Мапа Української Далекосхідної Республіки
Українська Далекосхідна Республіка або Республіка Зелений Клин — самопроголошена, а пізніше — автономна українська держава, що постала на території колишньої Російської імперії в районах Зеленого Клину (Амурщині, Приморщині з Усурійським краєм, Забайкальщині, Камчатці та в «смузі відчуження» маньчжурської залізниці), що були переважно заселені українцями.
Всі державні інституції з 1918 року містились у місті Владивосток, що слугував де-факто столицею Зеленого Клину, в 1917—1918 роках цю функцію виконував Микольськ-Уссурійськ.
Весь час свого існування республіка орієнтувалася на об’єднання з Українською Народною Республікою в одну Велику Україну.
Відносно українських поселенських земель на півдні Далекого Сходу поряд з назвою «Зелений Клин» використовувалися також найменування «Нова Україна», «Далекосхідна Україна», «Зелена Україна». У краєзнавчій літературі використання назви «Далекосхідна Україна» зафіксовано вже в 1905 році, стосовно південної частині Уссурійського краю. Починаючи з 1918 року, з отриманням формальної державності, до української країни на далекому сході застосовували такі назви як: «Українська Далекосхідна Республіка» або «Самостійна Далекосхідна Українська Республіка».
Як державний прапор Української Далекосхідної Республіки було обрано національний синьо-жовтий прапор із зеленим клином. Зелений колір символізував тайгу, синій — небо і море, жовтий — хлібне поле. Також розглядався зелений прапор із синьо-жовтим прямокутником у лівому куті.
Історія
Ще у другій половині XVIII століття (1765–1785 років) на Камчатці опинились учасники гайдамацького руху (Коліївщини), які були заслані сюди царським урядом. Тут із них та якутських козаків було утворено камчатське козацтво, яке згодом зазнало значної метисації з місцевим тубільним населенням, внаслідок чого на початку ХХ століття лише наявність у мові камчатських козаків окремих українських слів свідчила про їх українське проходження.
Перші українці — вихідці з Полтавщини прибувають на терен Амурської області в 1860–1861 роках, а вже в 1863–1864 роках вихідцями з Полтавської губернії тут було засновано перші українські села – Троїцьке, Середнєбільське та Новотроїцьке на річці Біла. До 1880 року на території Зеленого клину проживало близько 100 тисяч осіб. Різкий стрибок переселення відбувся після того, як з ініціативи генерала Павла Унтерберґера з 1882 року організовується безкоштовний перевіз українських селян морем з Одеси та відведення їм найліпших земель в Уссурійсько-Ханківській низовині. Переселення українців відбувалося з усіх українських земель Наддніпрянської України, але найбільше переселенців було з Чернігівської, Полтавської та Київської губерній. З початком у 1914 році Першої Світової війни на Далекий Схід депортуються тисячі українців з Східної Галичини, Буковини і Закарпаття, що були захоплені Російською імперією у Австро-Угорщини. З цього моменту на території Зеленого Клину були присутні представники всіх історико-етнографічних регіонів України.
Вже на початку ХХ століття серед 1,5 млн населення цієї віддаленої окраїни Російської імперії, яка охопила південь азійського узбережжя Тихого океану (на той час територія Амурської області та Усурійсько-Приморського краю), близько мільйона були вихідцями з України. Українською мовою розмовляли 39,9 % мешканців Зеленого Клину, а українці становили 50—60 % всього населення. Різниця між мовою і національністю пояснювалась русифікацією, відсутністю українських шкіл та низькою національною самосвідомістю. Деяких українців, що звикли до етнонімів русин та козак — записували, як росіян.
Одним із перших проявів українського культурного життя на Зеленому Клині стало заснування у Владивостоці у грудні 1893 року першого українського хору.
Першою українською національною організацією на Зеленому Клині стала Владивостоцька студентська Українська Громада (голова — К. Андрущенко, секретар — Б. Воблий), яка була створена при місцевому Східному інституті восени 1907 року, а вже 1909 року була заборонена за наказом міністра народної освіти.
