У липні 480 року до н.е. 200-ти тисячна перська армія Ксеркса рушила до Фермопілів– вузького гірського проходу, який лежав на шляху з Азії до Аттіки, що був одним з кращих місць для оборони Греції від вторгнення зовнішніх ворогів.
У Фермопілах персів зустрів загін грецьких воїнів під керівництвом спартанського царя Леонідіса, ядром якого було 300 спартанців. Ксеркс не вірив, що така маленька армія посміє дати йому бій і тому зразу поставив ультиматум здатися. «Ти прийди і візьми» – такою була лаконічна відповідь спартанського царя. «Наші стріли і списи закриють вам сонце»- знову пригрозили перси. «Ну що ж, ми будемо битися в темряві» – зробили свій вибір греки. Але п\’ять тисяч греків цілих два дні відбивали атаки персів, завдаючи при цьому персам істотних збитків. Перси нічого не могли зробити до тих пір, поки не знайшовся зрадник, який по гірських стежках вивів армію в тил обороняється грекам. Дізнавшись про обхід, цар Леонідіс відпустив всіх що залишилися в живих союзників, а сам з 300 спартанцями залишився обороняти прохід. Жоден спартанець не здався ворогові. Цар та усі воїни загинули. У бою під Фермопілами армія персів втратила убитими близько 20 тисяч осіб, греки – 4 тисяч. Але це було не головне. Саме Фермопіли надихнули греків на загальну боротьбу з ворогом, мобілізували і об\’єднали Грецію. Це був тріумф спартанської духу і зброї, що став найвищим світовим прикладом героїзму воїнів і майстерності командування ведення бойових операцій.
Коли у серпні минулого Польща урочисто відзначила 90-ліття “дива на Віслі”, у тому числі і створенням і показом яскравого фільму Єжи Гофмана «Битва за Варшаву», цілком справедливо вшановуючи тих польських вояків, хто зупинив похід “червоних коней” під проводом «червоного Бонапарта» Тухачевського та першого червоного кавалериста Будьоного разом з його помічниками Ворошиловим і Єгоровим (усі майбутні перші радянські маршали, двоє з яких стали «ворогами народу») на Варшаву, Берлін, Брюссель та Париж, на жаль поза увагою залишилася істотна роль військово-політичного союзника щойно відновленої Речі Посполитої у цій не на життя боротьбі як за визволення Польщі так і за зупинення кривавого поступу перманентної революції та її основоположника Лева Троцького на держави Західньої Европи. Цим союзником була Українська Народня Республіка.
Саме частини Армії УНР під містечком Замостям прийняли на себе основний удар зі сходу найбільшої і найпотужної тоді бойової частини більшовицької Росії – Першої кінної армії С.Будьонного, що уславилася розгромом білогвардійських добровольчеських російських армій генералів Мамонтова, Краснова, Денікіна та ін. Армії Будьонного та М. Тухачевського за наказом більшовицького військового комісара Льва Троцького стрімко проривались на Варшаву. Стримати цей наступ було не під силу жодним польським дивізіям. Здавалось ще мить і Варшава капітулює перед більшовицькими арміями Будьонного і Тухачевського. По суті це вже був відкритий шлях для перенесення сатанинських експериментів жовтневої революції на терен західньо-європейських держав. Але на заваді цьому стала небагато чисельна, зате надзвичайно дієва 6-та Січова Стрілецька Дивізія Армії У.Н.Р., якою вміло орудував Ґенерального штабу полковник Армії У.Н.Р. Марко БЕЗРУЧКО, уродженець міста Токмак, та його бойовий соратник полковник Армії У.Н.Р. Всеволод Змієнко, начальник штабу Дивізії.
