1 вересня – не лише День знань та дата початку Першої світової війни. Серед тих, хто міг би святкувати свої уродини цього дня, також і поет Микола Юрійчук. Хоча це ім’я небагатьом відоме, точно усі українці знають пісню «Черемшина», слова до якої написав саме Микола Юрійчук. Доля його не була легкою, а переважну більшість своїх текстів поет знищив власноруч, спаливши рукописи.
Сам про себе й своє походження Юрійчук писав так: «Дід мого діда, був втікач-козак, що втік, збігши із Запорізької Січі. Сюди, на Прикарпаття, із розгромом січі імператрицею Катериною, прибилася не одна сотня отієї братії. Так ось із-за цієї причини мені й довелося народитися на Буковині, першого вересня 1937 року. Отже, в моїй крові, якщо і не на повну силу, та все ж гуртують, грім і клекіт Хортицьких порогів сивого Дніпра. Кожна нація гордиться корінням свого походження, так і я горджуся, що українець, поважаючи всі нації і народності, що населяють нашу планету Земля, Тому вважаю, хто народившись на цей світ і, повинен насамперед поважати інших, не ставлячи зверху своє іродове “Я”».
У цій цитаті є два важливих акценти для розуміння творчості поета. По-перше, він гордий свого українського походження, самоідентифікація його є первінь його творчости, а по-друге, етногеографічний маркер його ідентичності двокомпонентний: хоч народився на Буковині та вважав за малу батьківщину свою землі прикарпатські й Черемоша бистру течію наслухав, та підкреслював, що в його «крові, якщо і не на повну силу, та все ж гуртують, грім і клекіт Хортицьких порогів сивого Дніпра». Отже, йдеться про цілісне усвідомлення себе українцем, артикулюється соборність, волелюбність та історична тяглість: од Дніпра до Черемоша та з діда-прадіда козак. Знаємо іншого українського поета ХХ століття, котрий теж про це не забував нагадувати: подолянин Василь Стус є уродженцем села Рахнівка на Вінниччині, а Донецьк (а відтак і Київ) були уже потім.
Народився 1937 року у перший день календарної осені і прожив майже усе життя Микола Юрійчук у містечку Вашківці Вижницького Чернівецької області. Батьки його жили бідно, виховували чотирьох синів. Прийшла війна, прийшли москвороті «визволителі», принесли голод, біль і біду. Батько загинув на фронті, 12 карбованців радянська влада «щедро» за нього сплатила як компенсацію. У рідних Вашківцях закінчив Микола семирічку, ще у середніх класах почав писати вірші, проте комусь показувати соромився. Після сьомого класу поїхав до Львова, де мав змогу закінчити дворічні курси майстрів-будівельників. Оскільки в країні рад все було безплатним (sic! Іронія), зокрема й навчання, Миколу відправили на два роки відпрацьовувати за отриману освіту на будову шахт на Донбасі. Там він прикро травмувався. Постійно був напівголодний, мав кепське здоров’я, яке ще більше підірвав важкою працею в нелюдських умовах. А проте Микола ніколи не покидав віршування, навіть друкувався там у місцевій пресі. Далі забрали хлопця в армію: зістригли чуба, нап’ялили новенький костюм кольору хакі…, та згодом відправили додому у запас (в очікуванні війни з НАТО, сарказм detected) через слабке здоров’я.
Із 1958 по 1964 Микола Юрійчук працював на Джезказганських рудниках у Казахстані, оскільки вдома роботи він не міг отримати через своє правдолюбство і правдорубство. Не терпів брехні, лицемірства, казав в очі усе, що думав. Це, звісно, не могло подобатись місцевому партійному керівництву, так і був він «безробітним націоналістом». З казахстанських копалень повернувся інвалідом ІІ групи. Погрожувати статтею за «тунеядство» місцеві бонзи й правоохоронці припинили, «люб’язно» дозволивши натомість працювати вдома. 5 травня 1967 року Микола одружився. З дружиною Галиною народили троє дітей. Щоб якось прогодувати сім’ю, їздив на сезонні заробітки в Архангельську область росії, адже мав клопіт з призначенням пенсії, визнавати гірничу травму та інвалідність не хотіли.
