ЛІТОПИСЦІ УКРАЇНСЬКОГО «ЧАСУ»

 

Олександр Ковальський – третій зліва (фото з архіву Управління СБУ в Чернівецькій області)

Цьогоріч ми відзначатимемо 30-літній ювілей відновлення української газети «Час». 23 серпня 1990 року побачив світ перший номер часопису після  перерви у півстоліття. Нещодавно ми публікували статтю Лесі Федоренко про одного з редакторів «Часу» – Льва Когута, написану за матеріалами архіву Управління Служби безпеки України в Чернівецькій області. Сьогодні ж завдяки розсекреченій архівно-слідчій справі дізнаємось імена інших редакторів, які в різні часи були причетні до видання газети.

Я добре пам’ятаю серпень-вересень 1990 року, коли ще студенткою-активісткою отримала несподівану пропозицію від побратима по РУХу Петра Кобевка. «Ти ж на філологічному вчишся, так? Є ідея відновити українську газету «Час», яка колись давно друкувалася в Чернівцях, а в 1940 році радянська влада її заборонила. Шукаємо ентузіастів, бо робимо це на громадських засадах. Не хочеш доєднатися і бути коректором?» – запитав він. Передчуття бути причетною до, без перебільшення, історичної події, на практиці застосувати свої знання та просто шалені емоції від бажання зробити щось корисне зовсім не дали часу «на подумати», а отже я одразу погодилась. Друкували перші номери газети в Сторожинецькій друкарні, тому доводилося іноді й по кілька разів на день їздити туди з Чернівців. То був новий цікавий досвід. Вже пізніше редакція «Часу» отримала власне приміщення, сформувався професійний колектив, не потрібно вже було їздити в друкарню до Сторожинця, та й мене життєві шляхи повели зовсім в інший бік. Але ті кілька місяців згадую з приємністю і навіть з гордістю.

Тоді мене, юну студентку, більше цікавила відновлена сучасна газета «Час», а в історію півстолітньої давності я не вникала. Та й об’єктивної інформації, насправді, жодної не було про діяльність української буковинської інтелігенції початку ХХ сторіччя. До незалежності України залишався рівно рік і ми не знали, як довго зможе проіснувати газета, чи не закриють її знову, як у 1940-му році.

Пройшло тридцять років і емоції щодо газети «Час» мене знову захопили. Цього разу через те, що маю можливість доторкнутися до справжньої, хоч і трохи сумної, але разом із тим дуже важливої сторінки історії Буковини. Інформацію черпаю із архівно-слідчих справ НКВС, а в них, як відомо, співробітники каральних органів фіксували все через призму власних завдань, бачення та змісту. Проте із фактів-пазлів, отриманих під час багатогодинних допитів та записаних у протоколах, можна скласти певну картину тих чи інших подій.

Вже вкотре перегортаю аркуші архівно-слідчої справи по обвинуваченню Льва Когута й Олександра Ковальського. Запах старого залежаного паперу, сторінки, які ніхто не перечитував десятки років, світлина із зображенням Ковальського в колі друзів, вилучена в його дружини – все це непомітно переносить у жовтень 1940 року. Я торкаюся пальцями рівненьких літер у словах «Когут Лев Васильович», написаних рукою багатолітнього редактора «Часу» на кожній сторінці протоколів допитів, і відчуваю легке тремтіння, ніби потрапила у міфічну машину часу, даруйте за каламбур. Чіпляюся за кожне слово, кожну дату, ім’я, прізвище і таким чином з’ясовую, хто працював над газетою протягом тринадцяти років її існування. Деякі з редакторів – люди відомі, про інших ще належить дізнатися.

Отже, із протоколу допиту Льва Когута від 4 жовтня 1940 року дізнаємося, що «українська національна газета «Час» була заснована в місті Чернівцях у 1927 році українським національним діячем Глинським Теодосієм, який у цей час перебуває в місті Вама в Південній Буковині». Швидше за все, на підготовку до друку пілотного номера довелося витратити багато часу, оскільки перше число газети побачило світ аж 2 жовтня 1928 року. Одразу на першій шпальті фундатори повідомили свою мету: «Завданням своїм ставить собі щоденник «Час» інформувати читача про всі події в світі, державі й краю, стояти на сторожі прав українського народу, а через поширення й поглублення національної думки об’єднати духово всіх Українців у Ромунії, де вони й не жили б. Стоячи на становищу безпартійности, а лучше кажучи непартійности, «Час» реєструватиме важніщі прояви життя всіх наших політичних угрупувань… Ріжноманітністю змісту, добором статтей і фелєтонів, свіжістю й скорістю інформацій хоче «Час» заступити українському читачеві чужомовні газети».

 Але вже у 1929-му через неможливість утримувати газету засновник звернувся до спільноти із закликом створити матеріальну базу для існування українського незалежного безпартійного часопису. В результаті  тоді ж була створена «Спілка видавництва газети «Час», до якої увійшли  сам Теодосій Глинський, директор промислової школи Теодор Іваницький (станом на 1940 рік уже покійний – авт.), колишній адвокат, член комітету Української Національної Партії (УНП) Василь Дутчак, священник із села Ленківці Іван Джулинський, колишній (станом на 1940 рік – авт.) директор школи Еммануїл Турушанко, зубний лікар Степан Проць, інженер по лісу, член комітету УНП Максим Глинський та комерційний директор газети «Час» Степан Тимчук.