Перейнятий українською ідеєю кадровий військовий, шо здобув освіту в академії Ґенерального штабу, підполковник російської армії Марко Данилович Безручко присягнув на вірність Українській Державі і активно включився в розбудову українського війська. Він був начальником оперативного відділу штабу Армії Української Народньої Республіки, очолював штаб Запорізької бригади імени Симона Петлюри, начальником штабу Січових Стрільців Київських, яким орудував майбутній голова Організації Українських Націоналістів незабутньої пам’яти полковник Євген Коновалець. Ось що згадував про Марка Безручка січовий сотник Д. Гречанівський: „Це був скромний, поважний вояк із крови й кости, добрий психолоґ, знаменитий тактик, не гординя з приводу свого військового ступеню чи становища, а приязно ввічливий супроти кожного, турботливий за вояцтво…”. Поєднання таких двох ясравих особистистей, як полковник Євген Коновалець – чудовий керівник і орґанізатор та полковник Марко Безручко як начальник штабу, стратеґ і тактик в Корпусі Січових Стрільців, зробили цей Корпус найбоєздатнішою частиною Армії У.Н.Р. у 1919 році.
У квітні 1920 року Марко Безручко сформував з вояків-учасників Першого Зимового Походу та старшин Української Галицької Армії 6-ту Січову Стрілецьку Дивізію Армії У.Н.Р., бойові підрозділи якої уже в травні розбили більшовиків і першими увійшли до столиці України – Золотоверхого Києва. В червні-серпні 1920 року 6-та Січова Стрілецька Дивізія Армії У.Н.Р. під орудою полковника Марка Безручка вела переможні бої на Поділлі та Галичині із своїм головним супротивником – Першою кінною армією С. Будьонного та частинами М. Тухачевського, основна мета яких була здобути Варшаву і прориватись далі на Прагу, Париж і Брюссель.
Під м. Замостям 21 серпня 1920 року січовики відбили удари червоної кінноти. Перша кінна зазнала величезних втрат і не зламавши оборони січовиків, разом з С. Будьонним із соромом відступила. Фактично Марко Безручко разом зі своїми січовиками врятували від страшної поразки Польщу, не пропустивши на Варшаву більшовицькі війська. Як це не прикро, але сьогодні ці величезні бойові заслуги видатного українського командувача Марка Безручка та очолюваної ним української дивізії ним є несправедливо забуті і приписуються діячам війська польського. Вони, нажаль, є маловідомими і для нас самих українців. Слід ще раз окремо підкреслити, що саме у такий спосіб, підвищений уже тоді до ранґи ґенерала-хорунжого Армії У.Н.Р., Марко Безручко, повторивши незабутній подвиг тих далеких фермопільських оборонців, разом з своїми січовиками і врятували Європу, зупинивши кривавий хід світової революції та її основоположника Лева Троцького на держави Західньої Европи. Маленька українська фортеця Замостя стала справжніми Фермопілами двадцятого століття, що закрила ворогові прохід у Європу.
Отож досі непереможний Будьонний наразився на мало кому тоді (та й зараз) відомого полковника Безручка. Під Замостям Будьонний мав уп‘ятеро більше активних багнетів і шабель, ніж Безручко. Плюс бронепотяги та кілька загонів бронеавтомобілів. За військовою теорією, для перемоги достатньо мати втричі більше сил. Але полковники Марко Безручко і Всеволод Змієнко компенсували нестачу багнетів та шабель грамотною тактичною побудовою глибоко ешелонованої оборони міста: за ті кілька днів, поки Будьонний ішов до Замостя з-під Львова, сапери поставили лінію дротяних загород, в деяких містах навіть у 3-4 ряди, за якими був розташований ланцюг гніздових опірних пунктів, шанців повного профілю та кулеметних дзотів. І “червоні коні” вимушено повернули назад.
Мною зібрана значна кількість архівних матеріалів зі спогадами учасників тих подій. Ось деякі з них. Насамперед доцільно дати короткий історичний нарис про VI-ту Січову Дивізію Армії Української Народної Республіки.
Шоста Січова Стрілецька Дивізія під командою Ґенерального штабу полковника (пізніше ґенерала) Марка Безручка була сформована в лютому 1920 р. В місті Ланцуті в Польщі. У склад дивізії увійшли інтерновані вояки та старшини Корпусу Січових Стрільців Київських полковника Армії У.Н.Р. Євгена Коновальця – надніпрянці, галичани і буковинці, та окремих частин Армії У.Н.Р., що воювали проти поляків на Волинсько-Поліському фронті. До слова, Січові Стрільці Київські були загально українською військовою частиною. У їх рядах служили сини усіх українських земель. Вони боролися на всіх фронтах, де тільки Україна вела війну в 1917-1921р.р. Це були добірні, елітарні частини Арміїї Української Народньої Республіки, які мали гарний добір старшин і добре вишколене та національно свідоме вояцтво. Вони парадували на Софіївському майдані при оголошенні усіх Універсалів Центральної Ради, першими проливали кров в боротьбі за українську державність. Одна тільки оборона Києва від орд Муравйова в січні 1918 року уже увіковічнила їх на сторінках української історії. Січові Стрільці за весь час свого існування весь час були в складі Армії УНР, ніколи не входили в жодні пакти ні з большевиками ні з денікінцями, а послідовно і безкомпромісно воювали проти тих і інших і ніколи не могли належати до якої-небудь совєтської армії.
