Історично так сталося, що я за освітою не журналіст, а політолог. Відтак весь досвід і знання отримував без теорії. Тож для написання статті треба було пройтись історією української журналістики. Матеріал може бути корисним для всіх, хто, як і я, за освітою не журналіст.
Аби стаття не перетворилася на переказ Вікіпедії, пропоную торкнутися декількох найцікавіших сторінок розвитку журналістики:
- перше періодичне видання в Україні та перше україномовне видання;
- внесок Харкова у розвиток журналістики;
- повстанська журналістика;
- журналістика в радянську епоху та в еміграції;
- сучасні тенденції в українській журналістиці.
Перше періодичне видання: історія починається зі Львова
Першим кроком української друкованої журналістики стала газета Gazette de Leopol, її перший номер вийшов 15 січня 1776 року. Видавалось видання французькою. За рік вийшло 52 випуски. Зразок газети зберігся до наших днів, його можна побачити на власні очі в Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка.
Будинок, в якому друкували першу газету на теренах сучасної України, існує й нині. На перехресті вулиці Ставропігійської,11 та вулиці Федорова стоїть непримітна триповерхова будівля, в якій і друкували Gazette de Leopol.
Засновником газети був шевальє Оссуді, ймовірно, він належав до шляхетного львівського гуртка. У першому номері замість «ліду», в якому передається суть статті чи є якесь звернення до читача, автори газети вказали своє завдання:
- подавати корисні для громадян оголошення щодо пошуку роботи, про цікаві події чи винаходи;
- інформувати про незвичайні події в родинах заможних людей;
- інформувати про політичні новини в країнах Європи.
За весь час існування газети про Львів там згадали лише 12 разів, тобто трохи більше, ніж в кожному четвертому номері. Gazette de Leopol проіснувала недовго: за даними дослідників, газету випускали один рік.
Від 1776 року пройде майже сто років, перш ніж світ побачить перше україномовне видання. Ним стала газета «Зоря Галицка», перший номер якої вийшов у травні 1848 року. Вже у першому примірнику було проголошено, що українці в складі Австрійської імперії є частиною великого українського народу.
Якщо подивитись на засновників, стає зрозуміло, чому так. Адже «Зоря Галицка» була друкованим органом Головної Руської Ради — першої української політичної організації в Галичині. Першим редактором був Антоній Павенцький — журналіст, політик, громадський діяч.
«Ми русини галіцкіи належимо до великого руского народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю галицку замешкує», — йшлося у першому числі газети.
За десять років «Зоря Галицка» кілька разів змінювала спрямування та характер від проукраїнського до «москвофільського». Газета згуртувала навколо себе політиків і видатних діячів культури на теренах Австрійської імперії.
Період «москвофільства» був у період 1852-1854 років, коли редакторами були Іван Гушалевич, Богдан Дідицький та Северин Шехович. Останній навіть почав друкувати газету «язичієм» — це штучно створена книжна мова, яка була типовою для Галичини, аби не дати розвиватись українській мові. Її використовували прихильники єдності з росією. «Язичіє» проіснувало до 1893 року, а згодом його переформатували у літературну російську мову.
Харківський вклад у розвиток журналістики
У світі всі дороги ведуть у Рим, а в Харкові всі дороги ведуть до ХНУ імені Каразіна (жарт). 17 листопада 1804 року у Харкові за ініціативою Василя Каразіна створили один із перших на території України Імператорський Харківський університет. Навчальний заклад заснував газету «Харьковский еженедельник» у 1812 році, а ще через чотири роки — журнал «Украинский вестник».
Випуск «Харьковского еженедельника», Вікіпедія
Обидва видання друкували російською мовою. Останній певний час виходив за редакцією прозаїка і драматурга Григорія Квітки-Основ’яненка.
Університет сприяв розвиткові української культури в Харкові. «Харьковский еженедельник» друкували з 4 травня 1812 року професори університету Ланг і Нельдехен, німці за походженням. Усього вийшло 12 номерів по 600 примірників кожен. Передплата коштувала 10 карбованців на рік. У газеті переважно були поради щодо господарського життя та новини про технологічні розробки: наприклад, про новий спосіб полірування сталі та скла.
В «Украинском вестнике» виходили твори Петра Гулака-Артемовського «Пан та собака», статті про філософа Григорія Сковороду, матеріали з історії України. Випускати журнал перестали на вимогу міністерства освіти московії.
