1 січня легенді української естради, народному артистові України, кавалеру ордена Ярослава Мудрого V ступеня Валерію Мареничу виповнилося 74.
Свого часу славнозвісне тріо Мареничів збирало стадіони не тільки в колишньому СРСР, а й за кордоном. На їхніх піснях виросло не одне покоління.
Валерій Маренич, якого багато хто вважає лучанином, народився у Кривому Розі. Утім він і сам часто каже, що хоч серце його у Кривому Розі, пісенна душа – таки на Волині. Його дружина Антоніна Сухорукова, з якою побралися 1971-го, та її сестра Світлана – росіянки з Куйбишева. А потрапили вони всі до Луцька аж з Казахстану.
Побутувала легенда, що тріо Мареничів виникло у 1973 році досить випадково – якось на концерті ВІА, в якому вони співали у провінційному будинку культури, зник електричний струм… Акустичний концерт був таким вдалим, що керівництво філармонії швиденько оформило їх самостійною творчою одиницею.
Тріо вибороло перше місце на огляді ВІА у Харкові, а нагородою стала поїздка на молодіжний фестиваль на Кубі (однак в Гавану їх так і не пустили). На телеекранах України вони з’явилися 1978-го і протягом трьох років з ефіру не зникали – почалася ера Мареничів.
Їхня манера співу вирізнялася з-поміж гуртів, яких на теренах Союзу тоді було чимало. Артисти співали притишено, наче впівголоса, грали не на громіздких, а на так званих ручних інструментах. Про них Муслім Магомаєв сказав, що хотів би зробити своїй азербайджанській пісні такі ж легкі крила, які Мареничі зробили пісні українській.
Пісні народів світу та поп-шлягери з їхнього репертуару відразу ж зникли – залишилися тільки україномовні, всенародно улюблені «Сиджу я край віконечка», «Посилала мене мати», «Ой у гаю при Дунаю», «Несе Галя воду», «Ой під вишнею», «Тиша навкруги», «Чом ти не прийшов?». А 1979 року Мареничі представляли Радянську Україну на Євробаченні із піснями «Ой у гаю при Дунаю» та «Несе Галя воду», пише https://www.pisni.org.ua/persons/25.html .
Однак Мареничі не вміли орієнтуватися в ситуації й відмовлялися від стадіонних концертів, не захотіли обслуговувати Московську Олімпіаду (1980-1981 рр.), не співали під фонограму, не виконували патріотичних радянських пісень, та ще й захоплювалися піснями січових стрільців. Після чергової відмови співати в офіціозному концерті до дня колгоспника спалахнув скандал – історія потрапила в газети. З міністерства культури надійшов наказ із забороною Мареничам виступати за межами Волинської області, було розмагнічено щойно знятий фільм, припинено трансляцію їхніх записів на радіо та телебаченні. Таке раптове зникнення суперпопулярного й найприбутковішого колективу України спричинило до поширення чутки про їхню втечу до Канади. А вони, як і раніше, жили утрьох в однокімнатній квартирі, хоча 1992 року й гастролювали Північною Америкою.
Із небуття Мареничі повернулися тільки на початку 1994 pоку, коли, розпрощавшись із Волинською філармонією, самостійно відзначили 20-ту річницю творчої діяльності великими концертами у столичному палаці «Україна». У лютому 2003-го Антоніні, Світлані і Валерію Мареничам надано звання народних артистів України. А вже наприкінці 2004-го відоме тріо розпалося. Кожен із них пішов у сольне плавання – і в творчості, й по життю. Нині ж, на жаль, про артистів майже нічого не чутно…
«Ґутен морґен! – звучить у слухавці бадьорий голос маестро. – Журналісти, кажете? То добре, що про Маренича згадали! Бо ж останнім часом геть про мене забули. Не маю ані концертів, ані гастролей… Чому? От ви, представники преси, спитайте там у когось нагорі, чому так: хто має гроші й не має голосу – той на сцені. А хто при голосі й без грошей – той у забутті… У мене багато друзів і в Україні, і в Казахстані, та й загалом за кордоном. І всі вони не можуть збагнути, як це так – у Маренича нема концертів».
«Ми співали такі пісні, у яких була сила, які мали зміст, – ностальгує. – А тепер часто спитаєш когось, хто був на концерті якогось сучасного виконавця, про що пісні, а у відповідь – тиша. Бо ні про що. Ні, я не хочу їздити по закордонах з гастролями. Мені б в Україні виступати… У Ковелі, в Рожищі, в Дубні… Ну, в Києві було б добре, звісно».
Нарікає артист і на таку собі штучність сучасного світу. «Люди чомусь перестали хотіти бути собою, – розмірковує. – Усмішки штучні, цінності штучні, почуття нещирі… Чому нам тепер так важко просто підійти одне до одного і обійнятися? Якесь баламутство відбувається. У мене іноді таке враження, що я – усередині якогось фільму. Тільки він щось затягнувся. На тих штучних цінностях уже ціле покоління виросло. Я вам скажу, що в такий ось спосіб нас намагаються знищити. Бо коли донька не поважає матір, син не прислухається до батька – далеко не зайдемо».
«На такій багатій землі живемо жебраками… – провадить народний артист. – Я от знаєте що часто роблю? Купую костомахи й даю їх собакам бездомним. Мені багато хто каже, що я дурний, раз таке роблю. Може, й так, та я навчений піклуватися про братів наших менших. Треба нам бути якимись добрішими».
…Нині ж Валерій Маренич іноді виступає перед воїнами, які лікуються в госпіталі ветеранів війни, у листопаді став гостем фестивалю «Оберіг». Каже, що треба нам всім діяти, а не вдаватися до словоблудства. І мріє про те, що все-таки знайдуться небайдужі поціновувачі його творчості у вищих ешелонах влади, яким стане до снаги організувати гастрольний тур для народного артиста України. І нехай ваша мрія здійсниться, маестро. З Днем народження!
ЧИТ
peredplata