На початку березня Шоста Січова Стрілецька Дивізія Армії У.Н.Р. була відправлена до м. Берестя, де вона відбула інтенсивний півторамісячний вишкіл та поповнила свій козацький та старшинський корпус українськими вояками з інших таборів полонених у Польщі. Там же Дивізія одержала озброєння та увесь інший військовий виряд (російського зразку), коні і скомплектувала обози.
У квітні Дивізія переїхала потягами до м. Бердичева і понад два тижні стояла в місті залогою, займаючи місцеві касарні і закінчуючи свій вишкіл та поповнення. У цьому місці зробив перегляд Дивізії Головний Отаман Армії У.Н.Р. Симон ПЕТЛЮРА і вручив їм козацький малиновий стяг із золотим тризубом у блакитному верхньому накутнику з золотим написом гасла „За визволення України”. У Бердичеві до Дивізії пристало чимало галичан, бувших вояків Української Галицької Армії, які через невдалі комбінації свого командування були опинились в Червоній Армії, а по втечі большевиків з Бердичева залишились у місті. Тут же при Дивізії утворено 6-ту запасову бриґаду з тимчасовим осідком у Бердичеві.
На початку травня січовики пішим маршем відійшли на фронт під Київ, де мали перші сутички з большевиками і по кількаденній битві разом з польськими віськами зайняли Золотоверхий Київ. Кияни дуже урочисто-радісно зустріли і привітали рідне військо при вступі його до столиці. Дивізія розташувалась на Печерську в будинку бувшої Констянтинівської юнацької школи. Тут вона також відбувала залогову службу і довершувала свій вишкіл. У Києві Дивізія ще раз мала честь вітати у себе Головного Отамана Армії У.Н.Р., а також брати участь у парадній дефіляді з’єдинених українських і польських військ залоги столиці при перегляді її Головним Отаманом на Софіївському майдані.
У червні по прориві більшовиками польського фронту Дивізія змушена була залишити Київ і на відступі мала короткі оборонні бої з большевиками на ріці Ірпінь під Києвом. Після того Дивізія двома колонами враз із польською армією відступила на північний захід у лісові і багнисті терни Полісся і там впродовж майже двох місяців мала затяжні і вперті бої з ворогом, а зних особливо завзяті на річці Уборті, а пізніше також на річках Стирі та Бугові.
У кінці серпня Шоста Січова Стрілецька Дивізія Армії У.Н.Р. витримала тяжку і грізну оборону Замостя, оточеному переважаючими силами большевицької Кінної Армії Буденного, а також успішно діяла в запіллі ворожої облоги.
Із звільненого Замостя Дивізія у вересні перейшла до м. Красностава, звідкілля протяговими валками виїхала на з’єднання з Українською Армією під командою ґенерала-полковника Михайла Омельяновича-Павленка, яка стояла тоді на південно-західному реґіоні України за Дністром у Галичині і Поділлі, а пізніше в районі Бара і Немирова. На станції Єзупіль Дивізія вивантажилась із потягів і включилась у бойовий фронт Армії У.Н.Р. на Дністрі.
При загальному наступі Української Армії VI-та Січова Стрілецька Дивізія у свойому бойовому районі сфорсувала р. Дністер у м. Нижньова, а в подальшому поході на схід перейшла з боєм Збруч і брала жваву участь в ударних запеклих боях на плацдармі мм. Бар, Літин, Ярмолинці, Немирів.
По загальному подоланні Армії У.Н.Р. через польсько-большевицьке замирення Дивізія з дуже тяжкими і впертими боями відступила разом з усім українським військом на захід і 21 листопада 1920 р.переступила в с. Ожигівцях річку Збруч, склала полякам-союзникам зброю і рушила на інтернацію до польських таборів.