7 грудня 1907 року в Харбіні було засновано Український клуб, при якому діяли бібліотека, театральний гурток на чолі з актором Українцевим, хор під керівництвом диригента Машина. Під час Першої світової війни Клуб організував збір коштів і пересилку їх до Києва та Петербурґа для допомоги українцям, потерпілим від бойових дій 1909 року у Владивостоці утворився Український гурток (керівники — І. Мостипан, І. Антонюк, Ю.Глушко-Мова), який напівлегально діяв аж до 1917 року. Українці Зеленого Клину регулярно відзначали Шевченківські дні.
У 1910 році в Микольську-Уссурійському було створено товариство «Просвіта» (засновники — Й. Переверзєв-Розсуда, С. Ніжинецький, П. Хоменко), якому також було відмовлено в офіційній реєстрації. В 1911 році у Олександрівську на Сахаліні діяв український аматорський театральний гурток, який був створений Б. Воблим.
Єдиною легальною організацією, що діяла в цей період на терені Зеленого Клину, був Український клуб, створений 1911 року в Благовіщенську (організатори й керівники — Л. Глібоцький, М. Мацюк, О. Грищенко, Л. Шаля, д-р Підгаєцький). Найбільшим досягненням української далекосхідної громади стало відкриття при Харбінському українському клубі у 1916 році першої на Далекому сході української початкової школи. Згодом на пожертви українців у Харбіні був зведений Український Народний Дім.
Незважаючи на те, що відсоток росіян в Зеленому Клині на початку XX століття був незначним (не більш як 5% проти 70% українців), фактично всі важливі пости в державному апараті і в навчальних закладах Зеленого Клину займали росіяни і в містах переважала російська мова. Навіть серед українців, які приїжджали в міста, як і сьогодні, чимало було таких, які соромилися говорити своєю рідною мовою, тим більше, якщо вони соціально піднімалися вище над своїми співвітчизниками.
Одразу після того як 17 березня 1917 року в Києві була створена Українська Центральна Рада вже 25 березня у Владивостоці постала перша українська «Громада», очолив яку полковник Федір Стешко. У квітні 1917 року українські громади були створені у Владивостоці, Хабаровську, Благовіщенську, Свободному, Імані, Микольську-Уссурійському, Харбіні та інших містах та селах Далекого Сходу, де компактно проживали українці. Найбільш чисельною була українська громада у Владивостоці, яка у своїх лавах об’єднувала понад 1,5 тис. осіб, серед яких чимало було вояків місцевого гарнізону. Її зусиллями з 30 квітня 1917 року почав виходити перший на Далекому Сході український часопис «Українець на Зеленому Клині». Редактром газети був Дмитро Боровик.
Українська демонстрація у Владивостоці
1 травня 1917 року у місті Владивосток вояки місцевого гарнізону разом із цивільним населенням під жовто-блакитними прапорами взяли участь у масовій демонстрації. А згодом заходами вояків-українців у місті було проведено українське військове віче, на якому з промовою виступили сотник К. Андруженко та полковник Федір Стешко.
24 червня 1917 року у Микольську-Уссурiйському відбувається Перший загальний всеукраїнський з’їзд діячів і громадянства Далекого Сходу. Підсумком роботи з’їзду стало звернення до Тимчасового уряду з вимогою про визнання ним широкої національно-культурної автономії для українського населення, організацію українських військових частин з українців-вояків російської армії, створення Далекосхідної Української Крайової Ради та її Секретаріату. На З’їзді під головуванням А. Романюка було створено перший виконавчий орган нової держави — Тимчасовий Далекосхідній Український Крайовий Комітет, який очолив Онисим Ступак.
Фактично з цього моменту починається організована боротьба українців краю за національну державність. Влітку 1917 року у Владивостоці було створено місцеві організації Української соціял-демократичної робітничої партії та Української партії соціялістів-революціонерів. 16 липня 1917 року в Харбіні відбувся загальний з’їзд делегатів, на якому була створена Українська Окружна Маньчжурська Рада, на чолі з лікарем штабу військ І. Модзалевським. 7 січня 1918 року в Хабаровську відбувається Другий Всеукраїнський з’їзд, прибуло багато селян, що цікавилися справою переселення на Україну. Вибрано новий Тимчасовий Комітет, до якого ввійшли: Гордій Мелашич, Гаврило Кириченко-Могила і Я. Кушнаренко.