Після закриття у 1824 році почав виходити «Украинский журнал», який теж видавався Харківським університетом. Він друкувався у 1824–1825 роках, містив статті з української історії, про українську мову та народну творчість. У виданні вийшла перша спроба аналізу української поезії, праць Григорія Сковороди та Івана Котляревського. Автором статті «Некоторые замечания касательно истории и характера малороссийской поэзии» був Іван Кульжинський. Згодом керівництво університету закрило журнал.
Визвольні змагання: якою була журналістика УНР та УПА
Негативно вплинуло на постійний сталий розвиток журналістики відсутність у ті часи в українського народу власної держави. А відтак і мову не один раз намагалися заборонити. Зокрема в російській імперії валуєвський циркуляр 1863 року повністю ліквідував україномовні видання. Потім був емський акт, який забороняв привозити українські видання з-за кордону та друкувати українською літературні, наукові та інші твори на території росії.
Одна з причин заборони видань було те, що часто в них розміщувалися проукраїнські статті про історію, народ, його традиції та мову. Це все дуже дратувало імперії.
На заході України, тим не менш, продовжувала розвиватися журналістика. Виходили політичні журнали, газети, щотижневі видання й інша друкована преса. У 1890-х роках були сформовані партії з власними часописами. Значний вплив на розвиток журналістики мав Михайло Драгоманов, який активно виступав проти москвофільства на західних українських землях.
1 серпня 1914 року почалася Перша світова війна. Українські землі були розділені між кількома імперіями. Українцям не позаздриш, до того ж російська імперія 3 січня 1915 року знову поновила дію емського указу.
А далі відбувся один із визначних етапів становлення України та українців: Визвольні змагання. 17 березня 1917 року після Лютневої революції було створено Центральну Раду, яка взяла на себе державну владу. Деякі експерти називають 1917-й «медовим роком» через розвиток української журналістики. За рік кількість українських видань зросла до 106, а ще за рік їхня кількість сягнула вже 212.
Вирізка з першоджерела про кількість видань в УНР
У перші ж дні існування Центральної Ради формується пресбюро, яке збирало та друкувало інформацію про публічні рішення, декрети, відозви та інші прояви українського політичного життя.
19 березня 1917 року утворюється «Вісти з Української Центральної Ради». 26 березня засновано Українське державне телеграфне агентство, яке з травня до листопада 1918 року очолював Дмитро Донцов.
Державі було важливо доносити до народу інформацію про діяльність влади, а також популяризувати українську справу за кордоном. Існувала й конкуренція між умовним проукраїнським та проросійським блоком ЗМІ. Зокрема редакція «Нової Ради» конкурувала з газетами «Киевлянин» і «Киевская мысль».
Вікіпедія. Приклад газети «Нова Рада»
«Червоні» завозили з-за кордону на українську територію газети з комуністичною пропагандою. Навіть за їхніми назвами було зрозуміло, що видання сповідували проросійські ідеї.
«Робітнича Газета» під редакцією Володимира Винниченка представляла інтереси Української соціал-демократичної робітничої партії. «Нова Рада» представляла партію соціалістів-федералістів. Українська партія соціалістів-революціонерів — часопис «Боротьба». А справжнім бестселером був тижневик «Народна воля» від Центральної Ради. У період 1917–1920 року газета мала тираж до 200 тисяч.
На українському медіаполі, крім більшовиків, грали й меншовики з російськомовними газетами «Социал-демократ», «Возрождение», «Наш Юг» тощо. Часто вони сповідували антиукраїнські ідеї.
Окремою сторінкою в історії української преси є мілітарна журналістика. Часі тоді були буремні, і видання відповідали духу епохи, пропагуючи українську національну ідею. Вагому роль у формуванні свідомості відіграли «Січові Стрільці», які в часи Першої світової були частиною австрійської армії, а згодом стали основою українського війська.
Складно охопити одразу всі важливі етапи становлення журналістики під час визвольних змагань, проте неможливо пройти повз ідеології. Як йдеться у навчальному посібнику «Українська військова журналістика» О. Познякова, альфою та омегою української ідеї були незалежність і соборність. Тож військова періодика формувала ідеологію війська. Стратегічно це допомагало формувати інститут Збройних сил і державність.
Організації «Пласт» і «Січ» швидко переросли у військовий вишкіл під керуванням «Українського Січового Союзу». Були створені осередки «Січові стрільці I», «Січові стрільці II» та «Січові стрільці III». І вже на кошти «пластунів» заснували часопис «Шляхи», а згодом — журнал «Відгуки».