В 1921 р. значна частина вояків і старшин Шостої Січової Стрілецької Дивізії брала участь у Другому Зимовому Поході Повстанчої Ґрупи Армії У.Н.Р. в більшовицьке запілля на Великій Україні під проводом ґенерала Юрія Тютюнника. В тому рейді загинуло багато січовиків – старшин і козаків, героїчно впавши в боях під трагічним Базаром.
На інтернації Шоста Січова Стрілецька Дивізія Армії У.Н.Р. перебувала послідовно в таборах Олександрів Куявський, Стрілково, Щипіорно, Каліш. Багато старшин позакінчувало високі школи – університети в Чехії, Польщі, Франції з титулами докторів, інженерів, професорів. Декілька старшин Дивізії закінчили вищі військові школи – Воєнні Академії Ґенерального Штабу Польщі та Франції з високими кваліфікаціями.
Оборона Замостя є значно висвітленою в українській та іноземній літературі, де авторами об’єктивно і справедливо відзначні високі боєздатність українського вояцтва і професіоналізм українськгого командування на чолі з Ґенерального штабу ґенералом-хорунжим Армії У.Н.Р. Марком Безручком та важливу роль, що її відіграла орудувана ним VI-та Січова Стрілецька Дивізія, яка в значній мірі спричинилася до загального розгрому совєтських московських військ у Польщі.
З ї військової літератури тих часів найпомітнішими можна вказати такі праці:
1. Збірник „Нове Життя”- присвячениі обороні Замостя, виданий Культ. Освітн. відділом VI-тої Січової Стрілецької Дивізії в 1921 р. (Шапіроґрафний друк з мапами і схемами).
2. Ґенерал Олександер Удовиченко. „Україна в боротьбі за Державність”.
3. Ґенерал Куштеба. „Виправа Кійовска”(Моноґрафія).
У польській моноґрафії ґенерала Куштеби „Виправа Кійовска” зазначається, що не будь героїчної успішної оборони Замостя Українською Дивізією з ґенералом Марком Безручком, невідомо чим би була закінчилась польсько-більшовицька війна. Залога міста виявила впертий опір, який змарнував ударний рух червоної кінноти Буденного через Красностав на Люблин.
Багато бувших учасників українських визвольних змагань, які були призвані пізніше до польської армії, наводять справедливі схвальні відгуки польського командування про значимість оборони Замостя українськими січовиками. Зокрема, мій дід Петрик Михайло, який був учасником Чортківської офензиви УГА та пізніше служив у польській кавалерії, згадував як перед ними тоді виступав один польський генерал («сивий як голуб») і сказав про критичність тої ситуації, що була для Польщі і значимість української оборони Замостя такі слова «Ще єден щал, і Польска впала!»
Ось ще деякі документальні свідчення щодо значимости битви під Замостям, подані, зокрема, ґенералом-хорунжим Армії У.Н.Р. Михайлом Садовським:
„Щоб усвідомити собі повне значення перемоги під Замостям, мусимо трохи вернутись взад та докладніше приглянутись до плянів совєтського командування перед варшавською операцією Отож, згідно з наказом совєтського головнокомандуючого, 12-та армія Тухачевського та Перша кінна армія Буденного в часі підходу Тухачевського до Висли, мусіли змінити операційний напрям: – звернутись на північний захід і вдарити з півдня. Якби ці армії були виконали наказ своєчасно, – успіх маневру маршала Пілсудського був би дуже сумнівний. Однак, обидві совєтські армії так міцно були заанґажовані в боях проти 3-ї польської армії, у складі якої була VI-та Січова Стрілецька Дивізія, та в боях під Львовом, що Буденний лише 27 серпня почав кінний марш на Люблин. Тоді ж 12-та армія Тухачевського рушила на Люблин. Ґрупа польського ґенерала С. Ґалера , у складі 13-ї піхотної і 2-ї кінної дивізій не змогла затримати совєтської кінної армії в районі м. Белза і, пропустивши її на північ, рушила вслід, шарпаючи ворожі тили. Таким чином, Буденний досяг аж Замостя, де несподівано наткнувся на сильний відпір, хоч залога міста була дуже слабкою. Буденний оточив Замостя, і як писав польський історик, „ніби роздрочений”(„роздражнньони”), намагався за всяку ціну той відпір зламати, замість того, щоб обійти Замостя і рухатись далі на Красностав”.(Дзєсєнцьолєцє одродзеня польскей сіли збройней, с.237). В запіллі Буденного 31 серпня з’явились польські дивізії, і це змусило його зняти облогу з Замостя і соромливо рятуватись відступом на Володимир-Волинський. В наслідок цього і наступ 12-ї совєтськоє армії Тухачевського був зліквідований.