Тим часом російські більшовики, що повалили російський Тимчасовий Уряд Керенського, захопили владу на Сибіру й пробували вчинити це й на Зеленому Клині, вчиняючи різню в Благовіщенському.
Китайці прогнали більшовиків з Маньчжурії. Це дало змогу генералу Дмитру Хорвату зорганізувати в Харбіні українські антибільшовицькі військові частини. Під захистом свого національного війська могла розвивати свою діяльність основана в Харбіні Маньчжурська Українська Окружна Рада, що видавала свій офіційний «Вісник» та створювала українські школи в краю.
7 квітня 1918 року у Хабаровську відбувається Третій Всеукраїнський з’їзд, на якому було прийнято рішення про створення Української держави на Тихому океані та приступити до формування Української армії Зеленого Клину. Також на Третьому з’їзді було розроблено теритиріально-адміністративну систему Української Далекосхідної Республіки, згідно якої територія країни поділялась на 10 округів, кожен з яких відповідав за свою округу і мав свій окружний центр. Для виконання розпоряджень української влади був створений Український Далекосхідній Секретаріат.
Будинок у Владивостоці, в якому в 1918—1922 роки розміщувався Український Далекосхідний Секретаріат та центральний український кооператив «Чумак»
Маньчжурська Українська Окружна Рада, відчувши повноту української влади, навіть розпочала видачу українських паспортів. Текст документів друкувався трьома мовами — українською, російською і англійською.
Влада Української Держави не надала належної підтримки Українській Далекосхідній Республіці, оскільки вважала її не першочерговою місією, бо в цей час були територіальні суперечки з російсько-радянським урядом за Харківщину й Катеринославщину.
Процес створення української державності та війська на Зеленому Клині зрушився з «мертвої» точки після роботи Четвертого «Надзвичайного» Всеукраїнського з’їзду, який відбувся 24 жовтня 1918 року у Владивостоці. З’їзд виробив проект конституції українства Далекого Сходу й виніс рішучу ухвалу про створення українського війська. Секретаріат доручив створення української армії генерал-лейтенанту Борису Хрещатицькому, який з листопада 1918 по серпень 1919 проходив службу в армії Колчака і безпосередньо брав участь у війні з більшовиками.
Учасники ІІ сесії Української Далекосхідньої Крайової Ради: сидять (зліва направо) — Ю. Глушко-Мова, І. Божко, В. Яковенко, Л. Глібоцький, П. Твердовський, стоять — В. Гальченко, П. Романенко, Є. Гаєвський, М. Левонюк, П. Горовий
27—31 травня 1919 року у Владивостоці відбулася Друга сесія Української Далекосхідньої Крайової Ради, в якій взяли участь представники Владивостоцької, Микольськ-Уссурійської, Іманської, Хабаровської, Свободненської, Забайкальської та Маньчжурської Українських Окружних Рад. 28 травня у роботі сесії взяв участь український консул на Далекому Сході Петро Твердовський. 30 травня 1919 року радою була прийнята «Конституція національно-культурної автономії українства на Далекому Сході». Конституцією проголошувалося, що українське населення Далекого Сходу є складовою частиною «особливої української самостійної нації» та має «племінний та культурний зв’язок… з народом та краєм, з якого вони вийшли, з Наддніпрянською Україною». Відповідно, ухвалюючи цю Конституцію та реалізуючи тим самим своє право на самовизначення у формі національно-культурної автономії, далекосхідні українці намагалися «забезпечити собі свободу на самостійне національно-культурне життя на новій батьківщині».
З початку 1918 року територія та населення Зеленого Клину опиняються у вирі Громадянської війни та іноземної інтервенції, яка продовжувалась до жовтня 1922 року, і закінчилась більшовицькою окупацією Далекого Сходу.
6 квітня 1920 року влада в Зеленому Клині фактично перейшла до Далекосхідної Республіки, створеної більшовиками, як буферна держава між Радянською Росією і Японією, а Українська Далекосхідна Республіка стала лише її національною автономією. Після визнання у жовтні 1920 року Далекосхідною Радою отамана Григорія Семенова головою Далекосхідної держави українці отримали від нього першу підтримку — 14 кг золота та 10 вагонів борошна. Цю допомогу використали на підримку українського національного руху.
