Її називали найзапеклішим ворогом Радянського Союзу, а ще головною бандерівкою, представником «ку-клукс-клану».
Коли вона виходила до громади, то люд вигукував: “Слава!..”, “Слава!..”, “Слава!..”. Цю жінку ненавиділи радянські спецслужби. Ярослава Стецько, справжнє ім’я якої – Ганна Музика, назавжди залишиться однією з найцікавіших постатей новітньої історії України. «Жіноцтво відіграло велику роль в часі створення УПА, в часи боїв УПА, а дуже часто жінки брали участь в боях. Навіть тоді коли УПА відсилала відділи на захід через кілька кордонів, жінки ішли в одностроях зі зброєю в руках, щоби переконати захід, що Україна не зложила зброї, що Україна воює далі проти більшовизму, проти російської окупації, щоби був розголос про ту боротьбу, бо світ тоді мовчав…»Ці слова належать Ярославі Стецько, дружині ідеолога українського націоналізму Ярослава Стецька. Життя цієї жінки було бурхливим, цікавим, незвичайним. Вона була однією з тих жінок, які поклали своє життя на вівтар боротьби, пліч-о-пліч зі своїм чоловіком.
Свій шлях вона починала як вчителька. Як розповідають колишні учні, Ярослава Стецько була не лише хорошим педагогом, але й дуже турботливою людиною. «Люди тоді жили дуже бідно, діти часто приходили до школи голодні і босі. То вона, коли таке бачила, спочатку забирала дитину до сусідньої кімнати, відігрівала, поїла чаєм, годувала, а тільки потім урок починала»,– згадують її вихованці.Там у школі, в селі Юшківці Жидачівського району Львівської області, Ярослава Стецько не просто вчителювала. У школі вона жила і таємно працювала по ночам в маленькому підвальчику, де була влаштована друкарня.
Підпільну літературу розповсюджували по всьому районі. Починалася вона такими рядками: «Я, воїн Української повстанської армії, взявши в руки зброю, урочисто клянуся своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю всіх найкращих синів України…».
Трохи пізніше, саме в тому підвальчику з’явилися на світ газети «За Українську Державу», журнали «Український комар», «Повстанець» та інші.
Займатися такою справою було доволі небезпечно, адже за Ярославою Стецько постійно стежили. У 1943 році в Львові її таки заарештували німці за націоналістичну пропаганду.
З тюрми Ганні вдалося вийти за допомогою друзів. Вони й розповіли про «Акт про відновлення самостійності України», що його 30 червня 1941 року у Львові зачитав голова Українського державного правління Ярослав Стецько. Ганна тоді й гадки не мала, що ця людина стане її коханням, її долею.
Ганна Музика ніколи не була байдужа до ідеї української державності. Ще в польській гімназії, їй перепадало за те, що вона хотіла говорити українською мовою. “Одного разу вчителька ударила мене лінійкою по руці, наказавши: «Мові по-польські!» Це мене страшенно образило. Я гостро відчула, що – українка. І що нас гноблять. У мені все збунтувалося. Потім у польській гімназії я теж відчувала, що до українських дітей не дуже добре ставляться», – так розповідала пані Слава 1998 року в інтерв’ю газеті «День».
Батьки Ганни були українськими патріотами, старший брат був членом ОУН, сидів у польській тюрмі. Вже у гімназії вона стала однією з організаторів гуртка – дівчата збиралися у чиємусь будинку або, коли тепло, в лісі, і вивчали історію України, а потім розказували молодшим.
Восени 1944 за дорученням проводу ОУН Ганна виїхала за кордон: спочатку у Відень, потім – в Баварію, Мюнхен. Тим часом у концтаборі Заксенгаузен у бункері смерті сидів її майбутній чоловік Ярослав Стецько – німці заарештували його за відмову відкликати Акт відновлення Української Держави. Коли після звільнення Ярослав Стецько утікав з-під нагляду гестапо, його було тяжко поранено.
Саме Ганна Музика очолювала мобільну групу, яка викрала пораненого Ярослава Стецька із госпіталю з-під арешту. Дивом подолавши дві тисячі кілометрів, Ярослава Стецька доправили до Мюнхена. Під час цієї подорожі Ганна Музика стала Славою, між обома зародилося сильне кохання. У 1946 році в Мюнхені Ярослав і Ярослава побралися, і відтоді вона – дружина «професійного революціонера» і перша його помічниця в усіх справах.Життя за кордоном було насичене, змістовне та водночас небезпечне: подружжя Стецьків їздили по світу та розповідали правду про сталінський режим, радянську владу, голодомор, мільйонні жертви. Вони зустрічалися зі світовими лідерами, організовували просвітні компанії, конференції, аби привернути увагу до боротьби проти тоталітаризму в усьому світі.
Життя в Німеччині – це постійні переїзди, радянські спецслужби буквально полювали за ними. Як розповідала пані Слава, вони й тижня не жили в одному помешканні. Постійно на валізах, постійна зміна автомобілів. У Мюнхені Ярослав і Слава Стецько входили до кола найближчих друзів і соратників Степана Бандери. На суді над агентом КДБ Сташинським – убивцею Степана Бандери – Ярослав і Слава Стецьки дізналися, що наступною жертвою Сташинського мав стати саме Ярослав Стецько – уже навіть ключі до їхньої квартири були підібрані.
Ні Ярослав, ні Слава Стецько до кінця життя так і не взяли собі підданства жодної країни – залишалися особами без громадянства. Вони прагнули бути громадянами незалежної України. «Я можу одержати громадянство тільки там, де народилася.” – говорила Ярослава Стецько.
У 1991 р. влада міста Львова вирішила запросити Ярославу Стецько в Україну й надати їй помешкання та почесне громадянство. Але паспорт почесного громадянина не давав права стати кандидатом в народні депутати. Видача паспорта громадянки України пані Славі всіляко затримувалася. Депутатом Верховної Ради вона стала тільки у березні 97-го року на довиборах в Івано-Франківському окрузі, де набрала 86,6 відсотка голосів.
Славу Стецько знали прем’єр – міністри, президенти, високопосадовці різних країн світу. Вона очолювала Антибільшовицький блок народів. Керувала у Мюнхені розгалуженою структурою ОУН.
Була засновником та очолювала Конгрес Українських Націоналістів. Майже 10 років очолювала ОУН, тримала у своїх руках важливі організаційні нитки, а також міжнародні контакти. Була депутатом Верховної Ради другого, третього та четвертого скликання. Ярослава Стецько – приклад справжньої жінки, гідної доньки України, лицарки духу та віри.
«Я вірю в Українську націю» – життєве кредо Ярослави Стецько. “Як я люблю цю Україну!”- щоразу говорила Слава Стецько, коли їхала з Борисполя до Києва. Кращої країни у світі – а я об’їздила багато, але з такими краєвидами, горами, з такою землею – немає ніде!”
Вона мала хворе серце і лікарі наполягали на операції, але “пацієнтка відмовилась від оперативного втручання через невідкладні справи на Батьківщині” – таким був останній запис її медичної книжки….
Джерело: Україна для українців
peredplata