Так невдало, спізнений на два тижні, скінчився маневр совєтських збройних сил, що мали нанести удар із півдня (Буденний) і, співпрацюючи з армією Тухачевського взяти в кліщі цілу польську армію. Підчас боїв під Замостям головні польські сили знаходились далеко на півночі і переґупувались перед так званою „Операцією на ріці Німані”, де Тухачевський уперше по Варшавській битві пробував ставити опір, і по зламанні якого помандрував до Східньої Прусії. Ясно, що поява 16,000-ної червоної кінноти Буденного в запіллі польських військ була б для них страшною загрозою, а тому перемога ґенерала Марка Безручка з його VI-тою Січовою Стрілецькою Дивізією під Замостям є цілком виразна і повна особливого (виняткового) значення”.
„… Там у рєкі у Замостя,
Тлеют бєлиє кості
Конармєйскіх нашіх частєй..”
Із солдатської пісні Совєтської Червоної Армії
Микола Битинський, майор технічних військ Армії У.Н.Р. у нарисі „За честь і славу Української Зброї” дає такий відзив про битву під Замостям:
” VI-та Січова Стрілецька Дивізія несподівано опинилася в облозі міцним перстнем могутнього ворога, чого звичайно у війні з большевиками не траплялось. Замкнена щільно у своєрідній імпровізованій фортеці залога Замостя позбавлена цілковито волі рухів і будь-якого, навіть незначного просторового маневру, навіть не мала жадної можливости до відступу. І через те перед нею постала дуже загрозлива дилема: або вмерти на оборонних позиціях, або піддатися ворогові, що також було рівнозначно смерті. Однак мимо страшного приречення на фізичне знищення Січова дивізія була ще виставлена і на прилюдний, ще більш загрозливіший іспит її моральних якостей – вояцьких чеснот. Це ж бо якраз польське командування лише з уваги на високу боєздатність українського козацтва довірливо доручило дивізії січовиків, хоч і почесну, але надто тяжку ролю оборони важливого стратеґічного пункту, на якому мав зламатись нальот червоної кінноти.
На сміливість, витривалість і хоробрість українського вояка з повним довірям покладалось не одне польське командування, а й той численний ґурт французьких старшин ґенерального штабу та інших чужих представників і дипльоматів, що перебував при польській державній владі і найвищій військовій команді та допомагав їй у ведені варшавської операції. Таким чином, українському вояцтву під Замостям доводилось битись, ніби на світовій арені і на очах чужинців свідчити про свою бойову витривалість та демонструвати лицарську гідність. Скандальний провал через невитримку, кволість і партацтво оборони загрожував покрити соромом і зневагою не тільки малі по суті сили Дивізії, обложені в Замості (з цим ніхто не рахувався б, а сприймався б один неґативний факт), а знеславив би цілу нашу армію, заплямував би історичне знане віддавна у світі ім’я всього українського війська, а заразом принизив би гідність і всієї України”.
Ось що описує про значення і відгуки битви під Замостям її безпосередній учасник, сотник артилерії Армії У.Н.Р. у історичному нарисі „Оборона Замостя” Олександер САВЧЕНКО:
„Поза описами тих вищезгаданих подій, у яких я брав особисто участь, пригадується мені тепер також і дещо інше, що стосується битви під Замостям в 1920 р. Це. – так би мовити, відгуки, чи вірніш опінія чужих військових авторитетних знавців про ролю і значення оборони Замостя при аналізі ними польсько-большевицької війни.