14—21 листопада 1920 року у Владивостоцi вiдбулась Третя сесiя Крайової Ради. Сесія виступила з гострою критикою держав Антанти за їх пiдтримку анексiонiстських зазiхань Польщi щодо територiї України та росiйських «єдино-неділимих» кіл у їх намаганнях вiдбудувати «тюрму народiв». Українська Далекосхiдня Крайова Рада також гостро засудила і окупацiйну по вiдношенні до України полiтику радянської Москви. Ця сесія була останньою.
10 листопада 1922 року більшовики примусили парламент Далекосхідної Республіки схвалити резолюцію про об’єднання з Радянською Росією. З встановленням на Зеленому Клині радянської влади всі українські організації були ліквідовані, їх керівники та активісти арештовані, а майно, створене копіткою працею, конфісковано.
В Маньчжурію ринула хвиля біженців із Зеленого Клину. У Ціцікарі, Харбіні, Шеньяні, Калгані, Нанкіні, Кантоні з’явилися нові квартали, заселені українцями.
Мапа Зеленого Клину на марці Українського Далекосхідного Пресового Фонду (1936 рік)
У 1923 році почалися перші репресії і від китайської влади. Проте незважаючи на складні умови протягом 1920-х років, діаспора продовжувала існувати, хоча частина українців перебралася до Шанхаю, Гонконгу, деякі — до Бразилії і Аргентини.
Великі зімни для українців на Далекому сході відбулися після окупації у 1931—1932 роках Маньчжурії японськими військами, які значно краще ставились до українців, ніж китайці. Вже у 1935 році українці колишньої Маньчжурської Української Окружної Ради домовилися з новою японською владою про створення Української національної колонії Харбін. З цього часу у місті легально починають діяти українські видання, об’єднання, організації та україномовна радіостанція. В Харбін стікалися українські ветерани польсько-української та радянсько-української війн, а також різні політичні та культурні діячі. Колонія досягла майже 20 тисяч осіб.
Отримавши легальну українську базу на Далекому сході та налагодивши зв’язки з японцями, Харбін таємно відвідав Перший голова Організації українських націоналістів Євген Коновалець і доручив створити план по звільненню Української Далекосхідної Республіки.
В 1937 році був сформований батальйон «Далекосхідна Січ», що мав на меті звільнити територію Зеленого Клину від радянсько-російської окупації та відновити державність Української Далекосхідної Республіки. Українська національна колонія навіть підготувала склад уряду, який мав стати на чолі відродженої держави. Також були підготовлені спеціальні агенти, які мали таємно перейти радянсько-маньчжурський кордон та підняти на повстання українців в окупованому СРСР Зеленому Клині.
Велике пожвавлення серед українців Маньчжурії викликала звістка про створення у 1939 році Карпатської України. До Української Далекосхідної Січі масово стали вступати українці, які до цього були інертними, та вимагати видачі паспортів і надання підданства Карпатської України.
15 серпня 1945 року з наближенням радянських військ почалась евакуація українців з Харбіна до Тяньцзіня та Шанхаю, де було створено Українську громаду. Її очолював член ОУН Михайло Гнатів. До неї входило понад 150 дійсних членів. На її базі було створено Український Допомоговий Комітет — чиє основне завдання — вивозити українців з небезпечного для них тепер Китаю. До 1949 року більшість українців з Китаю Український Допомоговий Комітет разом з американською організацією у справах біженців переправив з Шанхаю на Філіппіни та Тайвань, а звідти до Канади, США, Австралії та Аргентини.
З моменту повного захоплення у 1922 році влади на Зеленому Клині більшовиками почалися репресії і жорстка русифікація.
Щойно послаблення русифікаційного тиску за Горбачова дало можливість організувати українські громади і сприяти росту національної свідомості через піднесення культурного рівня — в різних місцевостях більшого скупчення українців утворилися українські громадські об’єднання, яких у 1995 році нараховувалося 74 у 26 регіонах, з них 16 — релігійних (греко-католиків), й усі вони створили Об’єднання українців Росії на чолі з О. Руденком-Десняком.
19 березня 1993 року у Владивостоці відбувся П’ятий Всеукраїнський Далекосхідний з’їзд, на якому було створено об’єднання «Зелений Клин» та обрано новий Секретаріат. Це була остання спроба відновити українську державність на Зеленому Клині.
peredplata