Микола Юрійчук близько до серця сприймав те, що його не визнають як поета. Ось як він згадував: «Як поета, то мене ніхто не признавав, ні літературні кола, ні громадськість, а от як поета-пісняра, то це було признано. Але це все швидко закінчилось, бо в Україні почалися масові переслідування творчої інтелігенції, тобто інакодумців, в списки оті і я попав. І ось майже 26 років був в гоніннях та утисках. Дві кримінальні справи було заведено на мене за мої політичні погляди». Перша кримінальна справа за те, що був на похоронах Василя Симоненка, ще одного генія, доведеного радянськими окупантами до смерті. Там Юрійчук виступив зі щирою емоційною промовою, за що його одразу «прийняли» каґебісти. Поет був також першим рухівцем у рідних Вашківцях, на зорі Незалежності очолив осередок Народного Руху України у містечку. Разом із політичною діяльністю Микола Якович займався творчістю, не полишав це діло навіть коли йому вже було зовсім зле: хвороба прогресувала. В останні дні життя земного, прикутий до ліжка, поет знищив майже всі свої рукописи (понад 100 віршів), які ніколи не побачили світ. А 30 листопада 1997 року серце мистця, великого патріота України, який залишився вірним собі й своєму народові, перестало битися. 2001 року Миколі Яковичу Юрійчуку було присвоєно звання «Почесного громадянина міста Вашківці» посмертно, а 2021 року споруджено пам’ятник коштом місцевого бізнесмена, приятеля дитинства Михайла Гараса.
У травні 1965 року була написана легендарна «Черемшина» у співпраці з другом композитором Василем Михайлюком. Окрім цього шалено популярного на весь світ романсу, цей буковинський творчий тандем створив не одну пісню. Микола писав, йшов до Василя, односив тексти, а через якийсь час той видавав на-гора пісню. Таким же робом з’явилася і «Черемшина». Якось на берегах Черемоша художній керівник районного будинку культури Василь Михайлюк замилувався пишним цвітінням кущів черемшини. Аж ось і рядки вірша свого приятеля наче самі зродились в голові, а далі й заспівали. Наступного дня уже місцевий хор виконував славнозвісну «Черемшину». Проте справжню популярність пісня отримала завдяки неперевершеному майстрові співу Дмитрові Гнатюку. А далі хто її тільки не виконував: Софія Ротару, Іван Козловський, Квітка Цісик, Олег Скрипка, Тіна Кароль… Полюбляли співати в домашній атмосфері на землі буковинській, гостюючи у Юрійчука, Платон Майборода, Анатолій Солов’яненко, Чингіз Айтматов, Микола Бажан, Олесь Гончар… 1967-го французи визнали її піснею року, а японський квартет «Королівські лицарі» не лише віртуозно виконував пісню, ба більше: музиканти приїхали у 1968 році на Буковину, щоб познайомитися з Юрійчуком.
1997 року «Черемшина» прозвучала у космосі: серед небагатьох пісень її взяв із собою на орбіту Леонід Каденюк.
Якісь два тижні тому українські футбольні вболівальники могли згадувати, як 17 серпня 1969 року львівські «Карпати» здобули Кубок срср, головний трофей радянського футболу. Той тріумфальний похід за кубком надовго запам’ятали в Україні, адже надалі жодна з команд не змогла повторити феноменального турнірного фурору галицьких «левів»: команда другого дивізіону швидколетно обійшла усіх іменитіших суперників, а у фіналі втерла носа ростовському СКА. Однак допомогла українським футболістам у цьому …пісня. І не просто пісня, а одна з найвідоміших українських пісень ХХ століття. Коли після перемоги у фіналі кубку тріумфальною ходою українські вболівальники йшли червоною площею у москві, у кремлівських кабінетах засвітили світло: схарапудилися каґебісти, що це вже непокірні українці почали бунт. Того вечора просто у центрі москви кількатисячна ватага футбольних фанів на всі голоси співала відомі усім українцям слова «Всюди буйно квітне черемшина…». Так, попри те що й пісня не особливо фанатська як для футболу, а романсова, слова інтимні, лірика задушевна, але сталося так, що пісня та запалила іскру боротьби й допомогла виграти кубок. Спочатку під час розминки під акордеон, потім «Черемшину» затягли львівські вболівальники на трибунах у першому таймі, коли «Карпати» уже програвали 0:1, щоб підтримати своїх улюбленців. Пісня неабияк наснажила футболістів, відкіля й сили взялись – і вони зуміли вирвати перемогу. Капітан «Карпат» Ігор Кульчицький так згадував ту переломну мить: «…Ота пісня “Знову буйно квітне черемшина”, яка лунала над стадіоном, зробила з нами щось неймовірне – у мене від хвилювання аж сльози виступили…».
Справжнє мистецтво завжди ворохобить, ворушить і зворушує, так і пісня «Черемшина», промовляючи нам словами поета Миколи Юрійчука, незаслужено недооціненого за життя правдивого патріота своєї землі, великого українця, ім’я якого не повинно бути забутим.
peredplata