При цьому взагалі належить признати, що сам польський нарід у дуже критичній для його держави момент виявив максимум патріотизму і велику жертовність, але загальна ситуація, мимо його волі складалася була не на його користь.Треба було втручання і діяння якихось зовнішніх сил, щоб небезпечну ситуацію змінити. Такою зміною до певної міри якраз і був розгром, чи хоча б підірвання сили Будьонного під Замостям, а в наслідок того і поразка Тухачвського,що в загальному результаті і призвело до виграння поляками компанії 1920 року.
Про відмінне значення оборони Замостя в польсько-большевицькій війні писали також і російські військові фахівці. Так навіть сам маршал Тухачевський у передовій статті до першого совєтського видання польового статуту Червоної армії відзначив, що, мовляв, похід у буржуазну Польщу заломився під Замостям, а сама катастрофа совєтської армії загрозила совєтському устрою… По ліквідації Тухачевського цієї передмови у другому виданні совєтського польового статуту вже не було.
Інший визначний військовий авторитет, відомий стратеґ і теоретик російський ґенерал Головін, який на еміґрації викладав лекції у Вищій військовій школі у Франції, також дуже похвально висловився про оборну Замостя. Він сказав, що оборона Замостя такими малими силами, а також зручне маневрування і ворожому запіллі перед стократ переважаючими силами є явище майже безприкладне в історії воєнній. Тут бо виявилась надзвичайна відвага вояцтва, сліпа віра в перемогу, виняткове мистецтво майстерного маневрування та ориґінальна інціятива, яку виявив командуючий обороною. Так написав російський ґенерал, який звичайно не грішив особливими симпатіями до українців, але, як безумовний фахівець,
об’єктивно признав і ствердив певний визначний факт у воєнній історії ”.
Отже, під Замостям, як бачимо, Шостій Січовій Стрілецькій Дивізії Армії У.Н.Р. випало на долю передовсім битися з ворогом за найвищі моральні національні властивості рідного народу, на очах воєнного світу змагатись за честь української зброї, за високу вартість українського вояка. Це був для січовиків під Замостям дуже тяжкий, дуже небезпечний іспит, і вони той іспит з визначним успіхом склали. І через те, оборона Замостя українськими січовиками на чолі з їхнім січовим отаманом – ґенералом Марком Безручком, цей високохвальний епізод в тягу всієї нашої визвольної боротьби, поруч таких же незабутніх блискучих й ефективних тогочасних моментів в операціях Армії У.Н.Р. як Крути, Арсенал, Похід на Київ, Чортківська офензива, Вапнярка, Перший і Другий Зимові Походи, Базар увійде у вічний золотий фонд історії новітнього Українського Війська, як найцінніша пам’ятка його несметної слави.
В екзилі у Варшаві, генерал Марко Безручко очолював Військово-історичне товариство, певний час виконував обов’язки військового міністра У.Н.Р., написав ряд праць з української військової історії, в тому числі працю, „Січові Стрільці в бортьбі за державність”. 10 лютого 1944р. М.Безручка не стало. Але залишились його ідеї, коротко означені так: „Сильна армія – це право на існування нації”. Марко Безручко був типічним шляхетним українцем і аристократом душею, гідним для наслідування для української молоді. Його глибоким переконанням було, що всі ми українці – наддніпрянці і галичани є \”браття козацького роду\” та що козацька ідея була, є і буде підставою відродження й буття української державницької проблеми.
Отже, українська складова у великій переможній битві за Європу в двадцятих роках минулого століття є значима. Саме спільна об’єднана героїчна боротьба поляків і українців не дала 1920 року змоги більшовицьким полчищам понести «через труп білопанської Польщі на своїх багнетах вогонь Світової революції на Захід Європи», до чого цілком відверто закликав своїх бійців «червоний Бонапарт» Тухачевський. І нехтувати українським чинником ніхто не має права як перед історією так і перед майбутнім. Пам’ятамо це. Тому на завершення, хочеться ще згадати Шевченкове:
«Подай же руку козакові,
І серце чистеє подай,
І разом з іменем Христовим,
Оновимо наш тихий рай.» (Полякам, або як ще були ми козаками)
Михайло ПЕТРИК, завідувач кафедрою програмної інженерії,
Тернопільського національного технічного університету імени
Івана ПУЛЮЯ,
кавалер Ордену Академічних Пальм (Франція)
peredplata