Хоча хронологічно «Пласт» і «Січ» з’явилися раніше за УНР, а саме у 1911 та 1900 роках відповідно, їхні часописи були суттєвою частиною військової журналістики. Вони спричинили швидке об’єднання патріотів довкола Центральної Ради під час її створення.
Українська журналістики в екзилі та під совєтами
Історію української журналістики неможливо уявити без радіомовлення. День працівника радіо, телебачення та зв’язку в Україні відзначають 16 листопада, бо саме у той день у 1924 році в Харкові вийшло в ефір перше радіо. Мова йде про Українську радянську соціалістичну республіку зі столицею у Харкові.
Загалом розвиток радіо на території України відбувався вже під час совєцької окупації. Спочатку мовлення побудували в Харкові, згодом у Києві, а у 1927 до них приєдналась Одеса, Дніпро, Донецьк та низка інших міст. Радіо будували головним чином за релейною системою.
В ефірі переважала радянська пропаганда та агітація. Українською мовою програми виходили в обмеженій кількості. Згодом на радіо стали розповідати про літературу, з’явилися програми для дітей і молоді.
совєцький союз разом з окупацією приніс власні «стандарти журналістики», які акцентувалися на однобокому відображені партійних вказівок. З’явилася значна кількість видань із назвою «красный», «правда», «комсомол», «пролетарий», «рабочий».
Газета «Украинская правда»
Писати чесно в совєцькому союзі фактично дорівнювало самогубству. Оскільки частина українців виїхала за кордон, з’являється преса української еміграції. Одним із найвпливовіших журналів 1920–1940 років називають журнал «Тризуб» із редакцією в Парижі. Заснували тижневик за ініціативи Симона Петлюри у 1925 році. Першим головним редактором був В’ячеслав Прокопович.
«Тризуб» висвітлював політичні та культурні процеси в підрадянській Україні. Автори журналу інформували читачів про стан української справи на міжнародній арені. За час існування часопису його можна було передзамовити у Франції, Румунії, США, Канаді, Бельгії, Болгарії та Югославії. Журнал називають неофіційним органом УНР. Серед спецкореспондентів був президент УНР в екзилі Микола Лівицький, який також керував Українським пресовим бюро.
Крім Європи, українські мігранти жили у США, Канаді, Австралії, Бразилії, Аргентині, де також випускали газети й часописи. Перші з них почали з’являтися ще до радянської окупації України, й вони мали такі назви: «Український хлібороб», «Канадійський ранок», «Українське слово», «Вільна думка», «Єдність», «Українець в Австралії». Основними темами для видань в екзилі була Україна, стан справ там і репресії совєтів.
У срср незалежній пресі довелося діяти підпільно. Журнал «Воля і Батьківщина» видавався у 1964–1966 роки силами нелегальної політичної організації «Український національний фронт» (УНФ). Вони діяли на теренах Івано-Франківської, Львівської та інших західних областях урср.
За два роки журнал «Воля і Батьківщина» встиг випустити 16 номерів. У них містилися передруки з видань Організації українських націоналістів, Української повстанської армії, Статут, Програма УНФ тощо. Організатором виступав дисидент Дмитро Квецко. Кінець існування видання та організації настав через арешт учасників. Дмитра Квецка засудили до 20 років ув’язнення та заслання.
Вважається, що «Воля і Батьківщина» є першим прикладом самодруку, бо діячі УНФ випускали журнал підпільно. Одна з ланок організації діяла навіть у Донецькій області. Шахтар Микола Качур розповсюджував нелегальну літературу, через що потрапив у поле зору кдб. Активіста арештували 8 липня 1966 року. А остаточно закрили УНФ у 1967 році.
Окремою сторінкою історії української журналістики є «Український вісник», який виходив у 1970–1972 роках. Видавцем і провідним ідеологом журналу був В’ячеслав Чорновіл. Метою видання було висвітлення фактів репресій, шовінізму, українофобії, подання об’єктивної інформації про порушення прав і свобод.
Цензура не дозволяла публічно говорити й писати про подібні факти. Відтак вийшло всього шість номерів журналу, друкувалися статті Василя Симоненка, Василя Стуса, Івана Дзюби, Івана Світличного. Публікації самодруку читалися в ефірах «Радіо Свободи».
