» і запропонував мені декілька днів пограти з ним, оскільки їх барабанщик кудись поїхав, тим більше Юра тоді установив в ресторані свій великий концертний рояль Bösendorfer. А це була подія і для ресторану і для музикантів. Тим більше для студента музучилища пограти в ресторані було подвійним кайфом: пограти для публіки і трохи підзаробити. Я із задоволенням погодився.
Увечері ми зустрілися біля ресторану. В залі було мало відвідувачів. Зайняті були декілька столиків. Великий концертний рояль займав майже всю сцену. Ми розпочали щось грати. За столиком неподалік сиділи двоє: обличчям до нас якийсь рудоволосий чоловік в жовтій сорочці, перетягнутій червоними підтяжками з написом “The vodka” і навпроти нього лисий сивобородий чоловік в чорному шкіряному піджаку. Ми пограли трохи, і вже було зібралися на перекур, як раптом Юрко звернув увагу на рудого чоловіка. – Дивись, це грузинський кіноактор, я його бачив в короткометражних фільмах, – випалив Юрко. Я став заперечувати: – Звідки тут в Чернівцях взятися грузинському акторові? – Ти напевно перебрав крихту? – відповів я. Але Юрко стояв на своєму, стверджуючи, що за столиком сидить грузинський кіноактор. Наша суперечка розгорілася не на жарт. У результаті ми поспорили на пляшку горілки і я підійшов до чоловіка в чорному піджаку, який сидів спиною до нас.
– Перепрошую, ми з моїм піаністом поспорили на рахунок вашого сусіда. Юрко стверджує, що це грузинський киноактер.- тихо, майже на вухо, запитав я сивобородого чоловіка.
– А на сколко паспорілі? – перепитав з явним південним акцентом чоловік в піджаку. І тут я зрозумів, що програв. Доведеться виставляти.
– Значит так, ти праспоріл, це дійсно грузинський кіноактор, а я кінорежисер Сергій Параджанов. Давай сваево друга за стол і пазави афіціанта”, – посміхаючись попросив Параджанов.
Режисер налив усім по чарці, сказав, що не в суперечках народжується істина, а в хорошій компанії.
Наше знайомство перейшло в захоплюючу бесіду. Ми навіть не помітили як просиділи за столом вже годину. Параджанов розповідав про свої пригоди на знімальних майданчиках, про те, що він зі своїм другом-кіноактором приїхав в Чернівці шукати локації для зйомок майбутньої картини.
Потім попросив нас пограти щось буковинське, оскільки дуже любить наш фольклор. Ми пограли, знову сіли за стіл і продовжили спілкування.
Я розповів Параджанову, що збираюся поступати до Київської консерваторії і що дуже хвилююся. Кінорежисер попросив дати йому аркуш паперу і ручку. Я не знайшов нічого окрім маленького аркуша зі свого блокнота, який протягнув Параджанову. Він майстерно намалював свій профіль, не відриваючи руки. Над головою – німб з колючого дроту. Намазав великий палець пастою кулькової ручки і поставив в кутку відбиток. Підписав: “Іван, будь добрий, допоможи цій людині, С. Параджанов”. Протягнув мені листок і сказав: – Будеш в Києві, заїдеш на кіностудію ім. О.Довженко, знайдеш там Івана Миколайчука, віддаси йому цю записку і ти поступиш в консерваторію, не пережівай.
Гості вже зібрались розходитись і Параджанов сказав мені: – Я хачу дат тэбэ савэт. Будь подалі від натовпу і читай іноземну літературу! Я запам’ятав ці слова і цю незабутню зустріч на все життя, тільки от ту записку, яка сьогодні була б цінним раритетом, я десь посіяв, тому не зміг скористатися милістю метра кіно.
А в Київську консерваторію тоді я все ж таки поступив. Не знаю, чи є на світі магія? Напевно що є.
peredplata