Що ж до творчої роботи та наповнення матеріалами сторінок часопису, то тут у різні часи працювало кілька співредакторів. Відповідно до матеріалів архівно-слідчої справи дізнаємося, що протягом 1927-1930 років редакторами газети були член комітету УНП/генеральний секретар УНП Юрій Сербинюк, а також Сильвестр Пігуляк та Корнило Купчанко. Керуючим редактором був саме Сербинюк і газета виходила за його підписом. Як відомо, це український журналіст, політичний і громадський діяч, делегат до УНРади ЗУНР як предстаник Буковини, співробітник міністерств УНР у Відні (1920–1921), посол до румунського парламенту (1932–1933) та редактор низки часописів у Чернівцях.

Також редактором в цей період був Корнило Купчанко, який у 1930 році виїхав до Станіславова. Як стверджують історичні джерела, там він брав активну участь у діяльності товариства «Просвіта», писав стат­ті для «Української Загальної Енцикльопедії» та інших видань, особливо з військової проблематики. Після приходу в Галичину Червоної армії у жовтні 1939-го нова влада призначила Купчанка інспектором музеїв і доручила йому ство­рити Станіславський обласний історичний музей імені 17 вересня, який урочис­то відкрили 1 травня 1940 року. Проте, невдовзі після цього його  заарештували органи НКВС і засудили до восьми років позбавлення волі. Помер Корнило Купчанко в ув’яз­­ненні, а реабілітований у 1996 році.

Що ж до Сильвестра Пігуляка, то він був одним із редакторів «Часу» з моменту створення – з 1927-го і до 1935 року. Спочатку працював в редакції спільно з Юрієм Сербинюком та Корнелієм Купчанком, а потім – зі Львом Когутом. Пігуляк і сам писав статті, і редагував ті, що надходили від інших авторів. Через вісім років роботи пішов з «Часу», бо «не був задоволений платнею», зайнявся торгівлею і «в роботі редакції більше участі не брав», як зазначив під час допиту Лев Когут. Достеменно невідомо, чи справді Пігуляк більше не займався журналістикою, а чи Когут просто не хотів видати колегу.

А сам Лев Когут був керуючим редактором часопису найдовше – з 1931-го і аж до 28 червня 1940 року, до закриття газети радянською владою. Як він сам розповідав, на цю посаду його запросили голова УНП Володимир Залозецький і секретар партії Юрій Сербинюк, який, до речі, ще до 1934-го залишався співредактором на однакових правах. В той період газета «Час» була в дуже скрутному матеріальному становищі, практично на межі закриття. І саме тоді до Чернівців приїхав Яків Макогон, котрий починав свою політичну кар’єру і заснував пізніше Українське Пресове Бюро в Лондоні та аналогічні у Женеві й Празі. Він позиціонував себе як політичну фігуру українського національного руху з монархічним ухилом та шукав підтримки серед активних українців у Галичині й на Буковині. Таким чином Макогон і познайомився з Львом Когутом, до якого перейнявся довірою та навіть думав, що той стане його послідовником. Чоловіки майже щодня спілкувалися протягом місяця в готелі «Чорний Орел», де зупинився приїжджий гість, а також у книгарні «Глевко Юрій і К°». Варто зазначити, що Когут був гарним слухачем і добрим співрозмовником. Він у розмовах завжди погоджувався з Макогоном, підтримував його, а той давав гроші на витрати з видання газети і таким чином протягом кількох років профінансував її на 95 тисяч лей.

А з 1936-37 років редакторами часопису поруч зі Львом Когутом були також його син Роман – вчитель та Олександр Турушанко – колишній агроном і син одного з членів «Спілки видавництва газети «Час» Еммануїла Турушанка. Десь у той період формально відповідальним секретарем вважався Максим Глинський, член комітету УНП, але фактично він в роботу редакції не втручався.

На завершення хочу зазначити, що до газети «Час» за весь час її існування писали статті як самі редактори – Когут, Турушанко, Сербинюк, так і інші дописувачі, як, до прикладу, адвокат Олександр Ковальський (на фото третій зліва), котрий друкувався під псевдонімом Дністровий Щупак. Але були й передруки з інших українських видань з різних куточків світу. Зокрема, як зазначається в архівно-слідчій справі, в часописі постійно публікувалися матеріали з львівських газет «Діло», «Ундо» та «Наш прапор», «петлюрівської» газети «Тризуб», що видавалася в Парижі, американської української газети «Свобода» з Нью-Йорка, канадських газет «Канадський фермер» та «Український голос». Також  друкувалися матеріали Українського бюро з Лондона та пресового бюро «Офінор» з Женеви. З Бухареста спеціально для публікацій у газеті «Час» передавали статті Дмитра Геродота (справжнє ім’я Дмитро Івашина – авт.) – журналіста, поета, письменника, який у 1918-му після жовтневої революції емігрував з Києва до Румунії і через чотири роки очолив там Український допомоговий комітет ім. Симона Петлюри.

Леся ФЕДОРЕНКО

 

 

Перший номер газети «Час» 2 жовтня 1928 року

 

peredplata