«Український вісник» 7–10 випуски
Самодрук нелегально вивозили в США, Англію, Німеччину та Чехословаччину. Журнал був джерелом інформацію про життя українців за радянською залізною завісою.
У 1972 році Чорновола заарештували, але він встиг розпорядитися щодо припинення існування «Українського вісника». Разом з ув’язненням Чорновола завершилась і історія опору руху шістдесятників. Подія стала відомою під назвою «Генеральний погром»: тоді було затримано багатьох дисидентів.
Відновлення незалежності Української держави
Останні десять років існування совєцького союзу український національний рух, попри всі спроби влади репресувати активістів, лише набирав обертів. З’являлося все більше організацій, які ставили на меті незалежність України. Велася системна робота над статтями про історію України, про опір та національну свідомість.
З відновленням незалежності в Україні виникають нові та переформатовуються совєцькі журнали та газети. Не всі видання наважилися правдиво висвітлювати розпад срср і проголошення незалежності. Зокрема «Правда Украины», «Радянська Україна», «Робітнича газета» друкували брехливі заяви ЦК про «повну підтримку народом дій гкчп для порятунку союзу».
Українська державність відбулася, і почалася нова сторінка розвитку вітчизняної журналістики. Україна — молода демократія, мала перед собою значну кількість викликів. Треба було створювати державні органи, обирати президента, переводити армію під українську присягу.
Почали утворюватися державні та приватні видання, телеканали та радіостанції. З’являється «бульварна» преса: журнали «Бульвар», «Пан+Пані», «Лель» тощо. Виникають різноманітні періодичні видання, розраховані на будь-який смак чи потребу.
Держава утворює газету «Голос України», де друкуються прийняті Верховною Радою закони та інші важливі питання. Кабмін також засновує газету «Урядовий кур’єр». Вона стає офіційною для держави. З’являються перші приватні телеканали, а державні переформатовуються під українську аудиторію.
Разом із тим суворі умови, в яких опинилась Україна, мали значний вплив на журналістику. Дев’яності роки породили кримінальні клани, які вирішували справи силою, відтак частими були напади на журналістів. Такі події відбуваються й досі: нещодавно, 18 листопада, на Михайла Ткача з «Української правди» напали невідомі під час зйомки репортажу.
Раніше траплялися непоодинокі випадки, коли журналістів вбивали. Кримінальним елементам заважали незалежні редактори чи видання, які висвітлювали проблеми корупції чи кумівства.
Далі почалась епоха утворення олігархів та панування інтернету. В Україні розповсюдження інтернету відбувалось не надто швидко, тож на початку 2000-х інтернет-видання не мали значної популярності. Та стався злам через убивство Георгія Гонгадзе, співзасновника «Української правди»: це інтернет-видання стало одним із найпопулярніших в Україні після розголосу справи.
Олігархи намагалися придбати якийсь телеканал у власність. Рінату Ахметову належала медіагрупа «Україна», Ігорю Коломойському — 1+1 media, Дмитру Фірташу — телеканал «Інтер», Віктору Пінчуку — Starlight Media, Петру Порошенку — «5 канал», згодом «Прямий». Залежні телеканали й видання публікували матеріали, де позитивно оцінювали дії власника. Наприклад, до того, як Ахметов вийшов із медіабізнесу, телеканал «Україна» кожен випуск новин ставив сюжет про його благодійний фонд.
На проросійські канали запрошували спікерів, які виступали із закликами дружити з росією. І якщо до 2014 року таке толерувалося в українському суспільстві, то з початком війни з московією ставлення змінилося. Остаточно проросійські канали закрили від початку повномасштабної війни. Втім, залишилися телеграм-канали, які закрити значно складніше.
Епоха інтернету та рух в Європейський Союз зумовили напрям розвитку журналістики. Законодавство треба змінювати відповідно до вимог ЄС, а месенджери значною мірою формують світосприйняття й поведінку користувача. Останні дослідження показують, що першим джерелом інформації для українців стали саме телеграм-канали.
Нові виклики, безумовно, спричинять і нові рішення в журналістиці. Ба більше: історія пишеться прямо зараз. Важливим завданням репортерів є документування російських воєнних злочинів, вчинених ними руйнувань, історій мужності та боротьби української нації за право керувати власним життям так, як хочеться нам. Нашому поколінню журналістів доводиться жити у надзвичайно жорстокі, проте абсолютно унікальні для професії часи.
peredplata
