Отже, тріумф 1945го, всесоюзна слава, фото двох з прапором над рейхстагом – у всіх газетах, а згодом – шкільних підручниках. (Насправді та світлина постановочна, але оригінальна сцена виглядала непафосно, тому й не пасувала для пропагандистських цілей). Та менше з тим – обидва сержанти (Кантарія – в званні молодшого) стали історією. А відтак – нагороди, визнання, спокійне забезпечене життя? Перелічене було також, однак, мало та неодразу. Зворотній же бік медалей виявився геть не парадним.
Все почалося з того, що обидвом молодим на той час хлопцям не дозволили повернутися додому після закінчення війни. Натомість, протягом цілих двох років, возили по всьому союзу, перетворивши в “зірок” агітпропу: сержанти виступали перед великими зібраннями, розповідали про свій подвиг. Після офіційної частини – обов’язкові застілля з великими кількостями алкоголю. Бажаючих перехилити чарку з Міхаїлом та Мелітоном не бракувало, а ті рідко могли відмовити в таких проханнях – надто, старшим за званнями.
Внаслідок Єгоров отримав алкогольну залежність, з нею потім змагався все життя, вона ж і звела його в могилу.
Коли, нарешті, повернувся до рідної Рудні (село в Смоленській області), “компетентні органи” категорично “порадили” вступати до вищої партійної школи – бо не личило героєві війни працювати звичайним столярем. Вінцем кар’єри Міхаїла стало головування колгоспом, але успішно керувати не вдавалося. Тож влада допомогла Єгорову переїхати до міста, працював там постачальником на консервному заводі. Жив при цьому дуже бідно, в старому дерев’яному будинку, напіврозваленому, зі “зручностями” надворі. Мелітон Кантарія, коли приїжджав у гості, був шокований умовами свого побратима. Лише наприкінці 1960х його поселили в домі, де можна було насолоджуватися центральним опаленням, ванною і телефон. Аж через 25 років після закінчення війни Міхаїлу призначили персональну пенсію, і його родина перестала змагатися з постійною нестачею всього.
На 20-річчя перемоги Єгорова запросили на прийом до кремля. Тогочасний генсек Хрущов поцікавився, яку має мрію. Міхаїл відповів, що “мотоцикл Урал” – і все. До честі колишнього сержанта, сам ніколи не прагнув матеріальних благ і намагався допомагати землякам. Наприклад, випросив у начальства палац культури для односельців у Рудні, автобус – щоб людям не ходити кілька кілометрів до ближчої зупинки.
Ветеранове життя закінчилося безглуздою фатальністю, її можна було уникнути. Якби не вже згадана призвичаєність до міцних напоїв. В 1975му “відпочивав” у компанії, де спожили багато горілки. Коли вона закінчилася, всі були добряче напідпитку, і за черговою пляшкою вмовили поїхати Єгорова. Той сів у свою “Волгу“, отриману в подарунок на 30річчя перемоги, і на ближчому повороті зіткнувся з вантажівкою.
Швидка їхала 40 хвилин. Лікарі застали героя війни ще живим, але врятувати не вдалося. Поховали біля фортечного муру Смоленська.
Не менш сумною виявилася доля Кантарії, який наприкінці життя став біженцем – внаслідок грузинсько-абхазької війни. Трагічна іронія – країна його друга, Єгорова, виявилася окупантом батьківщини Мелітона, Грузії. Яка, до речі, відправила на Другу світову 700 000 своїх громадян, та повернулися додому лише половина.
Дім Кантарії в Сухумі спалили дощенту, згоріло не лише майно, але й фронтові документи та фото. Мелітон був змушений переїхати до Тбілісі. Почалися злидні, продавав якісь уцілілі речі, щоб себе прогодувати. З Тбілісі помандрував до Москви, де літній і вже не дуже здоровий чоловік був змушений оббивати пороги різних кабінетів. Доводячи байдужим чиновникам, що він – той самий Кантарія, герой війни та радянського союзу, що йому належать якісь пільги, і що зараз у нього – статус біженця…
В 1992му, за рік до смерті, Мелітона чекав новий удар – його позбавили почесного громадянства міста Берлін, яким, було, нагородили колись.
З великими труднощами комітет ветеранів війни домігся для великої родини Кантарії однокімнатного помешкання, але пожити в ньому той не встиг – помер у 1993-му. Через війну в Абхазії його не змогли поховати в родовому склепі. Перепоховання відбулося тільки через рік, в рідному селі Мелітона Джварі, Грузія. На території подвір’я школи, де колись навчався і де встиг закінчити всього чотири класи.
Тільки це був ще не фінал розповіді про Кантарію. Продовження – в дусі шекспірівської трагедії. Справа в тому, що на території Грузії один з тоталітарних символів – гєоргієвська стрічка – викликає таке ж несприйняття, як і в Україні. Тож кілька років тому в ЗМІ поширилася новина: 26річний (на той час) Іраклій Кантарія, внучатий небіж відомого Мелітона, був серед тих, хто зривав георгіївські стрічки з двох російських байкерів. Іраклій належить до радикальної організації “Вільна зона” і свою участь в акції пояснив так: це було протестом проти російських солдатів, що входили в Грузію в 2008му з тими самими стрічками на уніформі.
Коло замкнулося.
https://vesti.kz/, https://www.infox.ru/, https://eadaily.com/
peredplata
